І стікати потом.
Учительська ніколи не була розрахована на велику кількість людей, зазвичай тут перебували директор школи, чиї учні здавали іспит, два-три спостерігача від міністерства освіти та оператор, який забезпечував технічну підтримку іспиту: від динаміків і визорів до перевірки паперу, ластиків, олівців на предмет наявності шпаргалок.
— Дивно! — пропихтів над вухом директора один з гостей. — Ми давно вже відмовилися від використання паперу! Знаєте, комп’ютерів вистачає, — говорив він із дратівливим акцентом, ковтаючи г’л’сні й подовж-ж-жуючи приголосні.
— Ми давно вже відмовилися від комп’ютерів, — директор надто пізно зрозумів, що майже дослівно повторив фразу гостя. Щоб якось зам’яти незручність, він взявся пояснювати, хоч і не збирався цього робити: — Комп’ютери не годяться. Їх дуже легко провести, навіть якщо використовувати просто як друкарські машинки. Але справа не тільки в цьому. Іспити влаштовані таким чином, щоб якомога об’єктивніше оцінити знання учнів — у тому числі в екстремальній ситуації.
Він перехопив здивований погляд гостя.
— У нас теж на папері й від руки майже не пишуть, — посміхнувся директор. «Нехай не думають, що ми — відстала країна». — Так, ми навчаємо дітей такому письму, але їм рідко доводиться застосовувати ці знання на практиці. За винятком іспитів. Підробити почерк неможливо, відповісти за іншого — теж. А головне, у цьому процесі не задіяна електроніка, яку, як я вже говорив, легко обдурити.
— Вживлені нейросистеми? — зрозумівши, кивнув гість.
— Не тільки. По суті, неважливо, як вони намагаються нас обдурити. Важливо, що намагаються, і ця «гонка озброєнь» тільки набирає оберти. Вона змушує їх удосконалюватися й винаходити зовсім неймовірні способи… отримання інформації із зовнішніх джерел, — директор вчасно зметикував, що навряд чи гість правильно зрозуміє слово «шпаргалка». — Нинішній рівень інформаційних технологій відкриває надто широкий спектр можливостей, котрий, як ви знаєте, і довелося скорочувати до мінімуму всіма можливими способами, — він вказав на монітори, де було видно душові й роздягальню. — Зрозуміло, така ситуація багато в чому екстремальна для дітей. Ми враховуємо психологічний фактор — і після довгих експериментів дійшли висновку, що оптимальним є такий варіант іспиту, відповіді на який пишуть на папері й від руки.
— Але навіщо ви даєте їм їхній папір, олівці?.. Невже… е-е-е… так складно забезпечити їх усім цим уже тут?
— Так, це надзвичайно ускладнило б завдання, — кивнув директор. — Бачте, у даній ситуації діти повинні отримати хоч якийсь якір — знайому, звичну річ, що допоможе заспокоїтися. Олівець, ластик і папір і стають такими якорями. Звичайно, за старих часів, коли люди писали на папері, ці предмети були повсякденними, «безликими», якщо можна так висловитися, — і сприймалися по-іншому. Але нинішнє покоління ставиться до них інакше — як курець до своєї трубки чи музикант до свого інструмента. Ці порівняння не зовсім адекватні, але, думаю, головне відображають. Врахуйте, деякі діти пишуть олівцями лише п’ять-шість разів на рік.
— Однак, чи не заважає їм це відповідати на питання іспиту? Якщо вони так погано й не часто пишуть від руки…
— Я не сказав, що погано, — поблажливо посміхнувся директор. — Так, рідко — але в жодному разі не погано. Мабуть, це займає в них трохи більше часу, ніж у наших предків, — і тільки.
Гість із сумнівом скосив на нього погляд, а потім ткнув пальцем в один з моніторів:
— Тоді чому цей хлопчик із таким відстороненим виглядом водить олівцем? Це не схоже на письмо.
— Не схоже, — погодився директор. — Напевно, він просто задумався про щось.
— Або не знає відповідей на питання, — похмуро підсумував один із членів міністерської комісії.
Зі всіх хлопців тільки Дилда зрозумів, що й до чого. Він сидів праворуч від Еріха й навмисно спостерігав за ним, підозрюючи: той обов’язково щось влаштує. До того ж, у вибраному Дилдою квитку питання були занадто складні, тому він навіть не намагався на них відповідати. От якщо в Еріха є із собою «шпора», може, і Дилді щось перепаде…
Але Еріх взагалі нічого не робив. Сидів собі, спершу аркуші перебрав, ніби перераховував, потім взяв другий зверху, пальцями по ньому пробіг і давай олівцем водити, так легенько-легенько його заштриховуючи. Цікаво, навіщо?!.
Дилда розсіяно стежив за тим, як рухається поверхнею олівець, і раптом побачив! Він ледве не закричав від здивування й захвату, але стримався, тільки зойкнув тихо, однак, здається, ніхто не помітив.
Та й не могли помітити (Дилда тільки згодом це зрозумів): занадто нечіткими, дрібними були літери, що проступили на аркуші. Сидів би Дилда трішечки далі — і він би все проґавив.
Не потрібно мати IQ академіка, щоб здогадатися: під «пильним оком» телекамер Еріх з нічого, з абсолютно чистого аркуша паперу добуває відповіді на свій екзаменаційний квиток. Як — справа десята, про це він потім розповість (якщо захоче, звичайно), а зараз — подати б йому знак, щоб допоміг.
…їх вважали друзями, хоча запитайте Дилду, що він сам думає з цього приводу, — не відповів би. Не тому, що дурний, а тому, що не знає. Тут була не дружба, а щось інше. Колись давно Дилда заступився за новачка-хлюпика, тільки на днях переведеного в їхню школу, який завжди носив допотопні окуляри замість зручних лінз і на уроках відповідав найкраще за всіх. Чому заступився? Та так… (Гаразд, гаразд! просто хотів сподобатися зазнайці Магді, котру — ох уже ці дівчиська! — зворушував вигляд «беззахисного» й «симпатичненького» очкарика). Потім Еріх допоміг йому написати відповіді на контрольній. Так вони й опікувались одне одним, кожен відповідно до своїх можливостей.
Але дружби між ними не було. Чи була — але старомодна якась. Адже зараз дружать тільки за інтересом: якщо й одному, й іншому від дружби є якась вигода. І завжди прораховують, щоб «не переплатити зайвого». А Дилда й Еріх… дружили як виходило. Ні Дилда не рахував, скільки разів рятував очкарика від місцевих хуліганів, ні той — скільки разів допоміг приятелеві на іспитах чи просто на уроках. Коли треба було, тоді й виручали один одного.
Еріх завжди швидкий на вигадки, особливо якщо це стосувалося різних «шпор». Дилда іноді заздрив — не завзятості його та кмітливості, а тому азарту, захвату, з якими Еріх вступав до гри «обдури вчителів». І обманював! Навіть сьогодні, коли сам Дилда після стрибків у душовій уже ні на що не сподівався (свою «шпору» він затискав пальцями ноги, але, пострибавши, впустив, звичайно).
Дилда перехопив погляд Еріха. Той дописав свої відповіді, а тепер вказував очами спершу на аркуші Дилди, а потім на підлогу.
Раптом Еріх ворухнувся, щоб почухатися, і упустив свої папери. Дилда не «гальмував» і потягнувся, начебто хотів допомогти йому, а насправді спихнув зі стола й свої листки. Інші хлопці хто з цікавістю, хто роздратовано поглянули на них і відвернулися: кожному вистачало проблем.
…Коли вони вдвох гарячково підбирали сторінки, Еріх мовчки підсунув Дилді одну зі своїх. Потім, уже сидячи за партою, Дилда побачив: тонкими лініями на сторінці був позначений прямокутник. Який, видно, він мусив заштрихувати, як це робив Еріх.
Страшенно потіючи від страху, Дилда взявся за олівець. Тільки зараз він почав розуміти, яку неймовірну роботу провів Еріх. Незрозуміло як, але приятель примудрився перенести на папір короткі конспекти відповідей на всі питання та ще й запам’ятати, на якому аркуші й де саме перебувають ті чи інші з них. Але не це найскладніше (пам’ять у Еріха завжди була відмінною) — от як він зміг вручну написати відповіді на всі білети?!
Дива!
(Згодом Еріх пояснив: ніяких див. Проста випадковість, завдяки якій він виявив, що якщо писати з притиском, підклавши під сторінку ще один чистий аркуш, то на нижньому текст ніби продавлюється. І якщо його потім акуратно заштрихувати…