— Починайте, — звелів Ронуальдо. Мариній же нічого не просив, він пішов за чаєм.
Весь час, скільки привожу пошту цим старим, дивуюся: як можна, маючи подібні розміри, рухатися настільки безшумно й спритно? Брати Лерроки не просто огрядні люди — вони дуже огрядні. І схожі один на другого, як… — та ну їх, ці «дві краплі води», — схожі, як Ронуальдо на Маринія. Тобто з першого погляду старих не розрізнити, але згодом починаєш думати, що все-таки здатен впізнати братів по голосу. І щоразу, коли починаєш так думати, розумієш — помилявся. Таке враження, начебто вони самі, прокидаючись ранком, не пам’ятають, хто з них хто, і просто тягнуть жереб, розбираючи імена.
Через пару хвилин Мариній з’явився на веранді, поставив на столик перед нами масивний металевий чайник, три кружки, вазу з печивом. У Лерроків усі речі в будинку великі й міцні, напевно, щоб відповідати господарям.
Стискаючи в одній руці важкий кухоль, а в іншій — не менш важке печиво, я став розповідати. Вірніше, вигадувати на ходу.
4. Так, день точно не вдався…
…Казав же Бернару, що можуть виникнути такого плану проблеми. А він тільки махнув рукою й ткнув пальцем у вікно. До вікна я підходити не став.
— Ти взагалі розумієш, яка катавасія заварилася? — роздратовано запитав начохорони, тужливо розглядаючи портрет далекого предка, що висів над столом. — «Товариство підтримки громадського порядку» — тьфу, гидота! А ці — «Рух захисників безпеки нашої країни». І ще зграйка дрібних товариств, рухів, організацій, що зараз обклала КПП зі всіх чотирьох сторін, трибить, скандує й залучає пресу. Тільки газетярів нам тут і не вистачало!..
Він подивився на мене, начебто я особисто запросив на мітинг газетярів. А може, навіть я — таємний кореспондент «Нашого часу».
— Так, три роки тому, коли приймали подібне рішення — про долину та інше — думали, що це кращий вихід з ситуації, що склалася. І «представники громадськості» начебто й не дуже виступали. Вірніше, майже не виступали проти, переважно за. Тоді чому зараз становище змінилося? Ні, ти запитай мене, чому?
— Чому? — слухняно запитав я. Я всього лише листоноша, що мені до того?
— А тому, — повчальним тоном повідомив Бернар, — що на носі чергові вибори. Дехто називає їх «перевиборами», але ми-то розуміємо…
Він не сказав, що ми розуміємо. Ми справді розуміли.
— Дозвольте, — втрутився професор, — але який стосунок вибори-перевибори мають до нашого… до нашої діяльності?
— Ха! — громогласно заявив начохорони. — Ще й яке! Ви ж учений, повинні розбиратися!
— Я й розбираюся, — холодно відповів професор. — Розбираюся в тій царині, в якій є фахівцем. І тому…
— І тому давайте-но в тій царині, де фахівець я, рішення прийматиму самостійно! — гаркнув Бернар. Його, схоже, запитання професора «дістали» остаточно. Звичайно, коли б тут був представник будь-якого іншого НДІ, Бернар розмовляв би з ним інакше. Але до нас давно вже не направляють перспективних. Долина «великим вченим» нецікава, а на «маленьких» начохорони має повне право зрідка, в особливо складній ситуації, покрикувати. Для зняття душевного й психічного напруження.
— Коротше, залиште нас, — звелів Бернар. — Мене й листоношу.
Коли двері за рештою закрилися, начохорони знову глянув на портрет предка й зневажливо процідив:
— Оце тобі й фахівці! Ну, чого мовчиш, ще один спеціаліст? Давай, поясни мені, наскільки необхідно, щоб ти сьогодні відправився в долину. Ну!
— Однаково не пустите, — сказав я. — Хоч панове вчені й пояснили все з наукової точки зору, не пустите.
— Дурниці! — обурився він. — Абсолютна нісенітниця! Мені ж не відомо, які накази я отримаю за хвилину по цьому ось телефоні, — начохорони вказав на чорний пластмасовий корпус дисковика. Не знаю, чому його дотепер так і не замінили на радіотелефон, адже зручніше. Ну, напевно, тримають марку. Та й узагалі, Бернар у нас консерватор, тільки не зізнається.
Він прогулявся кабінетом, взяв з вікна лійку, полив вазони із традесканцією, пальму в діжці, знову вп’явся в предка.
Я кашлянув: час-то йшов.
— Геть! — скандувала за вікном юрба. — Геть! Геть кіборгів! Убивцям — ні! Ми вимагаємо! Вимагаємо! ВИМАГАЄМО!
— Ось так, хлопче, — сказав Бернар. Схоже, лемент юрби його трохи заспокоїв. — «Кіборги», «убивці» — тільки й усього.
— Ви ж самі знаєте, вони не кіборги, а біороботи. І не вбивці. Просто… просто старі механізми, які можуть — потенційно — вийти з ладу. Ну, тобто почати виявляти агресивність.
— Коротше, вбивати, — підсумував начохорони. — Але гуманні люди не стали знищувати біороботів, бо біороботи — істоти… створіння розумні, їм теж буває кривдно. Хоч і не буває боляче. І тому твої «старі механізми» оселили в ізольованій долині, за межами нашого міста. Так? Так, листоношо.
Ну, не зовсім так, але я промовчав. Бернар і сам добре знав, що до й чого.
— Ось такі у нас справи, — начохорони налив собі води з графину, випив, поморщився. Налив ще. — Точніше, такими вони були. Тому що вибори-перевибори на носі. Тому що громадськість проти. Тому що тутешні наукові дослідження за три роки ні чорта не дали науці. Тому що вкладати гроші в дитячі інтернати й будинки для людей похилого віку благодійніше, ніж у долину списаних людиків. Зрештою тому, що є ще такий неймовірно важливий фактор, як думка виборців. І тому пан президент будь-якої миті може підняти трубку, набрати мій номер, номер цього кабінету, і сказати…
Задзвонив телефон. Він деренчав різко й вимогливо, по-хазяйськи, але Бернар — як я зрозумів, навмисне — розстебнув верхній ґудзик сорочки й поклав кашкет на стіл, поверх стопки паперів. Тільки по тому взяв слухавку.
— Так, — сказав він, а потім, змінившись з обличчя, вилаявся: — Це ви, Ормонде? Ну й що таке термінове видав наш комп’ютер? Невже повід…
На півслові Бернар осікся. Замовк. І знову вилаявся.
— Гаразд, — сказав він нарешті. — Гаразд, Ормонде. Дякую вам. Якщо виникнуть запитання, передзвоню.
Ормонд (він же, позаочі, Квазімодуль) — місцевий програміст, один з небагатьох, які залишилися. Знайти нормальну роботу програмісту завжди легше, ніж професорові біоробототехніки. Та Квазі залишається в Центрі. Напевно, теж по-своєму консервативний. Його поважають, з ним рахуються, але, природно, у подібні хвилини Бернару не до церемоній, а з програмістом — і поготів. Цікаво, що ж повідомив Квазі?
— Ормонд дещо підрахував, — начохорони взяв зі стола кашкет і став вертіти в руках. — Комп’ютер провів обчислення… Коротше, якщо в долині не з’явиться пошта, ймовірність того, що людики «сказяться» — 89,3 %.
Я — вкотре — подивився на годинник і підвівся.
Бернар ляснув мене по плечу, мало не посадивши назад до крісла:
— Удачі, листоношо. Повернешся — подякуй Ормонду. Без його «статистики» чорта з два ти б поїхав — хоч тисячу разів доводив би, що відвезти пошту необхідно, навіть якби професор особисто, головою своєю ручався в значимості подібної акції. Тому що професору не вірю. І тобі — не завжди. Цифрам — так.
Він замовк, походив біля вікна:
— Іноді запитую себе: навіщо взагалі ти влізав у всю цю історію?
— У Лерроків є метеорологічний… — почав було я.
— Потім, потім, — неочікувано різко відмахнувся Бернар. — Повернешся — договориш. Рушай, ти й так спізнюєшся.
— А що з версією…
— Вигадаєш якусь нісенітницю. Скажеш, Розалінда народила — вони зрозуміють.
— Узагалі-то, її звуть Розалія.
— Так, звичайно. Вибач. Ну, давай-давай, поквапся. З версією що-небудь придумаєш, — він скосив погляд на телефон і портрет предка. І той, і другий зберігали зневажливе мовчання. — Нафантазуєш що-небудь…
Але, природно, Леррокам я про пологи Розалії розповідати не став. Однаково не повірили б. І правильно б зробили, між іншим.
5. Леррокам я розповів про автомобільну пробку, пробиту покришку, і що раптово закінчився бензин. Про переоблік на пошті, через що дуже довго не міг отримати потрібну кореспонденцію. Про Чорномора. І на підтвердження потягнувся за сумкою.