— Ні, парубче, ви мене засмучуєте, — сказав Мариній. — Невже не можна було спізнитися з цікавішої причини.
— Ти маєш на увазі жінку? — єхидно поцікавився Ронуальдо.
— Не перебивай. А хоча б і жінка. Принаймні краще за автомобільну пробку. Цікавіше.
— Це ти вже бурчати починаєш, бурчати й доскіпуватися, — позіхнув Ронуальдо.
— Ще б не доскіпуватися! Між іншим, пані Джессіка зараз…
— Ну що, що пані Джессіка?! Будь ласка, братику, залиш ти її в спокої. Зрештою…
«Виходить, пані Джессіка», — подумав я, не слухаючи подальших суперечок між Лерроками. «Ну гаразд, адже ти знав, старий, що саме так все й буде. Якщо щось паскудне може відбутися, то обов’язково відбувається».
— Ваші листи, панове, — щоб відшукати потрібні конверти мені довелося встати й підійти до поруччів веранди. Тут, у самотніх променях сонця, що пробилися крізь виноградні нетрі, я зумів відібрати кореспонденцію Лерроків. У тому числі й дві середніх розмірів коробочки, одна з яких виявилася прим’ятою; усередині щось деренчало.
— За листи спасибі, — Ронуальдо прийняв конверти й сховав їх у якійсь із численних кишень-складок свого комбінезона. — А чи надійшли замовлені деталі?
— Боюся, добродії, мені доведеться вас розчарувати, — я витер зіпріле чоло — на веранді було нестерпно жарко.
— Невже не надіслали? — добродушно здивувався Мариній.
— Ось, — я простягнув йому бандеролі. — Надіслали. Але здається, в одній щось зламалося. Чуєте, як деренчить.
Старі розпакували коробочки й оглянули вміст. Дивно, як їм вдається бачити в цій темряві. Кажуть, Лерроків робили спеціально для підземних робіт. Не знаю, чи правда це, але зір у них хоч куди.
— Усе гаразд, парубче, — шумно зітхнув Ронуальдо. — Не турбуйтесь ви так. Нормально. Нічого не зламалося. Дякуємо. Де розписатися?
Вони розписалися, я надпив наостанок чайку й почав прощатися.
— Дивіться, більше не спізнюйтеся, — пригрозив Мариній. — А коли спробуєте…
— Та знає він, знає, — позіхнув Ронуальдо. — Якщо спізнюватиметеся, вигадайте нам історію про палку коханку або про терористів, що захопили ваш хмарочос. Інші варіанти — не прийнятні. Запам’ятали?
— Запам’ятав.
— Тоді щасливої дороги.
— Щасливо залишатися.
Я продерся крізь плетиво виноградних стебел, помахав старим рукою й рушив далі.
Від Лерроків дорога вела до будиночку пані Марти. Їхати недалечко, добрався я швидко. Але бабусю в будинку не застав: на дерев’яній, пофарбованій в рожеве хвірточці висів клапоть паперу. «Пішла в гості. Буду пізно ввечері. Будь ласка, залишіть листа на веранді. А мене зустрінете в пані Джессіки — там і розпишуся за них. П-і Марта».
«От чорт!» — подумав я. Залишив листи й відправився далі.
Чесно кажучи, мене дуже турбувало те, чим займалася зараз пані Джессіка. Все через те, що ситуація з долиною й спочатку була не супер, а зараз узагалі зіпсувалася.
6. Питання про подібне пристанище для списаних біороботів виникло три роки тому, хоча технологію виготовлення цих механізмів придумали набагато раніше. Просто донедавна людини вважалися найвдалішим рішенням багатьох виробничих проблем: живих механізмів використовували вчені, шахтарі… та й чимало є роботи, занадто небезпечної для життя людини. Щоправда, існувала ще проблема собівартості, але в деяких випадках без біороботів просто неможливо обійтися. Та й завжди знайдеться такий-собі дивак-мільйонер, який бажає роздобути для своєї заміської вілли екзотичного механічного садівника. Крім того, людики не просто схожі на людину — вони мали людський розум і харчувалися, як люди, але були керовані. І, відповідно — слухняні. Так тоді думали..
Я не фахівець з біоробототехніки, я листоноша. Знаю лише те, про що писали газети. Перша хвиля ентузіазму: «прорив у науці», «людина стає богом», «неможливе — можливим». Групу винахідників, котрі «подарували» людству першого людика, носили на руках, відливали в бронзі й друкували на поштових марках. Кажуть, щоправда, при виготовленні живих механізмів не обійшлося без забороненого вже тоді клонування, але позаяк секрет виробництва біороботів від початку перебував у руках однієї-єдиної фірми, «Яхве», деталей ніхто не розголошував. Та й більшість не цікавилася деталями — лише результатом, який «приголомшував уяву», «перевершував все можливе доти…», «результатом, що»… ну, й таке інше.
Природно, технологія виготовлення біороботів виникла не на пустому місці. Але, подейкують, що це справді був якісний прорив у науці, стрибок уперед. Перший механізм настільки вразив «широку громадськість», що ніхто не став чекати закінчення експерименту. Людство завжди потребувало ідеального слугу, покірного раба — але водночас і відпущення гріхів за його використання. Отримали, що хотіли. А три роки тому постарілі механізми почали давати збій. Точно як старі, яких виводить із рівноваги мізер: вистиглий чай, зім’ята ранкова газета, зіпсований радіоприймач. Але якщо стара людина в найкращому разі викличе в оточуючих напад головного болю й роздратування, то людик здатний на більше. Наприклад, на вбивство.
Перші два випадки списали на обставини. Після третього газетярів угамувати не вдалося. Після шостого почалася паніка.
Стрепенулася й ожила церква, яка досі мовчала. «Ага, — сказали священики, — ми ж вас, між іншим, попереджали. Не хотіли слухатися? — ось вам гнів Господній. А що попереду!..»
Почалися демонстрації, мітинги, виступи на захист і на знак протесту; мали місце спроби знищити біороботів… ну, здогадатися про наслідки нескладно. Вся ця катавасія співпала з виборами президента. І нинішній (тоді ще кандидат) запропонував: панове, вбивати живі механізми не гуманно — адже вони живі. Краще ми їх ізолюємо від суспільства й дозволимо доживати свій вік. Учені, які до того моменту — були засумували, стрепенулися й підтакнули: «Давайте-давайте!» Вчених, як відомо, хлібом не годуй — дозволь поспостерігати. Так з’явилася долина біороботів, з невеличким дослідницьким центром, службою охорони й таке інше, інше, інше. Вхід сюди тільки один, і це зручно: по стрімких схилах навіть біоробот не зможе піднятися. Коротше, всіх усе влаштовувало. Особливо людиків, які вважають себе звичайнісінькими дідусями-бабусями мільйонерами на відпочинку. І якби ситуація не змінилася, все так би й тривало.
Але ситуація, біс її б ухопив, змінилася!..
7. Будиночок пані Джессіки стоїть у центрі невеликого озера, на острівці, з’єднаному із сушею тонким дощаним мостом; щоразу, коли я в’їжджаю, той вібрує й норовить скинути мене у воду. Потім біля дверей з’являється хазяйка, впирає руки в боки й решту шляху я долаю під її пильним поглядом — доти, поки не потрапляю в зону влучення, тобто чутності. Пані Джессіка любить побалакати багато й довго, для неї є важливим сам факт присутності слухача. Співрозмовники пані Джессіці ні до чого.
Узагалі ж, бабу я недолюблюю. Маю на те причини, справа навіть не в балакучості. Просто одного разу вона мало не зірвалася. Ми сиділи й розмовляли, і раптом пані Джессіка підвелась і пішла на мене, повільно, загрозливо. І навіть підняла руку для удару. Спочатку я спробував запитати в неї, у чім річ, але баба мовчала і йшла. Тоді я встав із крісла, маючи намір… а-а, сам не знаю, що збирався в той момент робити. Коротше, встав, а вона взяла та й зупинилася. І — буденно так — повідомляє, мовляв, ну от, парубче, на вашому плечі сиділа та клята муха, за якою я вже півдня ганяюся! Нащо ж ви її сполохали?..
Коли я з переляку розповів про цей випадок у Центрі, там усерйоз підняли питання про «ліквідацію» пані Джессіки. Навіть моєю думкою поцікавилися. А я що? — я сказав, усе нормально. (Ну, а насправді, звичайно, якщо б без мене вирішили «ліквідувати», я зітхнув би з полегшенням, але дуже не люблю, коли… коротше, смертний вирок підписувати не люблю — нікому, навіть біороботам, хоча багато хто й вважає їх лише речами.)