Выбрать главу

Не важливо. Я однаково його люблю.

Але таким, як тоді, у будиночку, я його ще жодного разу не бачив. Це був начебто й не він, а хтось інший. Його-такого я, якщо чесно, боюся. І просити його про людиків…

І чим він може їм допомогти?

А чим їм можемо допомогти ми?!

— Треба пробратися в долину, — сказав Поль.

— Нас не пустять, ти ж знаєш.

— Нас і раніше не пускали. А ми й запитувати їх не будемо. Пішли?

— Прямо зараз?!

— Боїшся?

Старий трюк, між іншим, я на такі не попадаюся.

— Дурний ти. Звичайно, не боюся. Просто — як ми вийдемо з інтернату?

— Я все продумав. Одягайся.

Він і справді все продумав. Звідкись стягнув моток мотузки, міцної, по якій не страшно було спускатися з другого поверху (ну, майже не страшно). А засувки на вікнах ми давно навчилися знімати.

Ну от, коротше, прив’язали ми мотузку до ліжка Поля (воно стоїть ближче до вікна) і спустилися у двір. Майже відразу ж з корпуса вийшов Фернандо, один з наших охоронців. Вони зазвичай сидять у вестибулі, але через учорашні події пані Мимра звеліла їм патрулювати сад. Гаразд, нам-то що — відбігли за ріг будинку, а там — до живоплоту; за ним і заховалися. А мотузку навіть стягувати не довелося — коли я спускався, вона порвалася. Тому, до речі, Фернандо в нашу сторону й пішов, тобто проти часової стрілки — зазвичай вони навколо корпуса по часовій ходять…

Сиділи ми й чекали: помітить Фернандо відкрите чи вікно ні? А якщо помітить, чи підніме шум? Звичайно, зараз стало прохолодніше, осінь усе-таки надворі… але мало що, от пройде, не піднімаючи голови, — і не помітить.

Пройшов.

Не помітив.

Навіть мотузку, що валялася під стінкою, прогледів. Потопав кудись далі, серйозний такий, суворий. І це Фернандо! — який завжди щось під ніс собі муркоче, іноді навіть в присутності пані Мимри. Видно, вона дуже суворо звеліла охоронцям, щоб поводилися уважніше.

Тому ми з Полем дочекалися, поки Фернандо повернувся назад у корпус, і тільки тоді забрали мотузку. Як ми самі потрапимо назад до кімнати, не надто переживали. Чесно кажучи, я думав, може й не доведеться повертатися. Якщо людикам потрібна наша допомога, тоді я залишуся з ними.

Ми перелізли через паркан і пішли до тунелю, тихенько перемовляючись, щоб підбадьорити один одного. Але вийшло зовсім навпаки: шепіт у темряві (місяць був ма-аленький, вузенький-вузенький) лякав, аж мурашки по тілу пробігали… А може, до речі, просто ніч була холодна, вересень на дворі.

Яка різниця, якщо до тунелю ми йшли даремно? Можна було й здогадатися, що той серйозний пан, який домовлявся із братами Лерроками, «вживе заходи». Вони просто закрили прохід до тунелю бетонними плитами. Земля там, на схилі, звичайно, м’яка. Але однаково робити підкоп нам довелося б дуже довго, а дорослі напевне б його помітили.

— Безвихідь якась! — здавалося, ще трішки й Поль розплачеться. Я й сам… — Так нечесно!

— Вони про нас піклуються, — сказав я йому.

— Кому потрібна їхня турбота?! Нехай вони вдавляться своїм піклуванням! Нехай вони!.. — він усе-таки заплакав. А я, хоч це було й неправильно, зрадів — тому що тепер уже не міг заплакати сам.

— Давай повертатися, — запропонував я, ніби нічого не побачивши. — Порадимося із хлопцями, разом, може, щось іще придумаємо. А ні — я з татом поговорю.

І ми пішли назад. Сподівалися, що коли так рано повернемося, то нашої відсутності ніхто не помітить — тихенько викличемо кого-небудь із сусідньої кімнати, камінчики покидаємо, і нам допоможуть залізти в будинок.

Ми ще й через паркан не перебралися, коли стало ясно, що в інтернаті ніхто не спить. Ми обережно проникли на цю сторону й сховалися в кущах: треба ж було зрозуміти, що трапилося!

Виявилося, ґвалт підняли не через нас. Це все Кабан насвинячив — хоч і не зі зла.

…Ну, спершу ми нічого такого не знали. Просто по вікнах було ясно й по тому, що ніхто з охоронців навколо корпуса не бігав (вікна? а наше вікно не світилося, ось я про що). Зате добряче світилося вікно, що через одне від нашого, праворуч. Саме там жили Кабан і Зірвиголова… тобто, Андре й Дік. Дік-Зірвиголова, він найхоробріший з наших, іноді буває злий, але загалом справедливий. Тому й Кабана взяв під свій захист. Він каже (Дік), що нечесно, коли над кимось занадто вже потішаються. Він тільки Чистоплюя терпіти не міг, як і всі ми, а от про Кабана піклувався, як про молодшого брата, хоча найсмішніше, що Кабан на рік і два місяці за нього старший. Зате й боягузливіший теж.

Це Кабан шум підняв. Йому здалося, що в їхній з Диким кімнаті хтось є — і що цей хтось розмовляє. Кабан пошепки покликав Зірвиголову, але той надто міцно спав. А наш свинтус саме напередодні якогось фільму надивився, з тих, які нам дозволяють переглядати тільки раз або двічі на місяць. Пані Мимра стверджує, що нічому гарному кінострічки про прибульців із бластерами навчити не можуть. І Свин це повністю підтвердив. Йому, як він потім розповідав, привиділося, що він бачить когось, — і цей «хтось» був височенний, як шафа, худющий-прехудющий і з рогами на голові. Прибулець коротше (хто ж іще!?).

Ну, Кабан і завищав своїм свинячим голосом, наче його ріжуть.

А в інтернаті й так усі перехвилювалися після вчорашнього, тож караул вийшов — вищий сорт! От були б ми з Полем у своїх ліжках, натішилися б, дивлячись, як Бенні з Фернандо заспокоюють Кабана й доводять йому, що за прибульця він прийняв вішалку!

Але ми ж були не в ліжках, ми в кущах сиділи! І сміятися нам зовсім не хотілося. Навіть навпаки.

Їх, звичайно, потім усіх розігнали по кімнатах. І навіть, якось уже так вийшло, не помітили, що з нашої ніхто на крики Свина не виглянув.

…Тобто, це ніхто з дорослих не помітив. А Дік одразу зметикував, що тут щось не так. Тим більше, що він і про голос одразу зрозумів. Це пані Мимрі знати було зовсім не обов’язково, що Свину зовсім не вчулося. Був голос. Добре, що Дік устиг його заглушити.

А коли всі заспокоїлися, він заглянув до нашої кімнати, побачив відкрите вікно, обірвану мотузку — і виглянув назовні. Ну, ми його й покликали, пояснили, що до чого. Він збігав до Річі, вони десь роздобули мотузку… коротше, до ранку ми з Полем уже лежали у своїх ліжках.

Але до ранку сталося ще дещо.

3…я б і раніше згадав, коли б не розхвилювався через усе це, що тоді наставалось.

— Тримай, — сказав Дік. — Вибач, що так вийшло.

І це Зірвиголова вибачався!

— Та нічого, ти ж не знав.

— Мав здогадатися, — відрізав він.

Я погладив пальцями ґудзик, що мені повернув Дік, і промовчав. Ґудзик був ще теплий, теплий зсередини, а не тому що нагрівся від Дікової руки.

— …От, — сказав мені колись Мариній Леррок, — це тобі подарунок.

Я тоді не зрозумів, чому вони вирішили подарувати мені звичайний ґудзик… ну, тобто не зовсім звичайний, я взагалі ніколи раніше не бачив таких гарних ґудзиків. Напевно, подумав я тоді, він якийсь страшенно давній, а то й зовсім із щирого золота… от було б здорово, якби він виявився золотим! Вушко в нього на звороті було маленьке, чомусь квадратне, з гострими краями, а на зовнішній стороні виднівся лев, яких на гербах малюють. І очі в нього, як живі.

Мариній помітив мій подив і пояснив, що ґудзик і не ґудзик зовсім, а такий собі маленький телефон або, швидше, рація. Якщо повернути вушко за годинниковою стрілкою, ось так, — він включається. І можна розмовляти з тим, у кого в руці є ще один ґудзик (і Мариній показав мені свого, на ньому був не лев, а сова). А якщо повернути вушко назад («у вихідне положення»), а потім — проти часової стрілки, то можна почути, про що говорять там, де другий ґудзик.

Потім Мариній і Ронуальдо пояснили, чому вони хочуть, щоб я іноді включав свій ґудзик. У них в Долині телевізори показують не всі канали, а їм хотілося хоча б іноді послухати їх, якщо не подивитися. А ще так набагато зручніше буде нам зв’язуватися, коли раптом ми домовимося про мій прихід, а я навідатись не зможу або вони будуть чимось зайняті.