Правда, я здивувався, бо думав, що хто-хто, а брати здатні полагодити який завгодно телевізор так, щоб він всі програми показував. Або взяли б, купили новішу модель зрештою…
Тепер, звичайно, зрозуміло: ті, хто утримував людиків у долині, спеціально не транслювали туди деякі канали.
Ну, потім про ґудзик довідалися — й інші людики, й деякі наші хлопці. Часом користувалися — людики передавали повідомлення нам, ми — їм.
А якраз напередодні Зірвиголова взяв у мене ґудзик — і не встиг віддати. Так вийшло, що він залишався включеним, — і коли брати Лерроки спробували зв’язатися з нами, Свин їх почув. Зрозуміло, Кабану ніхто про ґудзик не розповідав, от він і злякався!
— Увімкни, — Поль чомусь раптом перейшов на шепіт. Ми сиділи в нашій кімнаті — я, Поль і Дік. До ранку було ще довго. Дуже хотілося спати.
Я повернув вушко — проти часової стрілки.
— …і чекати?! Чого чекати?! Поки нас усіх пустять на металобрухт?! — це Мариній. Якщо він так кричав і раніше, я розумію, чому злякався Свин. — Я чекати не хочу. Боюся, якщо вам завгодно!
— Не наговорюйте на себе, — скрипучим, сварливим голосом відгукнувся пан Коннор. — Вам справді страшно, але ви налякані не тим, що вас «пустять на металобрухт». Набагато більше, зізнайтеся, ви приголомшені тією інформацією, що на нас звалилася.
— На жаль, — посміхнувся Мариній, — не настільки вже приголомшений. Ми із братом, уявіть собі, давно здогадувалися про щось подібне. Тому, до речі, я й сконструював передавачі. То, якщо ви не проти, я спробую знову вийти на зв’язок із хлопцями.
Я вже перемикав вушко — і тепер закричав пошепки:
— Ми вас чуємо! Прийом!
— Пьєре, це ти? Прийом!
— Я, я! Зі мною ще Поль і Дикий. Прийом.
— Це дуже добре. Послухай, Пьєре, послухай мене уважно. У нас тут щось схоже на маленьку нараду. Я хотів би, щоб ви теж були на ній присутні, заочно, так би мовити. Включіть ґудзик на прийом повідомлень і слухайте, гаразд? А потім ми з вами поговоримо. Прийом.
— Домовилися! Слухатимемо. Прийом.
— Чудово. То на чому ж ми зупинилися, добродії?
4. Те, що ми почули тієї ночі, дуже часто здавалося мені дивним і незрозумілим. Але я запам’ятав кожне слово, кожен подих і сміх наших друзів. Напевно, згодом я зрозумію все. А поки тільки згадую — іноді, коли стає особливо тужливо. Тоді здається, що наші друзі поруч, отут, зовсім близько…
Мариній: То на чому ж ми зупинилися, добродії?
Коннор (нарочито безсторонньо, але здається, він трішки ображений): Ви стверджували, що здогадувалися про те, що ми — роботи.
Мариній (уточнює): Людики.
Тірхад: А що, пробачте, є різниця?
Мариній: Так, мені здається, є.
Тірхад: Ану, ану, парубче… гм… хотілося б почути детальніше.
Мариній: Будь ласка. Ронуальдо?
Ронуальдо: Різниця, шановний Тірхаде, полягає в тому, що роботи — машини. Людики — уже ні.
Лофтінг (тихо): Але й не люди.
Ронуальдо: Але й не люди. Щось середнє. Як полюбляють висловлюватися біологи, проміжна ланка в еволюційному процесі.
Джессіка (нудьгуючим тоном): Годі, що за дурниці! Люди не походять від роботів, вам це добре відомо!
Ронуальдо: Пробачте. Це, звичайно ж, звучить фігурально. Суть не в тім. Ми — не машини, ось що головне.
Коннор: У чому ж, по-вашому, різниця?
Мариній: Не лукавте! Вже хто-хто, а ви…
Коннор: А все-таки?
Мариній: Ніхто, колего, ніхто, ні людик, ні людина не здатні точно й вичерпно визначити межі. І вам це відомо. Будь-яке визначення буде неповним, на жаль. Тому й складно довести, що ми — не просто механізми, які склали про себе бозна-яку думку.
Тірхад: До речі, про Бога…
Джессика: Будь ласка, тільки не варто приплітати сюди релігію! Обійдемося якось без…
Тірхад (гнівно, нервуючи): А от і не обійдемося! Чому це ми повинні обходитися без релігії?! Знайте, панове, для мене це дуже важливо! Смію припустити, і для декого з присутніх — теж.
Мариній: Так, звичайно. Питання про наявність безсмертної душі в людиків… якщо не помиляюся, у богословів свого часу було чимало дискусій із цього приводу.
Коннор (в’їдливо): А ви, бачу, непогано вивчили цю тему.
Мариній: Ну, все-таки я — особа зацікавлена, чи не так?
Коннор: Ви вірите в безсмертя своєї душі?
Мариній: Запитайте сотню людей — не людиків. Повірте, відповіді будуть різними. І моя аж ніяк не є оригінальною. Хочу вірити. Вірю. І в існування такої душі, і в її безсмертя.
Тірхад (зненацька): Ні, чому ж — ви оригінальні! Багато з людей — створінь Божих — не вірять. А ви — створення людське — вірите!
Мариній (невесело сміючись): Вірую, бо безглуздо! Віра наша, Тірхаде, вона — таке неслухняне звірятко. Розум їй не хазяїн. Вона керується своїми законами. І ці закони рідко мають щось спільне з логікою.
Коннор: Досить! Давайте відкладемо ці питання на потім.
Тірхад: На коли — на потім?
Мариній: Я згоден з Коннором. Зараз важливішим уявляється класичне «що робити?»
Джессіка: У нас є вибір?
Мариній: Звичайно. Як всі ми розуміємо, відтоді як нас оселили тут, у долині, за нами невідлучно спостерігали. Досліджували, так би мовити. Але непомітно, щоб ми нічого не зауважили. Тепер, здається мені, ситуація зміниться. Немає більше необхідності приховувати від нас правду. Та й шаркати ніжкою перед нами — теж. Ви хочете решту своїх днів провести як лабораторні пацюки-виродки? До речі, майте на увазі: ніхто не знає, скільки нам ще жити, адже ми, на відміну від людей, мабуть, більш довговічні.
Коннор: Що ви пропонуєте? Адже у вас явно є якийсь план, так?
Мариній: Є. План, прямо скажемо, слабенький, але нічого іншого ми з Ронуальдо придумати не змогли.
Тірхад: Поки не змогли. Може, ми всі разом…
Ронуальдо: Бачте, пане Тірхаде, боюсь, у нас не надто багато часу. Якщо вирішимо, діяти маємо швидко.
Джессіка: Отже?
Мариній: Отже, нам здається, є шанс ушитися звідси.
Коннор: Втеча? Ви уявляєте собі, наскільки збільшилася пильність охорони на виході з долини? А піднятися схилами… ну, м’яко кажучи, не всі з нас — професійні альпіністи. (Саркастично) Чи ви хочете «прориватися з боями»?
Мариній: Є ще один вихід, не забувайте.
Коннор: Так-от, чому ви…
Ронуальдо: Так.
Мариній: Отже, інтернат. Післязавтра там, якщо пам’ятаєте, День батьків. Тунель, через який ходили до нас хлопці, закрили, але на швидку руку. За необхідності ми можемо туди потрапити.
Коннор: Потрапимо — а далі?
Мариній: А далі нам буде потрібна допомога хлопців. Ми видамо себе за їхніх бабусь і дідусів. А потім, разом з усіма батьками, мирно покинемо територію інтернату.
Коннор: І куди далі?
Мариній: А про це ми вам зараз не скажемо. Тому що, швидше за все, якщо навіть задумане нами вдасться, хтось із нас залишиться в долині.