Ну, а батьки, зрозуміло, тільки раділи такому стану справ. А Кабан, який один раз ризикнув поскаржитися матері, що, мовляв, він зовсім не хоче займатися спортивною гімнастикою, та й грати на сцені теж (Зайчика, якщо точніше) йому не подобається, — отож, Свину звеліли «не пхикати» й «поводитися, як належить». Мовляв, пані Мимра піклується про нас, щоб ми всі виросли всебічно розвиненими людьми, а ми не цінуємо. Але згодом зрозуміємо. І потім мама Кабана попросила пані Мимру приділити йому особливу увагу.
З того часу якось ніхто з нас скаржитися не поспішав. Все-таки особлива увага пані Мимри — це та штука, без якої ваше життя здається трішки світлішим. Вона вміла робити так, щоб ви зрозуміли, що поводилися помилково.
До того ж, вона терпіти не могла комп’ютери і вважала їх найстрашнішим після атомної бомби винаходом людства. Вона не могла взагалі заборонити заняття на комп’ютерах, тоді батьки точно прислухалися б до наших скарг Тому Мимра усіляко шахраювала: то влаштовувала зміни в розкладі, то придумувала ще що-небудь. Ну, і якщо хтось із нас провинювався… або провинявся? — коротше, коли вона хотіла покарати нас, то знала, що найкращий спосіб — це позбавити нас часу в Інтернеті.
Напевно, тому всі ми погано ставилися до високого мистецтва й марили комп’ютерами. Звичайно, це не був свідомий вибір з нашої сторони — лише протест.
Але сьогодні, на зустрічі з батьками, нас очікувала демонстрація того, наскільки віртуозно ми опанували сценічною майстерністю.
Цю п’єсу ми репетирували вже кілька місяців, нею пані Мимра мала намір «увести нас у світову драматургію», як вона це називала. Дехто спершу радів. Наприклад, Свин вирішив, що відтепер ніколи більше йому не випаде грати Зайчика.
І він мав рацію. У пана Вільяма Шекспіра ніякі Зайчики за сценарієм не передбачалися. Натомість у нього були дочки — вірніше, не зовсім у нього, а просто по п’єсі. І грати дочок довелося нам, хлопчиськам, позаяк більше нікому. Пані Мимра казало щось про «звичаї в часи Шекспіра», мовляв, тоді жінок взагалі на сцену не допускали. А я от думаю, що дітей теж.
Природно, це своє міркування я пані Мимрі викласти не поспішав. Тим більше, що я грав блазня — не найкраща, але й не найганебніша роль. А от Свину дісталася роль однієї з дочок. Ліра грав Чистоплюй, і тільки тому, що ніхто, крім нього, не був настільки дурним, щоб вивчити всі слова.
Звичайно, цілу п’єсу ми ніколи б не розучили. Навіть пані Мимра розуміла це й не вимагала від нас того, чого зробити ми не змогли б. Усе одно, що звеліти Свину не влазити в усілякі історії: звеліти-то можна, а толку?
Нам на розтерзання було віддано третій акт, дія починалося в степу, де ми з Чистоплюєм (вірніше, король Лір і його вірний блазень) «волочились, гнані звідусюди». На щастя, у першій сцені грали Зірвиголова (у нього була роль Кента) і Фил (придворний). Тож ми з Полем могли відсапатися й натягнути костюми.
Я тихенько виглянув крізь лаштунки до залу. Мариній, Лофтінг і Арахна сиділи поруч із моїм батьком, вірніше, поруч сидів тільки Мариній. І — я аж похолов од жаху! — вони про щось розмовляли. При цьому тато час від часу поглядав на пана Коннора — той сидів спереду й трохи праворуч.
— Давай, — шепнув мені Поль. — Твій вихід. Потім надивишся. У них, здається… — він осікся, тому що помітив те ж, що і я. — Круто! — присвиснув він. — Думаєш, вони впізнали один одного?
Я ще не розповів йому про ранкову розмову з батьком, тому Поль нічого не знав. І в мене вже не залишалося часу — нас відшукав Чистоплюй і заявив, мовляв, якщо ми не хочемо отримати наганяй від пані…
Добре, що він не встиг договорити «Мимри».
Тому що вона вже стояла поруч із нами — неосяжна й гучноголоса, у строгому костюмі сірих тонів і з лицем, що поступово ставало пунцового кольору.
— Ви що, вирішили зірвати спектакль?! — голос тільки однієї істоти міг би зрівнятися із цим шипінням. Я колись бачив у зоопарку, у гадючнику, дуже розлюченого гремучника. От він би міг. Але отрути в нього, мені здається, все-таки не вистачило б.
На наші із Чистоплюєм плечі лягли масивні лапища пані Мимри.
— А ну марш на сцену! Я потім ще поговорю з вами, так і знайте! І спробуйте мені тільки лоханутись!
Так-так, вона сказала саме «лоханутись» — і нічого дивного в цьому для нас давно вже не було. Спершу, звичайно, дивувалися… та ні, не дивувалися навіть, — скоріше, трішки жахалися, тому що чути такі слова від неї було щонайменше дивно. А потім звикли. Вона завжди ставала сама не своя за лаштунками. «Ось тут її психи й проявляються», — казав Дік.
Нічого дивного. Вона, сама не розуміючи того, до божевілля ненавиділа нас. Як мені здається, за те, що ми не були під її повним контролем, що вона, якою б не була крутою начальницею, дечим таки не управляла. А виходить, ми могли підвести її, виставити її не такою, якою б вона хотіла.
Кажуть, ненависть засліплює. Але пані Мимра була хитрою і не дозволяла собі лоханутись, о ні! Так, щось таки проривалося в ній, коли вона була за лаштунками. Але якби ми навіть здуру наскаржилися батькам — хто б нам повірив? Адже у всіх інших випадках пані Мимра була сама культурність, ніби одна з тих грецьких муз чи навіть усі вони в єдиному втіленні (тому-то, напевно, пані Мимра й була такою товстою!).
— Ну, чого вирячилися! Швидше, швидше, ворушіться!
Ми з Чистоплюєм — тобто я і Чистоплюй — не стали затримуватися й вискочили на сцену.
— Дміть, вітри, хай полопаються щоки! — вимовив першу репліку король — і при цьому він так повернувся, ніби звертався до директриси, що стояла за лаштунками. Я ледь не зареготав, але потім згадав, що за пару хвилин мене чекає те ж задоволення й почав згадувати власні слова.
Благо, суфлерську будку ще ніхто не скасовував — і там сидів Поль, який, я знав, ніколи мене не підведе. Інша річ, що пані Мимра зауважувала будь-яку підказку з боку суфлера й карала того, кому вона була потрібна під час спектаклю.
— Ага, кумцю, — забубонів я, — свячена водичка в сухій хаті ліпша, як дощова під голим небом?
При цьому я дивився тільки в одне-єдине місце, туди, де сиділи мій тато й Мариній. Зараз вони замовкли й дивилися на нас. Обоє виглядали так, начебто все вже сказано й усі питання вирішено. Щиро кажучи, мені було зле від однієї лише думки, про що вони там домовилися між собою.
Я повторював свої слова, майже не розуміючи, що роблю. Мене добряче налякав Зірвиголова, який, виходячи на сцену, гаркнув: «Хто тут?!» Я мало не закричав у відповідь: «Не бачиш, чи що?!» — але потім згадав, що Шекспір в цьому місці зовсім інше написав.
Абияк ми відмучили цю сцену й вийшли — за завісу, але, на щастя, у протилежний бік від пані Мимри. Вона, звичайно, як завжди, робила нам страшні очі й погрожувала кулаком, але мені зараз було однаково. Я мріяв про одне: щоб цей день закінчився й батьки (разом з людиками!) поїхали. Потім нехай вона нас карає, позбавляє Інтернету на решту життя і змушує тижнями спати на сцені, у театральних костюмах… — я згоден був на все.
На сцені, як і раніше, вирувала буря. Фернандо від душі гупав двома величезними ложками по металевому листу, той гнувся й «грозив».
Знову був наш вихід.
І тут сталося те, що сталося.
Варто сказати, що наше не надто приятельське ставлення до Чистоплюя виникло не тільки через його кепський характер. Він мав ще одну рису, яка декого з нас діставала навіть більше, ніж інші Чистоплюєві штучки. Річ у тім, що йому подобалося грати. У нього з’являвся блиск в очах й все таке… ну, зрозуміло, про що я, так?
Ось і зараз Чистоплюй забув про усе й перетворився на короля-вигнанця. Це треба було бачити! І чути!
— Краще б тобі лежати в домовині, — виголошував він, — як стояти голому супроти цього розлютованого неба. І невже ж оце людина? — Чистоплюй простягнув руку й вказав у зал — і тут я завмер від жаху: він грав не так, як слід! Він мав говорити про себе, а він — тепер це було видно — ніби наводив у якості прикладу одного із залу.