— Яка… яка нісенітниця… — пробурмотів я.
— Нісенітниця, — погодився Лофтінг. — Але — правда! Я теж спершу… Я думав, що збожеволію! Або вже збожеволів. Але всі факти свідчать на користь моїх здогадів. Якщо хочете, я покажу вам газети, журнали, записи результатів. Однак я волів би зробити це згодом. Зараз у нас виникла цілком реальна проблема, яку варто вирішити.
— Мені здається, Лофтінгу, ваше припущення знімає цю проблему. Якщо справи йдуть так, як ви розповідаєте, тоді хлопчик не хворий. І його можна відпустити до інтернату.
— У цьому-то й полягає проблема! Ви (напевно, тому що є більш ранньою версією) менш дратівливі. Цього я аж ніяк не можу сказати про наших сусідів по долині. Мені складно передбачити, як вони поведуться, коли довідаються, що є людиками. Цілком імовірно, що замість намагань впоратися із цією проблемою, осмислення її чи прийняття як факту, вони спробують усунути джерело роздратування.
— Коротше, убити нас? Але якщо ми насправді людики, тоді навряд чи нас можна так просто знищити.
— Але ж вони теж людики, не забувайте! Думаю, у них вийде; в усякому разі, не хотілося б перевіряти на собі. Тому я не збираюся розповідати їм те, що розказав вам.
— Але тоді… — почав було я.
Нас перервали.
З миртових заростей виглянула чубата голова.
— Пьєр у вас? — голосно прошепотіла вона.
4. Хлопчиська звали Поль. Він задихався й вимок як хлющ, поки біг сюди. В інтернаті, зрозуміло, помітили пропажу — нерозумно було б сподіватися на щось інше. Тепер там підняли тривогу.
Інтернат цей, повторю, для діток людей, м’яко кажучи, небідних. І за безпеку кожної дитини персонал відповідає власними головами. На жаль, хоча в інтересах самого ж закладу було не допустити витоку інформації, відшукався там якийсь діяч, що зателефонував у поліцію. Звідти дані просочилися в масмедіа — і тепер назрівав скандал.
Який, наскільки я розумів, рано або пізно мав призвести до катастрофи.
— Наші всі на ногах, вони вже обшукали сад і будинки, і зрозуміли, що Пьєра в інтернаті немає. Вони почали допитувати хлопців! Я зметикував і встиг утекти… — він захлинався криком, захлинався в’язкою страшною кашею слів і подій. — Я… хтось обов’язково проговориться! Вони знайдуть хід! Вони прийдуть сюди й…
— Ми мусимо повернути Пьєра! — гаркнув я Лофтінгу. — Якомога швидше!
— Пізно, — прошептав той. — Ви ж самі розумієте: преса, поліція. Цей інцидент просто так не замнуть, про нього не забудуть. Навіть якщо Пьєра повернути, вони обов’язково почнуть з’ясовувати, де він був.
— Що ж ви пропонуєте?
Він схопив мене за лацкани піджака й притяг до себе, люто вдивляючись у моє обличчя:
— Правду! Я хочу раз і назавжди з’ясувати, хто ми такі! — він зірвався на крик, але перехопив переляканий погляд Поля й осікся. — Хочу запитати, — вимовив він ледь чутно. — Запитати при всіх. Вони не зможуть обдурити. Я побачу, по очах довідаюся. Розумієте, Франк, — повторив він у розпачі, — я хочу точно знати!
І, дивлячись у його очі, я зрозумів: він відчайдушно не хоче вірити у те, що сам же, бідака, і виявив.
5. Ми зібралися майже у тому ж складі, що й опівночі, тільки тепер в Лерроків. Тірхада не покликали; за Коннором теж заходити не стали, але виявилося, що решту ночі він провів у близнюків. Начебто передбачав, що події дістануть таке продовження.
Сиділи на веранді, але вже при свічках. У їх химерному світлі обличчя моїх сусідів по долині здавалися неживими масками, за якими… Все-таки, що за ними? Холодне раціо штучного інтелекту чи жива душа, що вміє страждати, а не тільки імітувати емоції?..
У кожному разі я боявся їх.
А ще більше — самого себе.
Утім, поки що нічого страшного не відбувалося: тупцювали на одному місці. Лофтінг, трішки змінивши в історії, викладав її нашим сусідам. Зокрема, він натякнув, що всі, хто перебуває у долині, володіють тим або іншим талантом (Коннор охоче підтримав цю ідею). Чомусь, пояснював Лофтінг, у зв’язку із цим нас тримають у певній ізоляції — зрозуміло, зробивши все, щоб самі ми про неї й не здогадувалися. І коли довідаються, що Пьєр у нас… — і змалював теперішнє становище в інтернаті.
Я слухав його — дещо відстроронено, бо він багато в чому повторювався. І в результаті я не відразу зрозумів, до чого йдеться.
Коли ж зметикував, було вже пізно втручатися, пізно й небезпечно.
Зрештою, Лофтінг теж людик.
І він — на відміну від Лерроків-винахідників або Джессіки-акваріумістки — дослідник. Учений, який над усе на світі прагне пізнати істину. Навіть ціною власного життя. Навіть — тим більше! — ціною життів інших.
Можливо, знання про те, що він — людик, пошкодило його психіку… а чию би не пошкодило? Тепер Лофтінг схиляв Лерроків й інших до того, щоб не відпускати Пьєра з долини. Принаймні доти, поки сюди не з’являться люди «із зовнішнього світу». І запитати в них, чому долину тримають у напівізоляції…
— Ну що ж, — пробурмотів Ронуальдо, — не все зі сказаного вами здається мені логічним, але раціональне зерно в цьому, безумовно, є. Однак… я б спершу запитав у хлопчика, чи хоче він сам, щоб з ним так вчинили. Адже затримуючись у нас, він тим самим ризикує. Його, безсумнівно, покарають. І я б не…
— Мені здається, — різко перебила його пані Джессіка, — хлопчика в такому разі взагалі не слід відпускати! Йому в нас буде краще, ніж в інтернаті.
— Пані, — обережно вимовив Коннор, — адже у Пьєра є батьки. Він їх любить. Було б жорстоко…
І так далі. Суперечка загрожувала затягтися не на одну годину. Я тільки порадів, що обидва хлопчики, стомлені сьогоднішніми переживаннями, спали у величезній спальні Лерроків і не чули цієї розмови. Навряд чи вона б їм сподобалася. Знову дорослі вирішували за них їхню долю. Тільки цього разу, мабуть, розчарування й образа були б сильніші, адже вони вважали нас добрими чарівниками!.. Тепер в одну мить перетворимося на злих.
Я спробував урезонити старих. Але на всі мої вмовляння Мариній непохитно відповів:
— Не перебирайте міри. Зрозуміло, ми не будемо затримувати тут хлопців довше, ніж це необхідно. Взагалі, думаю, ми вирішимо проблеми раніше, ніж діти прокинуться.
Джессіка спробувала було заперечити, але її зненацька заступорило. Це в неї іноді трапляється. У таких випадках вона завмирає й на якийсь час перетворюється на статую — і оживаючи пізніше, ніколи не пам’ятає про ці «загублені хвилини».
Так і зараз.
Лофтінг багатозначно подивився на мене: ось він, доказ, що я вам казав!
— Гаразд, — здався я. — Гаразд, але давайте хоча б підемо ближче до тунелю. Щоб якщо виникне потреба…
— До речі, — кашлянув Мариній. Я втомлено подивився на нього й подумав, що сьогодні воістину ніч незакінчених фраз і недоговорених слів. — До речі, Лофтінг, усе забуваю запитати. Ви з’ясували, у чому полягає хвороба Пьера й Франка?
— З’ясували, — похмуро відповів я замість лікаря. — Справа в тому, що ми з Пьером більш людяні, ніж ви всі. Тому що він — дитина, а ви — людики. Я ж — більш рання модель.