Pi-Даль невідривно стежила за ним, в очах стояли сльози — завмерли в кутиках і немов скам’яніли двома самоцвітами.
…А віддати Квітку виявилася дуже легко. Ом-Канл поклав її на груди дівчинці, туди, де билося серце, і вийшов з шатра.
«Коли ж Ом-Канл зробив це, донька вождя негайно ожила й весело кинулася йому на груди, тепло дякуючи за свій порятунок. Однак мисливець вирік: „Негоже приймати мені твою вдячність, бо не міг я по-іншому вчинити. Адже ти — донька вождя мого“. І з повагою вклонився їй».
…відпихнув убік Елл-Маха, який потикнувся був з подякою й рушив до власного шатра. Все потім, цю частину плодів свого вчинку він збере згодом. Його більше цікавила інша.
Ір-Мень сиділа, оточена цілою зграєю бабів, — вони колисали її й не давали отямитися. Ймовірно, ще й напоїли відваром із джакки, від якого до горла підступає байдужість, а розум затуманюється.
Ір-Мень намагається щось сказати, але не може. Так, точно джакка.
Малюк Са лежить за їхніми спинами; Ом-Канл розкидає жінок, із відстороненим здивуванням спостерігаючи за собою. Розуміє: цього йому ніколи не пробачать, — але стусанами виганяє бабів геть. Вони повернуться згодом, щоб відходити Ір-Мень і поховати дитину… тільки не зараз…
Дружина, як і раніше, намагається щось вимовити. Напевно, хоче розповісти, як сталося, що її обпоїли. Ні, нехай навіть не намагається. Йому це зовсім не цікаво знати. Він хоче бачити свою дитину. Наостанок.
Про те, що в наметі надто вже осяйно, Ом-Канл здогадується зі значним запізненням. Але однаково не може збагнути, де джерело світла. Адже полум’я багаття майже згасло.
Він бере на руки тільце сина. Тверде, ніби вирізьблене з дерева, воно вже майже не гнеться, тільки живуть ще оченята, що колись так радували Ом-Канла. Молодий ятру згадує, як його захват передавався синочку і як весело сміявся Са, захлинаючись від почуттів, що переповнювали його.
І — ніби час повернув назад — малюк посміхнувся батькові!
А потім потягнувся рученятами до батькового носа!
Але цього не могло бути, бо Са скам’янів уже до самої шиї. Ом-Канл судомно ковтнув слину й обернувся до дружини, немов бажаючи отримати підтвердження, що не спить і не збожеволів від останніх подій. Ір-Мень дивилася на чоловіка із благоговінням, але не на обличчя його, а нижче, на груди. Туди, де навіть дотепер шкіра, обпалена Квіткою, віддавала болем.
У першу мить, коротку, але огидну, Ом-Канл хотів покласти Са назад. Потім, ясна річ, зрозумів, що цим може перешкодити… чомусь.
Вигнувши шию, молодий мисливець примудрився глянути на шкіру в тому місці, де до неї була прив’язана Квітка.
Са, скривджений такою кричущою неуважністю до своєї персони, агукнув і ткнув батька ніжкою в плече. Не відволікайся, мовляв.
Опік на грудях світився. Силуетом проступало на них зображення Квітки — і саме воно рівним сяйвом опромінювало шатро. Воно ж, найімовірніше, і врятувало дитину.
Ом-Канл посміхнувся — гірко й водночас із полегшенням, — дбайливо уклав маля в ліжечко й пішов збирати речі. Надягаючи нову сорочку замість пошарпаної в дорозі, він помітив, що сяйво пробивається й з-під неї. І навіть з-під куртки, надягнутої поверх сорочки та наглухо застебнутої.
Потім подумав, що, напевно, і так усі бачили, коли він ішов від намету Елл-Маха. То яка різниця…
«І вирішив Ом-Канл, що диво подароване йому горою аби, залишивши своїх одноплемінників, присвятив він решту життя свого самітництву й став спадкоємцем того, хто допоміг йому порадою. Ом-Канл пішов із селища.
Легенди переповідають, що світло Квітки, яке оселилося в його грудях, наділило Ом-Канла безсмертям. Відтоді живе він високо, в одній із далеких печер, куди не в змозі залетіти й орли-царі. Однак якщо хтось конче потребуватиме допомоги — прохачеві вдасться відшукати пристановище Ом-Канла Світлоносного. І той обов’язково допоможе стражденному, якою б немислимою не видавалася поміч, що нагадує часом диво».
Подальші події я пам’ятаю погано. Йут-Лад закінчив переповідати легенду саме тоді, коли ноші опустили. Я огледівся: ми знаходилися на кам’яному майданчику. Більше я нічого не помітив, оскільки дія джакки вже стала майже непомітною. А от біль навпаки, проступав в моїй свідомості, немов світлина під час проявки.
Я зціпив зуби — скоріше за звичкою, ніж свідомо. І так було зрозуміло, що після цієї історії ні про які польові дослідження не йтиметься. Ліжко, потім кабінет зі стелажами, вкритими пилюкою, стелажами, на яких спочивають неопрацьовані матеріали чужих експедицій. І які хоч-не-хоч доведеться обробляти тобі, бо ні на що інше ти не здатен. Навряд чи хтось із не-експедиційників може зрозуміти всю катастрофічність подібних змін…
Словом, не було вже ніякого сенсу робити вигляд, що я настільки ж витривалий і нечутливий до болю, як ятру. Я вчинив так, повторюю, за звичкою… і ще, мабуть, для мене мала значення думка цих людей.
Поступово я почав провалюватися в якусь порожнечу, у безпам’ятство — і далі пам’ятаю фрагментами, занадто вже розрізненими, щоб скласти з них скільки-небудь цілісну картину того, що відбувалося.
Пам’ятаю якусь розмову неподалік від себе, хоча хто, з ким і про що говорив, я не розібрав. Темніло — але знов-таки, я не знаю, насправді чи це тільки здавалося. Ніч… вона пройшла непомітно, розтягшись у неймовірно подібні одна до одної хвилини, що складалися з болю й спроб цей біль приборкати. На жаль, листків джакки в ятру більше із собою не було.
Перед сходом сонця мене пересунули до краю майданчика так, щоб я бачив ту ділянку гірських вершин, де має зійти світило. Поруч зі мною стали навколішки ятру. Коли ж на небо випливло сонце, нестерпно яскраве, воно чомусь нагадало мені мій упредметнений біль, — всі навколо зарухалися. Горці перенесли мене в центр майданчику, і наді мною схилилося чиєсь обличчя. Із запізненням я впізнав його. Це був Де, той юнак, який побічно винен був у тому, що я зірвався з «гусениці». Разом з тим можна пояснити, чому я не відразу впізнав його: Де ніби постарів на кілька десятків років, глибокі зморшки прорізали шкіру його обличчя… і ще дещо перешкодило мені тоді: відволікло увагу Сяйво. Воно виходило звідкись із Де, з ділянки його грудної клітки. Я подумав, що марю, що розповідь Йут-Лада викликала в мені ці марева.
Потім я знепритомнів.
Коли ж отямився, то виявилось, що я знову на ношах — але цього разу ми рухалися вниз, у селище. І знову припущення, одне чудніше за інше, здолали мене. Тому що варто було мені підвестися на лікті й подивитися на свою ногу — і я міг упевнитися: вона не просто не боліла, але й взагалі виглядала так, начебто ніколи не існувало того перелому. (Згодом я мав можливість переконатися, що перелом все-таки не був плодом моєї збудженої уяви. Кістка зрослась погано, і я дотепер кульгаю — це не зовсім приємно, але значно краще тих перспектив, які відкривалися переді мною колись).
Отже, диво, безсумнівно, сталося. Але — не міг же я справді повірити, що мене вилікував легендарний Ом-Канл! Моїй свідомості й так довелося нелегко, бо складно примиритися із самою ймовірністю подібних цілительських здібностей. А ще й з безсмертям?!
Я припустив, ніби те що сталося, пояснюється набагато простіше. Скажімо, Де, який переживав із приводу моєї травми й своєї, нехай і непрямої, провини, зусиллям волі викликав у собі стан Світлоносного. Щоправда, зморшки на його обличчі… ну, припустимо, це — побічний результат володіння даром Світлоносного.
Я глянув на Де — юнак зараз не світився, і лице його, як і колись, було без тих жахливих зморшок.
…Зрештою я запитав у Йут-Лада, що ж відбулося тоді на тому майданчику. Він глумливо посміхнувся й поцікавився, а що я думаю із цього приводу. Вислухавши ідею щодо Де, він кивнув: «Ти майже вгадав. Тільки це був не Де. Це був його старший дядько. Колись давно він відчув необхідність піти — і пішов. Іноді ми відвідуємо його, але не надто часто. І зрідка він допомагає нам».