— Звичайна людина, — чесно зізнався Дженроу. — Стан тілесного здоров’я — ідеальний.
— Ага. — Макферсон нарешті випрямився й відійшов від акваріума. Подивився у вікно: — Ну, думаю, на тому й закінчимо. Волію не літати ночами, марновірний, тому рушаю негайно — до сутінків встигнемо повернутися на землю. А з вашою справою… певно, вона ввійде в історію як ще одна нерозгадана, дивна подія. На щастя, ніхто не постраждав, то забудуть про неї швидко.
І вже прощаючись, додав, ніби не до ладу:
— А все-таки навряд чи рибам сподобалося б жити на суші, навіть коли б вони мали легені. Декільком першим поколінням — стовідсотково!
Золотавий, схожий на фенікса літачок здійнявся над Островом зробив коло, розвертаючись, щоб летіти до Великої землі. Інспектор Йен Макферсон замислено вистукував пальцями по поруччю, дивлячись в ілюмінатор.
Звідси Острів здавався мініатюрним, затиснутим у зашморзі бетонного паркану. Бурі пагорби, поміж ними — білі будиночки лікарні, вікна блищать у променях призахідного сонця, люди виглядають не більшими за мурах.
Інспектор придивився. На одному з пагорбів стояла людина.
Може, саме тут були Камені, може — ні. Але Макферсон ні секунди не сумнівався в тому, кого саме він побачив. І він знав, абсолютно точно знав, що пан Ойсин там робить.
Співає. І співатиме щодня — приходитиме й співатиме, дивлячись із пагорба на бурий пейзаж, на білі будиночки, на паркан і свинцеві хвилі за ним.
Відновлюватиме в такий спосіб гармонію у світі.
Смішно! Тільки божевільний міг до цього додуматися.
«Треба, — подумав Макферсон, — щоб Дженроу заборонив йому ходити туди. Все-таки…»
А Дженроу саме в цей момент укладався спати. На душі його було неспокійно, передчуття сну стискало груди.
Той сон уперше наснився йому тієї ночі, яка для всього іншого світу розтяглася на три доби. Відтоді в душі Дженроу оселився жах, і лягаючи в ліжко, губернатор Острова Блаженних завжди щільно запинав штори й перевіряв, чи замкнені двері. Але ні штори, ні двері не рятували — і посеред ночі він прокидався, спітнілий, хапаючи ротом повітря, немов риба, викинута на берег, і серце гупало так, ніби збиралося вискочити з грудей.
Саме берег являвся Дженроу в тому сні — берег Острова Блаженних, хоча паркану на тому березі чомусь не було. Білою бронзою танув захід, правічна тиша сходила на землю, на море — і ось крізь пагорби раптом в’їжджали вершники: один, другий, п’ятий… їх ставало дедалі більше, ставних, світловолосих, сірооких, у багряних плащах; вершники мчали вздовж крайки прибою, біля їхніх сідел погойдувалися круглі предмети, з яких щось капало на пісок, але призахідне сонце сліпило Дженроу очі, й він не міг розібрати, що ж це там у них…
Вершники мчали, лопотіли на вітрі їхні плащі, розвівалося волосся, виблискували наконечники списів. І цокіт кінських копит гуркотів, наче далекий дзвін.
НОВИЙ ГУТЕНБЕРГ
Спершу були раздягальня і душ. Випускників вишикували у дві шеренги (хлопчики праворуч, дівчатка ліворуч) і спровадили в довжелезні коридори з металевими шафками й вузькими лавами.
— Камери, — шепнув Дилда. І вказав очима на стелю, ніби Еріх сам не бачив.
— Роздягайтеся! — лунав із репродукторів голос директора їхньої школи. — Одяг і речі залишайте в шафках, із собою можна взяти лише декілька аркушів паперу, звичайний олівець та ластик. Їх ви маєте помістити в спеціальні контейнери й покласти до верхнього ящика шафки. Вміст контейнерів пройде тестування, щоб виявити, чи немає там елементів, які можуть бути ідентифіковані як незаконні носії інформації. На випадок виявлення…
Ну, й так далі, вони цю бодягу чули не вперше. Звична справа: якщо на контрольних наприкінці четверті чи півріччя школа не могла собі дозволити таку перевірку, то вже на випускних іспитах — обов’язково! Магда розповідала, що уряд навіть кошти виділяє тим школам, які не здатні оплатити тестування, — а в Магди батько працює в міністерстві освіти, він точно в курсі.
— Не затримуйтесь! — прогримів директор. — Раздягайтесь — і миттю в душ!
Турбу-ується! Машинний час тут, в «тестятнику», дорогучий, а іспит триває не одну годину. Знову ж таки, всі ці душі й інші «чищення»… Набігає солідно.
Еріх із сумом подумав про ті часи, коли на екзамен можна було пронести допотопні мобілку чи пейджер — громіздкі, розміром з півкулака, а то й більші! Йому прадід розповідав, він саме так колись і склав історію: домовився з приятелем, просто з іспита скинув йому питання, отримав відповіді, записав — і готово!
Ех, були часи! А тепер науково-технічний прогрес й інформатизація суспільства он який крок зробили вперед — і дарма. Проти кожного лому свій прийом: від дезодорантного пера — душ, від мініпередатчиків, вживлених під шкіру, — екрануючі стіни класу плюс «глушилки»… І рентгеном, кажуть, просвічують так, що жодних шансів.
Щодо рентгену Еріх не знав, а все інше було правдою. Їхня школа, звичайно, не супербагата, але жодна річна контрольна без перевірки не проводилася. Авторитет установи слід підтримувати, любила повторювати, наслухавшись усіляких мудрих думок, Магда; до того ж, дійсно, їхня школа вважається однією з найпрестижніших, звідси виходять спеціалісти високого класу.
Хто виходить — а є й такі, котрих «зрізають», та про них якраз на перших «екранах» електронної підбірки статей не прочитаєш. Про них — тільки в засекречених даних міносвіти. Еріх знає: зламував, читав (це коли ще мав надію знайти хоч якісь недоліки в системі перевірки). Вже тоді він знав, що ніколи не здасть хімію, навіть якщо всеньке літо зубритиме тільки її: теорію ж визубриш, а задачки як розв’язати?!. Та й не розбирався він у цих карколомних «масах ядра» й інших «у мінус сотій степені»: є у світі речі, які не зрозумієш, скільки б не ламав голову. Для Еріха — хімія, для Магди, наприклад, історія.
— Станьте під сушарки! Ноги на ширині плечей, руки на поясі. Кілька разів підстрибніть якнайвище. Ще вище! Молодці. Тепер пройдемо в клас.
«Пройдемо», аякже! Начебто директор справді стояв би разом із ними під душем або під сушаркою (ух, гаряча! здається, ніби по шкірі наждачкою пройшлися, так палить).
Ні, звичайно, директор ані в душ, ані в сушарку не піде. Він сидить зараз в учительській, разом з комісією, що приїхала в гості (обмін досвідом!) і тутешнім оператором, і через візори спостерігає за класом. У який, до речі, випускники вже ввійшли — як і були, без нічого.
Еріх подумав, що десь недалеко, може, навіть за цією стінкою, ще один такий же клас, де розсідаються дівчиська. Теж усі без нічого. Але думка ця, яка в будь-який інший час напевно схвилювала б його, зараз здалася просто недоречною. Не до того, слід зайняти місця відповідно до іменних табличок, розставлених на кожному столі. Там уже лежать і контейнери з їхнім папером, олівцями, ластиками…
«Тільки б не переплутати!»
Еріх сів за парту, пойорзав, улаштовуючись зручніше, і нарочито не кваплячись відкрив контейнер. Зітхнув: «Свій!»
Вважай, півсправи зроблено. Але розслаблятися поки рано, найскладніше на нього ще тільки очікує.
Просто перед хлопцями — дошка на всю стіну, поділена на квадрати. Директор почав за списком читати прізвища — і кожному потрібно назвати якийсь номер із тих, що написані на квадратах. Тоді квадрат провертається навколо осі й з’являються обрані учнем питання.
Еріх вибрав тринадцятий, тому що в нього це щасливе число: тринадцятого він народився — і, до речі, у тринадцятому році.
Квадрат із цифрами «1» і «З» перевернувся, Еріх почитав питання, зітхнув і підсунув до себе листки паперу.
В учительській було майже так само жарко, як у душовій. І директор із задоволенням послабив би вузол краватки, а то й узагалі зняв би його разом з піджаком, як робив щоразу, з’являючись у цій кімнаті. Але сьогодні не можна: високі гості з-за кордону по обміну досвідом, слід тримати марку.