— І як же ви опинилися тут? Чому не повернетеся у свої пагорби?
Він похитав світловолосою головою:
— Не можу. Розбіжність, як виявилося, надто велика: я відрізаний від колишніх джерел сили і безпомічний, як немовля. Або, якщо хочете, ніби кожен з вас.
Я потрапив у ваш потік давно, за тутешнім літочисленням — у двадцятому сторіччі. Тоді була якась війна й один із сідів зруйнували саме під час Самайна, у день і час тоншання перепон між світами. Я і кілька моїх феніїв стали на захист, щоб зупинити руйнацію, не дати їй перетнути межу між цим світом і сідом. Вони загинули, я вижив, однак опинився тут. Вивчив вашу мову, якийсь час жив у селах, заробляв на життя полюванням, але недовго. Мене піймали тутешні охоронці порядку й направили сюди; точніше, у подібний заклад.
— Ви непогано говорите англійською.
— Дякую. Як ви розумієте, пане Дженроу, у мене було вдосталь часу для навчання.
— І він жодного разу не спробував утекти?
— Ні, інспекторе. Принаймні я про ці спроби нічого не знаю.
— А документи? Коли він потрапив до лікарні?
— Документи втрачені й відновленню не підлягають. Це був саме період переходу від паперів до повної комп’ютеризації. Тоді багато чого втрачалося через недбалість людей, які тільки-но почали освоювати нові технології, — («й оком не зморгнув, й інтонацією, здається, себе не видав. Молодець, Дженроу!»)
— Ви мені все розповіли, нічого не забули?
— Здається, все, інспекторе.
— Ну гаразд, — сказав Макферсон. — Тоді давайте-но ось що зробимо…
Звичайно, Дженроу розповів не все. Багато здалося б інспекторові зайвим чи неважливим, у найкращому разі — кумедним.
«— У вас поганий апетит, пане Ойсине, — (так сам себе називав Ельф).
— Бачте, я споживаю не лише фрукти, овочі й інші… матеріальні речі. Я… мені необхідно слухати музику чи дивитися на заходи сонця. Це теж, якоюсь мірою, їжа, навіть для людей, чи не так?»
У лікарні була картинна галерея — вважалося, споглядання шедеврів живопису позитивно впливає на стан пацієнтів. Ельф бував там найчастіше: сідав на м’яку лавочку, впивався поглядом в ту або іншу картину — і так міг провести годину, дві, п’ять. Буквально поїдав очима.
І з музикою теж саме: класику не просто слухав, а сприймав звуки, здавалося, всім тілом: витягався в струночку, трепетав, роздував ніздрі. Якщо ж чув сучасне поп-бренькання, поспішав зникнути й завжди кривився, як від сильного зубного болю.
Розкажи про це інспекторові — той лише зниже плечима: нормальна реакція людини зі смаком; а ви щось незвичайне в цьому вгледіли, пане Дженроу?
…Ще Ельф любив гуляти пустищами, але в цьому теж немає нічого дивного, еге ж? І в тому, що він частенько наспівував вигадливі мотиви, протяжно й тужливо, незрозумілою мовою. І в тому, що ніколи не хворів, навіть на нежить. І за ті двадцять років, які провів тут Дженроу, Ельф зовсім не постарів, але це вже взагалі смішно: коли постійно бачиш перед собою людину, вона змінюється непомітно.
Був, щоправда, випадок із бугаєм. Чорний бик з довгими, кривими рогами якимось дивом утік з ферми й пробрався на територію лікарні. Ельф саме був у дворі. Навколо шум, паніка, верещання сирени, гупають двері, лемент: «Та хто-не-будь, принесіть гвинтівку, щоб вас!..»; розпорота від горла до паху лежить біля воріт вівчарка — кинулася, дурна, бику навперейми, зупинити хотіла.
І — Ельф. Завмер посеред двору й усієї цієї метушні, на бика дивиться трохи відстороненим поглядом. Посміхається.
Дженроу як побачив це з вікна, так і вкляк: вівчарка — не пацієнт, за неї голову не знесуть. А от за Ельфа, тобто, пана Ойсина, можуть і під суд віддати. («Так, пане інспекторе, мелькнула була в голові така ось діловита думка, тільки ж про це знати вам абсолютно не обов’язково».)
І головне, вдіяти Дженроу нічого не встигав, він на третьому поверсі, Ельф з биком унизу, кричи — не кричи — а толку?! Он охоронець, який за «гвинтом» бігав, волає: «Відійди, дурню, ти ж мені стріляти заважаєш!» — і що? І нічого, стоїть пан Ойсин, як стояв, точнісінько так само либиться.
Ну що тут скажеш — псих.
А бику набридло його усмішечку розглядати — заревів, роги, з яких кров собача капає, виставив, помчав на Ельфа, дух з нього вибивати.
Саме тоді й побачив Дженроу за ввічливістю й вихованістю пацієнта інше — давнє, страшне. У дворі стояв справжній воїн, готовий до бою; ось він ступив назустріч бику, який мчав просто на Ойсина, ось відступив убік перед самою мордою бика й навідліг хльоснув по шиї, та так, що бугай рухнув, немов підкошений.
Постріл, як видалося Дженроу, пролунав на півсекунди пізніше. Але ніхто — у тому числі сам охоронець — потім про це навіть не заїкався, взагалі не обговорювали можливості того, що бик впав від Ельфового удару. І справді, що за дурість!
Були й інші дрібниці. Одного разу Дженроу розповідали, начебто бачили пана Ойсина, коли той співав в Каменях: він сидів у центрі кола, а повітря над менгірами тремтіло і переливалося, як над багаттям. І ніби бачили між каменями іще чиїсь фігури, однак при наближенні нічого й нікого, крім Ельфа, не виявили.
А тепер він стверджує, що недавня пригода на Острові теж ним викликана.
— Як ви це зробили? І навіщо?
— Як — довго розповідати, пане Макферсон…
— А ви спробуйте коротенько.
— Цей світ дуже зіпсований — не зовні, а зсередини, із серцевини. Порушено зв’язки, за допомогою яких колись можна було зціляти дотиком, творити нові чудові речі, музику, танці. Гармонія — це не абстрактне поняття, або, якщо хочете, не менш абстрактне, ніж атоми чи молекули. Через те, що ви чогось не бачите, не слід робити однозначний висновок: «не існує»! Хоча у випадку з гармонією… її вже майже не існує в цьому світі. Є місця, де вона ще має силу: таке, наприклад, як наша картинна галерея. Там кожен із вас, навіть поза власною волею, може відновити гармонію тіла й духу.
— Ви обіцяли розповісти про те…
— Так, я пам’ятаю, пане Макферсон. Саме до цього я веду. Бувають місця, де гармонія ще сильна, а бувають — часи, точніше, точки в часі й просторі. Першого листопада був Самайн, одна з таких точок — і тут, у Каменях, я нарешті ризикнув пройти крізь перепону, хоча й знав, що шансів мало.
— І що ж трапилося?
— Я майже домігся свого. Але не врахував одного дріб’язку: крізь пробитий пролом туди, у сід, став просочуватися ваш загниваючий світ. І фенії Мананнана піднялися на захист сіда, і виявилося, що єдиний вихід — викинути мене назад, а разом зі мною й ваш світ. Саме це й трапилося.
— А Камені? Чому зруйновані менгіри? Це теж ваших рук справа?
— Поміркуйте самі: якщо прорвався я, значить, зможе хтось іще. Збіг обставин — і знову пролом буде пробитий, а чи залатають його вдруге? Ось тому й…
— Що ж ви тепер маєте намір робити?
— Жити. Звичайно, я розумію: сам-один я не здатен вилікувати ваш світ, не повернути в нього гармонію. Але хоча б почасти…
— Ну що ж, дякую за розмову, пане Ойсин.
Макферсон похитав головою, присів поруч із акваріумом, довго розглядав смугастих змієподібних рибок, що плавали між підводними рослинами.
— Що скажете, інспекторе?
— Цікаві створіння, — вимовив той не обертаючись. — Їм наше життя — ходити ногами, дихати повітрям — теж здалося б позбавленим гармонії… Чому ви йому вірите, Дженроу?
— Я? Вірю?
— Облиште, зараз я говорю з вами не як представник слідчої комісії. Ну, то чому?
Губернатор і за сумісництвом директор лікарні знизав плечима.
— Щось є у ньому таке. Справжнє, — і додав, не очікувано для самого себе: — Чого в більшості з нас вже давно немає.
— Тому ви знищили в електронній базі дані про пана Ойсина: про те, коли він уперше потрапив до лікарні — тоді ще не на Острів Блаженних, а до тієї, дублінської, — інспектор не запитував, інспектор робив висновки. — А що аналізи? Адже ви напевно брали в нього зразки крові, шкіри й таке інше. Як результати?