Я не втримався, кинув погляд на місток — там лежало щось безформне, в калюжі, що встигла натекти…
«Звичайно, не дозволять!»
Я знав, що там лежало. Пан Франк. Один з наших друзів. Раніше, коли ми були маленькими, ми вважали їх чарівниками. Тепер ми знаємо, що вони — людики. Роботи, але дуже схожі на людей.
У мультфільмах роботи завжди металеві й невразливі. А виявилося…
Я нагадую собі, що я дорослий; я стискаю кулаки і щосили намагаюся не розплакатися. Ми повинні врятувати людиків — окрім нас, нікому.
Смішно махає плавцями золота рибка «кінський хвіст», і здається, хоче мені щось сказати. Я дивлюся на власні відображення в акваріумах, які стоять навколо. Ми з Полем сидимо в «рибній кімнаті» пані Джессіки, тому що тут можна поговорити й ніхто нас не почує. Наші друзі (я не дуже люблю слово «людики») — вони зараз у вітальні, їм не до нас.
— Ранок уже. Може, підемо, скажемо тим, на мосту, що з нами все гаразд? — запропонував Поль.
— Вони ж назад нас не відпустять, — вкотре нагадав я йому.
Усе лихо в тому, що дорослі вважають наших друзів небезпечними для нас, або взагалі, що вони й захопили нас у полон. Ну, ми ж не маленькі, ми знаємо, людики можуть нашкодити кому-небудь, якщо зламаються. Але в тому-то й справа, що коли ми з ними, вони почуваються набагато краще! Тоді в них гарний настрій, і вони розповідають нам багато цікавого, вчать різним корисним речам і таке інше.
…Щоправда, зараз у них настрій не так, щоб дуже. Я їх розумію. Якби мені сказали, що я просто розумна машина (і це насправді було так), я б, напевно, теж засмутився. Ну, ламати меблі, як пані Марта, не став би, але розревівся б — це точно!
Добре, що я людина!
— Вони радяться, — шепоче Поль. Він біля дверей до вітальні й підслуховує.
— Що кажуть?
— Що потрібно нас повернути. Ходи, послухаєш сам.
Я тулюся вухом до замкової щілини й чую голос пана Коннора:
— …неодмінно! Діти й так натерпілися.
— Чи не буде їм гірше там? — заклопотано запитує пані Джессіка. Бідна, у неї від усіх цих переживань оніміли ноги, так що сюди нам довелося її нести.
— Джессіко, — докірливо зауважує Мариній Леррок, — ну погляньте навколо! Хіба десь може бути гірше, ніж тут?
— У нашому підвалі, — парирує Ронуальдо Леррок. — Але він уже зайнятий пані Мартою. А взагалі, друзі, годі базікати. Я хочу розібратися, що нам робити далі. З тим, наприклад, що ми — просто неякісно виготовлені механізми.
— Не знаю, як ти, а я механізмом не почуваюся, — відрубав Мариній. — От ні настілечки не відчуваю себе автоматом, про що б там не свідчили ваші факти!
— Я теж, — відгукнувся пан Лофтінг. — Але повір вже мені на слово, це так.
— Наскільки я пам’ятаю з газет, людиків вважали… гм… нестабільними, — чути, як Коннор метається по кімнаті з кутка в куток. — Тепер принаймні зрозуміло, чому вони там переполохалися через хлопців.
— До нас гості, — раптом тихо вимовляє хтось, здається, пан Лофтінг.
Неважко зрозуміти, кого він має на увазі. Зовні, від озера, лунає тупіт ніг по дощатому настилі містка. Біжать або майже біжать; я повертаюся до Поля, але він уже здогадався. Ми переглядаємося й, не змовляючись, виходимо до друзів… до людиків.
Майже відразу ж двері в будиночок пані Джессіки ривком розчиняються, — напевно, з того боку думали, що їх замкнено, і вдарили з усієї сили. А їх-то ніхто й не замикав!..
— Усім лягти на підлогу! Не рухатися! — це кричить пан, який першим увірвався до кімнати, він у поліцейській формі й цілиться в пана Коннора з пістолета. Пістолет блискучий, а от форма в поліцейського вся якась пом’ята, і лице — ніби паперовий пакет, пошарпаний, із двома дірками-очима. Ще одна дірка — рот — рветься злякано: — Я сказав, на підлогу!
От якби не обличчя, то можна було б подумати, що все це в кіно відбувається. Але не бачив я в кіно, щоб такі лиця показували.
Страшно. Брати Лерроки важко опустились на підлогу, добродії Лофтінг і Коннор — теж, слідом за ними. Тільки пані Джессіка так залишилася в кріслі сидіти. Поліцейський як побачив це — очі витріщив, рот скривив і закричав:
— Востаннє повторюю!..
— Вона не може рухатися, — сказав, піднімаючи голову від підлоги, пан Коннор. — У неї відібрало ноги.
Поліцейський збирався знову щось заволати, але його перебили.
— Де вони?!
Інший пан, у розстебнутому піджаку, із краваткою, що з’їхала на бік. Обличчя цього пана теж на кульок паперовий схоже, м’ятий.
— Де діти? Де?! Т-ти, банко консервна!..
Пан з краваткою, що аж з’їхала на бік, раптом повертається, розмахується й б’є пана Коннора ногою в лице.
Десь за моєю спиною, далеко, схлипує-скрикує Поль.
І майже одночасно з ним кричить пан із краваткою. Забився. Все-таки — розумію я — іноді бути людиком непогано. Непогано, коли в тебе череп залізний.
Погано, коли інші б’ють тебе ногою в обличчя.
Іншим — погано, але й тобі — теж.
Пан із краваткою лається — я такого навіть по телевізору не чув.
Лається й замахується, щоб знову вдарити.
— Перестаньте! — кричить Поль. — Ми тут, тут!..
Пан із краваткою повертається до нас, помічає мене.
— Пьєр?! Пьєр!
— Тату, — шепочу я злякано. — Тату!..
2. А потім, звичайно, нас повернули до інтернату. І навіть покарати забули, бо їм було не до нас.
…А все-таки покарали. Слово честі, краще б уже звеліли сто сторінок на пам’ять вивчити або назавжди заборонили б Інтернетом користуватися, ніж так!
Нам заборонили ходити в долину — навіть раз на тиждень, навіть раз на місяць! І взагалі наказали забути про неї раз і назавжди. І зовсім не розповідали, що там тепер відбувається.
А там явно щось відбувалося, тут навіть Кабан здогадався, серед нас самий… некмітливий.
Ще коли нас виводили з долини, там нічого доброго не відбувалося. По-перше, будинок пана Лофтінга спалили, по-друге, частина людей пішла до Лерроків, щоб пані Марту з підвалу дістати й… не знаю я, що з нею потім зробили. Вона, звичайно, уже ніби й не вона стала, з глузду з’їхала… зламалася, якщо чесно. Але навряд чи вони її у звичайну божевільню відправили, чомусь не вірю я в це!
А решту людиків як би заарештували. З’явився хтось серйозний — ми з Полем так і не зрозуміли, він був учений або просто якийсь начальник. Цей, серйозний, поговорив із братами Лерроками. Всієї розмови я не чув, але, здається, серйозний про щось із ними домовлявся. І домовився. А куди було нашим друзям подітися? Між іншим, поліцейських на той час навколо зібралося — я стільки в одному місці ніколи й не бачив, навіть у кіно. І хоч друзі наші — роботи, напевно, і їм би не оминути лиха. І навряд чи їм після всього, що сталося, дозволять жити як колись.
— Що робитимемо тепер? — запитав у мене Поль уночі, коли нас усіх вклали спати й на поверсі згасло світло.
Ніби я знав!
— А ти як думаєш?
— Може, поговоримо з кимось із дорослих?
— З ким? — зітхнув я. — Звичайно, було б непогано, але сам подумай… Ну не з Мимрою ж!
Пані Мимра — це директриса нашого інтернату. Вона величезна, з гучним голосом й огидними товстими руками; коли вона опускає їх вам на плечі, здається, ніби щурячий хвіст кладе! Зайвий раз з нею краще, взагалі-то, не зустрічатися. А нам доводиться — щодня.
— А може, з татом твоїм… — Поль зметикував і замовк.
Угу, «з татом…»! Ні, я майже не образився на Поля, навіть навпаки, був вдячний йому, що зрозумів і не договорив. А ще добре, що зараз ніч, і погасили світло. І ніхто, навіть Поль, не побачить, що я плачу.
Загалом, я тата люблю. Він… він хороший, звичайно. Він рідко буває в інтернаті, він купує мені дорогі іграшки, які мені зовсім не подобаються, він майже із мною не розмовляє, коли все-таки приїжджає сюди, він…