Джессіка: Я, наприклад.
Мариній: На жаль…
Джессіка: Не вибачайтеся, давайте все називати своїми іменами. До того ж, зізнаюся, я не пішла б, навіть якби могла. Зрештою, у мене є мої рибки, я їх ніколи не залишу. Заради них я готова терпіти цих дослідників скільки завгодно.
Руслана: Я теж, варто зізнатися, не в тім віці, щоб відправлятися в такі пригоди. І троянди мої… ну, ви розумієте.
Телескопник: А я ще не вирішив, залишуся чи піду з вами. Обидва варіанти, на мій погляд, по-своєму привабливі.
Коннор: Що ж вас так приваблює у тому, щоб залишитися тут?!
Телескопник: От Лерроки правильно кажуть, що вони нас будуть досліджувати. Але що зашкодить нам вивчити наших дослідників?!
Тірхад: Оригінальний підхід!
Мариній: А ви, Тірхад? Ви — залишаєтеся, чи?..
Тірхад (сварливо): Чи!
Мариній: Чудово. У Математика черговий напад меланхолії, він навіть не бажає нічого чути про те, що тут відбувається. Арахна хоче вирушити з нами. Ну, а Марта… тут, здається, і так все зрозуміло.
Лофтінг: Ви забули про мене. Але це навіть неважливо. Бо ви ще про дещо забули. Ми не можемо всією долиною… ну, не всією, але однаково нас забагато, щоб заявитися до інтернату. Це виглядатиме надто підозріло.
Мариній: Цей момент ми продумали. Все-таки, хоча в мас-медіа скандал про те, що тут відбулося, зуміли частково зам’яти, вже хто-хто, а батьки про нього знають. І нічого дивного, якщо цього разу до інтернату приїде більше батьків, ніж зазвичай. До того ж, як ви розумієте, у начальства післязавтра буде особливо запобігливе ставлення до батьків — зі страху втратити клієнтів. І в метушні Дня ми зуміємо залишитися непоміченими. Або, вірніше, не привернемо до себе зайвої уваги.
Джессіка: А діти?
Ронуальдо: Так Нам необхідна їхня допомога. Пьєре, ви слухали нас? Прийом.
Я: Так, слухали. Прийом.
Ронуальдо: Ви допоможете нам? Прийом.
Всі ми (одночасно): Так. Звичайно! Допоможемо. Тільки скажіть, як.
Ронуальдо: Що ж, давайте радитися.
5. Це тільки здавалося, що все так просто: людики проникнуть через тунель на територію інтернату, ми скажемо, що це наші бабусі-дідусі… Ага! А якщо поруч буде тато чи мама?
Ну, ми-то більш-менш знали, хто до кого приїде. Зібралися, позгадували, порахували — і вийшло, що в усіх буде хтось із рідних. Крім Чистоплюя й Свина.
— Ну, блін!.. — вилаявся Зірвиголова. — Вважай, пустий номер. Вважай, нічого не вийде. Ех!..
— Зачекай, — сказав Поль. — Чому це одразу «не вийде»? Поговори з Свином.
— Але він же тріпло, — протяг Філ.
— Ні, справді, можна спробувати, — блиснув очами Зірвиголова.
— Але навіть якщо він погодиться, усіх же до його родичів не запишеш.
Ми переглянулися.
— Видасть.
— Ні, не видасть — просто відмовиться.
Чистоплюй — той іще фрукт! Неправильний він якийсь, це ми із самого початку зрозуміли, як тільки він до інтернату потрапив. Псих — не псих, дурень — не дурень, а… щось у ньому було не те. Тримався він завжди відокремлено від хлопців. Сам першим ні з ким не заговорював. В інших списувати ніколи не просив, а сам — будь ласка — давав кожному. Але як! Наче принц-наступник — поблажливо. У нього вже майже ніхто й не просив: ну його!
І батьки до нього ніколи не приїжджали. Нас ще на початку Мимра викликала усіх (крім нього) і сказала, мовляв, у Чистоплюя така ситуація, що мама з татом за кордоном працюють, тому не дивуйтеся й не дражніть його цим. Дуже потрібно! Та й фіг його подражниш, до речі, він же Чистоплюй. Кабан уже б давно битися поліз… Хоча Чистоплюй теж бився — та не як Свин. Андре наш — той, якщо що, психує відразу й — у кулаки, але в очах заздалегідь сльози стоять і взагалі. А Чистоплюй не плакав жодного разу. Просто лице в нього ставало схоже на маску яку-небудь, і він сунув на вас — і бив точно, знав, гад, куди бити. Один-два удари — й усе. І йшов. Ніколи не потішався, не дражнився. Просто бив і йшов. Але й не калічив ніколи, хоча точно міг би, отут ми не сумнівалися…І де тільки він так навчився битися?
А ще він читав книжки, часто й різні, не комікси й не програмну літературу, а всяких там «серйозних авторів». І, якщо чесно, отут я його розумів. Я теж читати люблю, хоча — більше казки, справжні казки, у які віриш. Тільки чомусь так виходить, що ці найчастіше зустрічаються із сумними кінцями. Якщо з’являється в них чудесна тварина або добрий чарівник, то зрештою він іде назад у свою країну, а тварина — у свої чарівні ліси. Не знаю, чому мені подобаються саме такі казки, адже після них на душі спершу стає сумно… а потім… не знаю.
Зате знаю, чому наша витівка з людиками із самого початку здавалася мені майже нездійсненною. Ну, ви й самі здогадалися, напевно. Надто вже все було схоже на казку, на справжню казку, в яку віриш. І виходить, кінець у неї, за казковими законами, мав бути сумним.
— Давайте, — сказав я, — я поговорю із Чистоплюєм.
Нікому не хотілося брати це на себе, тож вони погодилися.
Чистоплюй сидів, як завжди, в бібліотеці. Гортав якийсь товстелезний енциклопедичний томище, причому вже навтикав у нього купу закладок і явно збирався продовжувати в тім же дусі.
— Привіт, — привітався я.
Він підняв голову від книги й, здається, здивувався. Кивнув мені.
— Ти не зайнятий?
Він вказав на том:
— Як бачиш.
І розумій, як тобі заманеться. Хоча що тут розуміти…
Ну гаразд, я подумав, що, може, від цього залежить життя Ронуальдо з Маринієм, — і вирішив не відступати! І нахабно сів поруч.
— Тут така справа…
— Якщо ти про домашнє завдання, то я ще не закінчив. Десь ближче до вечора.
Ну, тут він мене, знаєте, просто дістав! Я згадав чомусь пані Джессіку, нерухому, у кріслі.
— Слухай, ти розумний, так? Знаєш же, напевно, що дехто з нас раніше ходив у долину.
— Природно, знаю. Через вас же тут позавчора гамір улаштували, якщо пам’ятаєш.
— Ну отож, — я вирішив, що не дам йому заплутати мене, — тоді ти знаєш, хто там живе.
Чистоплюй кивнув.
— І знаєш, що з ними можуть зробити, так?
— Здогадуюся.
— Отож, їм можна допомогти!
— Машинам? Ти хочеш допомогти машинам?
— Вони не машини! Вони, щоб ти знав, людяніші за деяких людей! За тебе, наприклад, — точно!
Я відразу пошкодував, що сказав це. Але він зненацька блиснув очами:
— Ти так вважаєш?
Відступати було пізно. Та й узагалі!..
— Так, вважаю!
— Вони — «людяніші»? А ти коли-небудь у комп’ютерні іграшки грався? Там деякі персонажі теж поводяться цілком жваво. Але вони — лише програми, не більш того.
— Ті — так. Але людики — це зовсім інше. Словами описати складно, треба самому побачити.
— Навіщо? — запитав він раптом, втупившись у мене через свої товсті круглі стекла. — Навіщо тобі це потрібно?
Я не відвів погляд («нехай і не сподівається!») — відповів Чистоплюю щиро:
— Вони мої друзі. І водночас ніби бабусі з дідусями. Моя родина. Уявляєш, якби твого дідуся чи твою бабусю…
— Уявляю, — обірвав він мене. — Так що саме ти хочеш?
Я розповів, хоча вже вирішив, що нічого не вийде. Чистоплюй дивився на мене з відстороненою увагою, начебто спостерігав за потішним жуком і думав при цьому про щось своє, ніяк не пов’язане з моєю розповіддю.
— Отже, я мушу видати людиків за своїх родичів, — підсумував Чистоплюй. — Смішно. Смішно… А чому — я?