Я навіть упокорився вже з думкою про майбутню неминучу інвалідність, коли помітив, що ятру, вклавши мене на нашвидкуруч споруджені ноші, тягнуть кудись вище, у гори. Одразу я уявив собі кілька причин для цього, одна фантастичніша за іншу. Може, горці вирішили не залишати мені життя, якщо вже врятувати ногу ніяк не вдасться — і тепер мають намір віднести подалі й скинути в якусь віддалену прірву? Або навпаки, вони просто скажуть Ротеріці, що я помер, а насправді оселять десь далеко, у спеціальному селищі для безпомічних калік (адже в ятру ми ніколи не бачили безнадійно скалічених людей)? Я губився у здогадах і не відразу запитав, в чім річ.
А коли запитав, з’ясувалося, що я не спроможний говорити. Начебто моє горло перетворилося на гумовий шланг для поливання клумб і якийсь пустун наступив на нього ногою, перекриваючи воду.
Мої спроби зрештою було помічено.
Йут-Лад, наставник мисливців й один із тих дорослих, які були присутні на ініціації, звелів мені поводитися тихо й не турбуватися, мовляв, усе гаразд. І щоб заспокоїти мене, він почав розповідати легенду про Світоносного, яку наводжу в нашій з Ротерікою збірці «Перекази ятру».
(Соверин Троніг. «Наше життя серед ятру». - С. 154–156.)
«У ті часи, коли ще не існувало держави Пресвітлих, коли не народився ще навіть Хреган-Засновник, а ятру не були зв’язані жодними угодами й корилися лише своїм Богам, — мешкав тоді в одному селищі молодий мисливець на ймення Ом-Канл. Був він сильним і спритним, справжній добувач, від якого залежить добробут рідного селища. Нічим особливим серед своїх однолітків він не вирізнявся, однак сподобався одній дівчині; та й сам він, правду кажучи, був небайдужим до неї. Чого ж тут довго думати? Одружилися вони, отримавши благословення старійшин селища й Богів. Але, видно, так їм судилося — довго не могли вони зачати дитину. Минуло три роки; і лише після того, як сходила дружина Ом-Канла до відунки, яка жила по той бік ущелини Крини, народився в них хлопчик — та такий гарненький, такий веселий, що не могли натішитися ним не тільки батьки, але й кожен, хто бачив дитину.
Ріс хлопчина не щоднини, а щогодини — й був життєрадісним і здоровим малюком, якому всі пророкували щасливе майбутнє.
Та відомо ж: „ходить із щастям в обіймах лихо…“»*
*(Тут і далі наведено уривки з «Легенди про Світлоносного»; цитується за книгою «Перекази ятру» (упоряд. Р. і С. Троніги).
Мархура, розкішного звіра з довгими, спіраллю закрученими рогами, несли попарно, міняючись. Ом-Канл намагався йти розмірено, хоча ноги самі собою прискорювали крок. Кортіло швидше опинитися вдома, вбігти в намет, обійняти Ір-Мень, підхопити босоногого здорованя Са, покружляти — і слухати дитячий сміх, схожий на лавину із дрібних гладеньких камінчиків!.. Як швидко летять роки! Ще п’ять років тому Ом-Канл й Ір-Мень без надії дивилися в майбутнє, бо вже зневірились зачати дитину! І ось тепер…
— Не так швидко, — спроквола зауважив Лe-Тонд, який тягся позаду. — Стеж за диханням. Збиваєшся з ритму.
Ом-Канл відчув, як вуха його починають нагріватися, перетворюючись на два маленьких сонця. Перше, чому вчать кожного ятру — правильне дихання. Це особливо важливо для мисливця, адже той повинен уміти володіти своїм тілом, а це досягається насамперед завдяки контролю над диханням. Здобувач, який сопе в засідці, прочекає до скону віків, а звірі обходитимуть його десятою дорогою.
Сповільнивши крок, Ом-Канл спробував виповнити своє серце спокоєм.
Але спокій розбився на хвилі озерних брижів, щойно мисливці ввійшли до селища. Бо перші ж погляди, кинуті на Ом-Канла дітлахами, які вовтузились в пилюці, виявилися сповнені лиха — лиха, що вже сталося.
Передавши мархура жінкам, добувачі відправилися до своїх шатрів. Не кваплячись, немов цим можна було відвернути нещастя, зробити його нездійсненим, Ом-Канл увійшов до себе (а дихання — рівне й спокійне!).
Са лежав на шкурах, нерухомий, схожий на уламок білого мармуру. Поруч завмерла, обхопивши себе за плечі, Ір-Мень.
— Що?
Вона мовчить, її очі — два бездонних провалля; упадеш у такі — летітимеш вічність, так і зістаришся, й умреш — не досягши дна.
Потім Ір-Мень оживає і розпачливо шепоче:
— Кам’яна гадюка.
І лишається Ом-Канлові сідати поруч із дружиною, перетворюватися ще на одну статую. Бо живе кам’яна гадюка не поміж каміння, а в галуззях тих чагарників, які зазвичай ростуть біля джерел. Названа ж кам’яною, оскільки після її укусу тіло ціпеніє; не відразу — поступово, день за днем. Спочатку оніміє місце навколо ранки, потім — далі й далі…
Кажуть, тим щастить, кого кам’яна гадюка кусає в голову.
Малюка Са вкусила в ногу.
— Ні! — кричить Ом-Канл. Йому байдуже, що збилося дихання і серце гупає невиправдано швидко; вони з Ір-Мень надто довго чекали Са, щоб тепер так легко здатися!
— Я схожу по той бік Крини, до відунки…
Дружина зупиняє його ледь помітним порухом голови:
— Марно. Ти ж сам знаєш, вона не приймає чоловіків. Та й ніхто ніколи не міг вилікувати від укусу кам’яної гадюки.
Звичайно, Ом-Канл знає! Та він не може сидіти, утамовуючи дихання і спостерігаючи, як помирає його єдиний син!
Але що ж його робити?! Йти до будь-кого з цілителей нема сенсу, бо жоден не допоможе, просто не здатен допомогти.
— Як це трапилося? — голос Лe-Тонда, котрий щойно ввійшов до шатра, змусив Ом-Канла здригнутися.
Навіщо наставник запитує? Чи не однаково, як?
Ір-Мень усе-таки заговорила.
Сьогодні їй треба було сходити до джерела за водою, а малюк Са ув’язався за мамою. І от коли Ір-Мень набирала воду, дитина пішла до чагарнику, який ріс неподалік.
…Він не кричав, але жінка раптово відчула щось — і обернулася. Са тихенько опускався на землю, широко розплющеними оченятами дивлячись на гнучку стрічку коричневого кольору. Ір-Мень здогадалася, що це була кам’яна гадюка, набагато пізніше — а тоді лише кинулася до дитини, розуміючи, що не встигне добігти, підхопити… — вберегти й поготів!
На її волання прибігли сусідки, допомогли донести знепритомнілого Са до намету. Відун, що його покликали до хворого, тільки руками розвів, визнаючи власну безпорадність…
Ле-Тонд вислухав історію мовчки. Здається, його зовсім не цікавила розповідь Ір-Мень, хоча саме він просив її про це.
Коли жінка замовкла, по-дитячому, з надією дивлячись на літнього мисливця, Лe-Тонд повернувся до Ом-Канла:
— Що збираєшся робити?
Той обережно знизав плечима: що тут поробиш? Але навіщось же наставник запитує про це!
— Згадай про відлюдника, — сказав тоді Ле-Тонд. — Може, він і не врятує дитину. А може — врятує.
«Згадав тоді Ом-Канл про відлюдника, який жив високо в горах, харчуючись лише тим, що збирав, та тим, що зрідка приносили йому пастухи й мисливці ятру. Бо вважалося, що відлюдник цей, завдяки способу життя свого, наблизився до Богів. Не раз лікував він тих, хто хворим приходив до нього; але рідко траплялося це, адже дістатися до обителі відлюдника було нелегко.
Але Ом-Канл не бачив іншого виходу — тому, обійнявши на прощання дружину й поцілувавши в чоло сплячого сина, у якого вже оніміла вся ліва нога, пішов молодий мисливець у гори шукати житло відлюдника».
Небеса ридали; Ом-Канл уже двічі послизнувся на мокрій стежці й один раз ледве не зірвався в прірву, що очікувально скалилася іклами-каменями. Але він не міг баритися: щомиті смерть відвойовувала ще трохи від тіла Са.
Дорогу до обителі відлюдника Ом-Канл пам’ятав погано. Молодий мисливець був там дуже давно, коли Лe-Тонд після отримання Ом-Канлом другого імені вчив юнака майстерності добувача. Тоді перед молодим ятру немов відкривався новий світ; хоча колись він і вважав, що все навколо вже пізнане ним і не може здивувати. І раптом — бачиш за звичним зовсім інше, осягаєш речі, про існування яких до сьогодні навіть не підозрював!