Таким був і перший візит Ом-Канла до відлюдника. Тоді день радів сонцю, а гори дихали велично й гідно. Ом-Канл, який дав собі обіцянку нічому більше не дивуватися й ні про що Ле-Тонда не запитувати, покірно крокував за наставником стежкою, що явно вела в нікуди. Бо вже звідти, де вони перебували зараз, було видно, що тягнеться стежинка до невеликого кам’яного майданчика і завершується обривом. Іти туди безглуздо. От хіба коли Ле-Тонд має намір навчати учня літати…
— Слідкуй за диханням, — промовляє наставник.
І як він бачить спиною?..
Вони добралися, нарешті, до майданчика; тут Ом-Канл і помітив невеликий вхід до печери. Погляд не-горця навряд чи зауважив би, що в печері колись жили, проте молодий мисливець таки не даремно був учнем одного із кращих наставників селища!
— Що скажеш?
— У печері жив чоловік, але тепер він залишив її. Видно, вмер.
Лe-Тонд невдоволено (але чому?!) поглянув на нього й скрушно хитнув головою, мовляв, ось і ще один день витрачено намарне.
Потім опустився навколішки, сів на п’яти, і знаком звелів Ом-Канлу вчинити так само.
Минуло трохи часу — і нарешті Ом-Канл відчув присутність у печері людини.
Ще через кілька сотень вдихів-видихів людина в печері підвелася й рушила до виходу.
Ом-Канл кинув оком на наставника — Ле-Тонд сидів, як і колись, незворушно споглядаючи, як кружляє у височині орел. І лише коли людина — невисокий, худий, немов жердина, старий — вийшла з печери, Ле-Тонд шанобливо, але з гідністю вклонився. Ом-Канл поквапом повторив дії наставника.
На превеликий подив молодого мисливця (але ж обіцяв собі не дивуватися!), старий сів так, як і ятру, на коліна.
— Хай будуть гори прихильні до тебе, — мовив Ле-Тонд.
І луною, несподівано потужною для такої худої й старої людини, відгукнувся відлюдник:
— Хай буде світло, що живе у вас, помічене й розпалене в серці.
Знову Ом-Канлу довелося дивуватися: адже тільки люди, які осягнули таємну владу слів, здатні так говорити.
Ле-Тонд тим часом виклав зі свого дорожнього мішка в’язку солодкого коріння кріага й кілька плодів лійуми. Ом-Канл відзначив, що величеньку смужку в’яленого м’яса вчитель залишив у мішку, хоча запідозрити його в жадібності молодий мисливець не міг.
Відлюдник із вдячним жестом прийняв дарунки.
— Це новий мисливець — Ом-Канл.
Старий уважно оглянув молодого ятру:
— Завжди моя смиренная обитель для тебе є відкритою. Як зможу зарадить я хоч чимось — буду радий.
— Я вдячний, батьку, вам за це, — і молодий ятру раптом усвідомив, що відповів належно словам мудреця.
Той кивнув, ніби це було звичною справою.
Потім всі троє пересіли так, щоб бачити Сонце, і помолились йому, після чого наставник й учень рушили назад.
Дорогою до селища Лe-Тонд розповів молодому мисливцеві про відлюдника.
— А чому ти не дав йому м’яса? — не втримався Ом-Канл.
Ле-Тонд знизав плечима:
— Він не їсть м’ясо. В усякому разі, ніколи не приймає його в дарунок.
…Сьогодні Ом-Канл взяв із собою корінь кріага. Наставник казав, відлюдникові відомо багато такого, про що інші люди навіть гадки не мають. Можливо, йому відома й таємниця лікування укусів кам’яної гадюки.
Небеса досі ридали в скорботі через розлуку із землею; Ом-Канл огледівся; здається, обитель відлюдника була десь поруч.
Нарешті він знайшов потрібну стежку й побрів нею; ніч розповзалася на шматки жовтими розламами-блискавками, висвічуючи дорогу.
Майданчик перед печерою був нерівним, тож подекуди утворювалися калюжки, але Ом-Канл не зважав і сів просто у воду. Чекати. Тут поспішати не можна, бо — Ом-Канл це розумів — відлюдник може вчинити як заманеться й змусити його перемінити рішення не вдасться.
Час тягнувся повільно; Ом-Канл майже бачив, фізично відчував, як німіє тіло малюка Са там, у селищі. Зціпивши зуби, він обіцяв собі, що обов’язково дочекається, поки відлюдник вийде, що не викликатиме його сам!..
Дощ закінчився.
Стало прохолодніше. Ом-Канл замерз, він тремтів усім тілом, але намагався тримати спину рівною й плечі розправленими.
Старець вийшов на світанку, щойно Сонце оксамитовими променями оповило лице Ом-Канла, який саме трохи задрімав. Відлюдник, ніби нічого й не трапилося, сів поруч із молодим ятру — і вони вдвох вознесли молитву світилу.
Потім старий підхопив знепритомнілого Ом-Канла й поніс у печеру.
«І коли Ом-Канл прийшов нарешті до відлюдника, мовив той: „Тобі напевне відомо, що укус кам’яної гадюки невиліковний“. „Я сподіваюся на диво, — смиренно відповів Ом-Канл, — бо більше, мудрецю, нема на що мені сподіватися“. Посміхнувся відлюдник: „Є таке диво. На самісінькій вершині гори, там, куди несила злетіти гірським орлам-царям, — там росте Кам’яна Квітка, чиє коріння пронизує всю гору, доходячи до її серцевини, — бо росте Квітка із самої її душі. У ній — світло й міць землі, які здатні вилікувати твого сина. Для цього потрібно зірвати Квітку й принести до селища — але ні на мить, поки нестимеш, не повинен відривати ти Квітку від тіла свого, бо інакше назавжди втратить вона цілющу силу. Потім же приклади Квітку до тіла дитини — і скам’яніння мине“.
„Як мені знайти потрібне місце?“
І знову посміхнувся старий: „Гора має дозволити тобі дійти туди. Якщо ні — ніколи не відшукаєш Квітку“.
Подякував Ом-Канл відлюднику й рушив у дорогу».
У неї було тонке стебельце — не товстіше за пальчик дитини — й витончені пухнасті пелюстки. Квітка росла біля самої кромки снігів — тут, як і пророкував відлюдник, не було жодної второваної стежинки. Тепер зрозуміло, чому в селищі ніхто й не згадував про Кам’яну Квітку. Там просто про неї не знали, бо кому спаде на думку підніматися невідомо куди й невідомо навіщо.
Ом-Канл мимоволі впав навколішки — Квітка здавалася… ні, вона була священною! Вона була живою.
Але Ом-Канл все-таки має зірвати її заради порятунку сина. І ще — він мусив поспішати.
Мисливець із внутрішнім трепетом наблизився до Квітки, обережно торкнувся пальцями стебла. І миттєво відсмикнув їх, бо відчув у камені повільний, розтягнутий на роки рух.
Торкнувся знову. Узявся сильніше, обхоплюючи спітнілою долонею рослинку, рвонув на себе щосили.
Квітка не піддалася. Не дивно — вона ж із каменю!
…До вечора Ом-Канл марно намагався зірвати Квітку. Та навіть не ворухнулася, не зрушила ні на волосинку.
Втомившись від цих спроб, молодий мисливець присів, щоб поїсти й подумати, що ж йому робити далі.
…А може, правильно чинив вождь Елл-Мах, коли забороняв Ом-Канлу йти? Зрештою, чого він домігся? Відшукав Квітку? Але йому ніколи не забрати її із собою, бо диво не можна зірвати, як неможливо загасити велике Сонце.
У селищі ж існує суворий закон: нікому не дозволено на свій розсуд розпоряджатися часом, відведеним на спільні справи. Ом-Канл мусив йти на полювання, а не самотою в гори. Елл-Мах був непохитний, він і чути нічого не бажав про те, що молодий ятру «здається, знайшов вихід»!
Тоді Ом-Канл збунтувався. Він навіть не розмірковував над наслідками свого вчинку (які, до речі, були настільки ж безсумнівними, як і хисткою була ймовірність удачі в пошуках ліків для Са). Ну що ж, сказав тоді Елл-Max, іди, мисливцю. Ти знаєш, що робиш. А я не сторожа тобі.
Старі ятру дивилися на Ом-Канла з несхваленням, однолітки — з жалістю чи нерозумінням (навіщо руйнувати власне життя, коли однаково нічого не виправити?). Проте він пішов.
Тепер, навіть якщо все вийде, він — вигнанець і йому доведеться залишити селище й жити відлюдником десь у горах. Або піти в інше селище й стати там людиною-без-імен. Можливо, років через п’ять йому дозволять «народитися» і дадуть перше ім’я. А ще років через десять — відправлять на ініціацію з юнаками, щоб він отримав друге. Доти він залишатиметься безправним, як вівця, — хіба на забій ніхто не поведе…