На Маринія він вказував у якості прикладу!
І продовжував при цьому тираду далі:
— Придивись-но тільки до нього. Він не завдячує черв’якові шовк, звірові — хутро, вівці — вовну, гірській кішці — мускус. Тут нас троє підроблених, ти — справжня людина. Неприкрашена людина — це ж і є така от злиденна, гола двонога істота. Геть, геть усе позичене!
Ці слова якось по-особливому зачепили Маринія — і не тільки його, а взагалі всіх чотирьох людиків. Вони сиділи, ніби вражені струмом чи що…
Я не встигав розібратися в цьому, бо Поль уже шепотів мені потрібні слова, мої слова — тож довелося підключатися:
— Прошу тебе, кумцю, не вередуй. Ця ніч не годиться, щоб купатися. Маленький вогник серед дикого поля був би тепер, як серце старого розпусника: дрібна іскорка, а все тіло — холодне.
Я дивився на Чистоплюя, намагаючись поглядом і тоном застерегти його, щоб він перестав дуркувати й залишив людиків у спокої, не привертав до них зайвої уваги. А він від моїх останніх слів раптом отетерів, хоча чув їх, напевно, раз сто під час репетицій. І не просто отетерів, у його погляді з’явилося щось таке… таке.
Він різко повернувся й знову подивився туди, де сидів Мариній з Лофтінгом й Арахною. А потім обвів поглядом усіх нас, кого тільки міг бачити — і мене, і Поля в суфлерській будці, й інших хлопців, на сцені й за лаштунками.
— Хто це? — запитав він, скорившись підказці Поля.
Я тихо радів, що далі уривок, де в Чистоплюя зовсім немає реплік, ну, хіба що одна чи дві. Ну й потім, у принципі, для нього майже не було гри, тому навіть якщо Чистоплюй захотів би «лоханутися», сильно виставу він би не зіпсував.
«Ну й добре, — подумав я. — Якось усе обійдеться, а там і день закінчиться».
Але всім відомо, як довго тягнеться час і скільки всього встигає трапитися, коли ти чекаєш розв’язки.
8. На щастя, після спектаклю в Мимри часу на нас майже не було. Ніхто з нас не сумнівався, що потім кожен з нас отримає сповна — і також втратить усе, що треба. Але зараз — і доти, поки батьки не роз’їдуться — ми були в безпеці.
А от людики — ні. Вони потрапили в зону уваги пані Мимри. Як я вже казав, вона трохи нагадувала пацюка — була така ж «передбачлива» і чіпка. Нові лиця діяли на неї, як на бика червона ганчірка. Вона мала спробувати їх на зуб, щоб знати, чого від них очікувати. А отут — цілих три дідусі й одна бабуся, про яких вона раніше і поняття не мала, що вони існують!
Коротше, треба було спостерігати за нею й нашими друзями, щоб нічого не трапилося. Тому коли з’явився Свин з от-такенними очима й страшно захеканий, я зовсім не зрадів. Ну, а коли почув, що сталося, — тим більше.
— Приїхала моя бабуся, от! Щойно!
— Ну, — розважливо сказав Зірвиголова, — добре ще, що ми не представили пана Коннора, як твого дідуся. Так у нас хоч є можливість що-небудь вигадати.
— Тільки часу майже не залишилося, — пробурмотав Філ. — Мимра якраз закінчує з «дідусями» Чистоплюя й, здається, ось-ось візьметься за пана Коннора.
— Їх необхідно попередити, — вирішив я.
До того ж, я хотів подивитися, як там тато, чи не розмовляє знову з Маринієм.
Розмовляв.
— Синку, — посміхнувся він мені, — а ми тут спілкуємося з дідусем твого друга, Антуана. Пан Леррок багато мені про тебе розповів.
— Так, тату. Послухай…
— Щось не так, Пьєре? — напевно, пан Мариній з мого обличчя здогадався.
Я озирнувся — Мимра домучувала пана Лофтінга й пані Арахну, але вже цілилася на пана Коннора.
Поки вона була ще далеко, я швидко розповів про наші неприємності.
— Ну так у чому річ? — підморгнув мені тато. — Синок, ти не проти, якщо в тебе на сьогодні з’явиться ще один дідусь?
Усе-таки я його люблю, мого татуся.
Підморгнувши мені, він підійшов до пана Коннора й щось швидко сказав йому, вказуючи очами на нас із паном Маринієм. Пан Коннор трішки замислився й уривчасто кивнув.
— А ви теж дідусь Антуана? — запопадливо прогриміла над моїм плечем Мимра. — Дуже приємно. Я вже казала подружжю Лофтингів, у вас дуже, дуже талановитий онук. Ось тільки… ви вже пробачте, що піднімаю цю теми, але… словом, наскільки я знаю, ну…
«Ого, — подумав я тоді, — вона явно щось задумала». Мимра ніколи не було запиналася, щоб підшукати потрібні слова — хіба тільки в тих випадках, коли вона це робила навмисно.
— Ви хочете сказати, що всі його родичі загинули, — допоміг їй пан Мариній. Тоном, яким він це сказав, можна було, напевно, заморозити ціле стадо мамонтів, але Мимра навіть не знітилася. А я подумки подякував Чистоплюю, що той здогадався попередити своїх «нових родичів».
— Саме так, — сказала Мимра, виблискуючи очима. — І тому хочу запитати у вас, шановний, хто ви, власне, такий? Насправді, га? Не знаю, як вам вдалося обманути хлопчика, але зрозумійте, я знайома з його історією, з історією кожної дитини, яка підвідомча мені. Я знаю про них усе.
— Виходить, не все, — добродушно відповів Мариній. — Хоча, правду кажучи, слід визнати, що ми не прямі дідусі й бабуся Антуана. Ми двоюрідні, так що нічого дивного, що ви могли про нас і не знати.
Це як боксерський удар, після якого не піднімаються. Але Мимра — вона вміла тримати такі Удари.
— Якщо ви не проти, побудьте тут пару хвилин. І, до речі, назвіться, будь ласка, ще раз. Щоб мені було простіше відшукати ваші імена, — вона ніколи б не дозволила собі так розмовляти з нашими родичами. Тож виходить, вона не сумнівалася, що перед нею — не родичі.
Потім вона глянула туди, де проходжувався Фернандо, наче даючи зрозуміти, що «дідусям» навіть не варто намагатися втекти.
І тут я зметикував: вона приймає їх за когось іншого, вона не знає, хто вони!
Інакше — вона зовсім по-іншому поводилася б, це вже точно.
А потім подумав: яка різниця? Зараз вона піде до себе й перевірить файл Чистоплюя, і виявить, що ніяких Лерроків у рідні не значиться. Навряд чи після цього вона вирішить самотужки затримувати «самозванців» — швидше за все, подзвонить у поліцію. А там напевне зрозуміють що й до чого; а якщо й не зрозуміють, однаково наші друзі не встигнуть утекти непомітно, їх дуже швидко знайдуть — раніше, ніж їм вдасться сховатися серед людей.
Напевно, не один я здогадувався, що ось-ось має щось трапитися. Чистоплюй стояв неподалік і все чув, навіть бачив багатозначний погляд Мимри на Фернандо.
— Пані Дюпон, — сказав він, підходячи до нас. — Пані…
Раптом голос його зірвався, а сам Чистоплюй виглядав так, ніби збирався негайно заревіти як мале дитя. Я просто отетерів, ніколи раніше ніхто не бачив, щоб Чистоплюй плакав.
— У чому справа, Антуан? — строго запитала Мимра.
— Ви дозволите?.. Я хотів би побути зі своїми дідусями й бабусею. Адже ви знаєте, пані, що батьки загинули, коли їхній слуга збожеволів. Мої бабуся й дідусь теж. А двоюрідні бабуся й дідусі були тоді надто далеко, вони влаштували мене сюди через своїх представників, але самі змогли прилетіти тільки зараз. І вони незабаром поїдуть. Я хотів би побути із ними, поки вони тут, пані.
— Ти брешеш! Це не твої родичі, Антуан.
І отут він ревма ревти. Він накинувся на неї з кулаками, він колошматив її так, як, напевно, завжди хотілося багатьом з нас; він плакав і бив її — звичайно, їй не було боляче, тому що зараз він бив не як зазвичай, а так, як робить це Свин, невміло, часто промахуючись.
— Неправда! — кричав він. — Неправда! Вони мої, чуєте! Мої, справжні!..
І так далі.
Інші батьки почали повертати в наш бік голови, хтось рушив до нас, щоб довідатися, у чому справа. І тоді Мимра спасувала! Вона так часто закивала, мовляв, так-так, звичайно, ти маєш рацію, я помилилася, пробач… Антуан стояв перед нею із тремтячими руками і заплаканим лицем.
Підійшов мій тато й запитав, що тут відбувається, запитав таким тоном, від якого Мимра відразу знітилася і взялася щось пояснювати, ховаючи очі й червоніючи. Тато взяв її під лікоть і повів убік, продовжуючи розпитувати.