— Ну що, онученя, з тобою все гаразд? — запитав Мариній.
— Ага, — посміхнувся крізь сльози Антуан. — Я в порядку. А здорово я зіграв, правда?
Я так і не зрозумів, він мав на увазі: виставу чи те, що відбулося щойно.
Щиро кажучи, я не впевнений, що сам він знав, про що йшлося.
9. Тато не відпускав Мимру весь день, тому в неї не було ні хвилини, щоб перевірити файл Антуана. Мені було дещо кривдно, що тато сьогодні більше не поговорить зі мною, але ще більше я радів, що тепер вже точно нам нічого не перешкодить.
Ми зібралися на галявині, за головним корпусом інтернату, де в маленькому озері плавали подаровані пані Джессікою рибки.
Ми прощалися з людиками.
Вони обіцяли, що по ґудзику неодмінно будуть повідомляти, як у них справи. Веліли нам добре поводитися й все таке.
Я подумав, що згоден назавжди повернути всі їхні подарунки й ніколи більше не брати нічого, згоден на що завгодно, аби тільки все залишилося як раніше. Але я знав, що як раніше ніколи вже не буде.
Потім… Потім Чистоплюй запитав:
— Ви коли-небудь убивали? Людей — убивали?
— Ти маєш на увазі тих з нас, які «сказилися»? — сказав пан Коннор. — Але їх одразу знищили, це всім відомо. Ми, ті, хто жили в долині, до недавна навіть не знали, що створені людьми. У нас була інша пам’ять, чужа. І ми… ми, у всякому разі, не пам'ятаємо, щоб когось убивали.
— А ким ви вважаєте себе тепер?
— Ми ще не вирішили, — посміхнувся Мариній, хоча особисто мені здалося, що йому зовсім не смішно. — Чому ти запитуєш?
— Так. Просто так. Я… Я думав, ви зовсім інші. Той… він справді був божевільним. І він зовсім не був схожий на людину. Ви — інші.
Пан Коннор присів, як це звичайно роблять дорослі, коли хочуть заглянути тобі в обличчя.
— Розумієш, Антуане, всі ми — різні. І люди, і людики. Я не знаю, як складеться для нас завтрашній день. Я навіть не знаю, чим закінчиться для нас сьогоднішній вечір! Але я обіцяю тобі, що жоден з нас чотирьох, яким ти й твої друзі допомогли піти з долини, — жоден з нас не підніме руку на людину.
— Ні на людину, ні на людика, — додав Мариній. — Що б не трапилося.
— Обіцяєте? — перепитав Чистоплюй.
— Обіцяємо, — хором відгукнулися вони.
Він кивнув, начебто погоджувався з якоюсь власною думкою.
— Я хочу попросити у вас вибачення, — сказав він дуже урочисто (але ніхто з нас навіть не подумав насміхатися). — Я ненавидів вас. Тому що… тому що той — він убив моїх батьків. І я…
— Ми розуміємо, — м’яко сказав пан Коннор. — Іноді, знаєш, синку, я ненавиджу сам себе. За те що… неважливо, за що. Важливо інше. Розумієш, про що я?
Антуан кивнув.
— От і добре. Ну що, наскільки я розумію, нам час. Автобус незабаром під’їде.
І вони пішли — а ми дивилися їм услід.
— «Друзі», — посміхнувся Чистоплюй. — «Мої друзі»! Все-таки вони ті ще диваки, мої дідусі, еге ж?
10. Казки зі щасливим кінцем — вони для дітлашні, я це зрозумів. Тому що їх — кінців, фіналів, завершень — насправді взагалі не буває, ні щасливих, ні нещасних. Справжнє життя триває, а в історії… Отут все залежить від оповідача, це я теж зрозумів. Від того, на якому моменті він закінчує розповідати історію — від цього вона сама й виходить щасливою або нещасною.
А наша?
День батьків закінчився. Ті з них, хто приїхав сюди на своїх машинах, поступово роз’їжджали-ся, інші, у тому числі і людики, чекали рейсового автобусу, що довезе їх до міста. Мій тато, як і раніше, морочив голову пані Мимрі, і я вже почував по її лютому погляду, що найближчим часом у мене почнуться «важкі деньочки», як любить говорити Зірвиголова. Але, якщо чесно, нас усіх попереду очікували важкі деньочки, просто ми, хлопчиська, про це знали, а інші ще ні.
Що з того, що ми думали одне, а трапилося зовсім інше?
Автобус приїхав, і людики, помахавши нам руками, сховалися в його чорному блискучому пузі. Потім вони з’явилися у вікні й дивилися на нас доти, поки автобус не повернув за ріг.
— А тепер, молоді люди, у мене до вас буде серйозна розмова!
Директриса вже стояла за нашими спинами, і її погляд не мав нічого спільного із щасливими фіналами казок.
Ми повернулися й хором, не змовляючись, відповіли:
— Так, пані Мимро?
СЯЙВО КАМ’ЯНОЇ КВІТКИ
(з циклу «Легенди Ільсвура»)
Зізнатися, дружина відмовляла мене від участі в ініціації.
— Так, — повторювала вона, — ми етнографи, дослідники, твоя правда… але це надто небезпечно.
Я погоджувався, однак небезпека тільки робила авантюру привабливішою. Крім того, існував ще один фактор, який не можна було не враховувати. Ми жили серед ятру, цього дивовижного народу горців, лише кілька місяців. Багато це чи мало? Аби сповна пізнати людей, які спромоглися не просто зберегти досьогодні свої прадавні традиції майже в первозданному вигляді, а й не втратити їх після контакту з нашою цивілізацією, — зрозуміло, такого строку недостатньо. Але щоб завоювати довіру горців, здавалося, досить. Проте нас із Ротерікою жодного разу не допустили на жодну по-справжньому значну церемонію — аж до недавнього часу, коли Ту-Рхін, місцевий вождь, офіційно запропонував мені пройти ініціацію і наче стати членом їхньої спільноти.
Тут слід зазначити, що досі ми перебували в дивному становищі, коли нас не сприймали як цілком дорослих людей. Адже в ятру цей статус отримують юнак чи дівчина, яким під час ініціації дали друге ім’я. А те, що у нас вважається прізвищем (а також суфіксальні форми по-батькові), не сприймається ятру як друге ім’я. Можливо, саме ця ситуація і робила нас в очах горців людьми, які не вписуються в їхню світобудову. Нині ж запрошення до ініціації давало мені шанс змінити це.
(Може виникнути запитання, чому таку ж пропозицію не зробили Ротеріці. Але річ у тім, що ініціація дівчат відбувається в ятру пізніше — впевнений, свого часу дружині запропонують пройти її.)
Що ж до небезпеки… Слід визнати, що діти горців змалку виховуються в досить суворих умовах і, хочеш не хочеш, набувають неймовірної спритності і вражаючої фізичної сили. Тому випробування, яке проходять молоді ятру, для них є складним, але посильним — не виключено, що не кожна «рівнинна людина», як вони нас називають, упоралася би з ним. Проте мені здається, я досить докладно описав вище ті причини, через які не бажав відмовлятися від участі в ініціації.
…Сам процес вже описаний мною у відповідній монографії. Тут йдеться про інше, тому не втомлюватиму читача зайвими деталями.
Я зламав ногу, коли ми долали останню ділянку «скаженої гусениці». Так називається вкрай божевільна стежинка, яку, втім, і стежинкою я не ризикнув би назвати. У деяких місцях на її рівну поверхню можна поставити хіба що великі пальці ніг. Однак «гусениця» безперервна, як обгоріла, здиблена хвилями, але все-таки цілісна пластикова стрічка.
На той час, коли ми дісталися «скаженої», я добряче виснажився, хоча й не подавав виду. Один із юнаків, Де, сказав мені, що проблема в диханні. Горці взагалі дуже багато уваги приділяють тому, як слід правильно дихати. Я хотів був щось відповісти, але саме тоді втратив рівновагу і впав. На щастя, ми знаходилися не над однією із численних прірв, через які проходить «гусениця», інакше цим нотаткам ніколи б не судилося з’явитися на світ.
Однак моє падіння не можна було назвати вдалим. Сильний біль пронизав усе тіло — як з’ясувалося, я зламав собі ногу. Мені негайно всунули до рота якесь листя (згодом я довідався, що це джакка, вона має сильну знеболювальну дію, але частіше застосовується у відварі, а не свіжою). Біль негайно відступив, натомість прийшла млявість — і я з відстороненою цікавістю підвівся на лікті, щоб подивитися на ногу. Перелом був надзвичайно серйозний, я це зрозумів, коли побачив вістря зламаної кістки, що прорвало шкіру. Проте, повторюю, завдяки дії джакки я не відчував жодного хвилювання від побаченого.