Відтоді в наших стосунках з пані Джессікою, власне, мало що змінилося. Вона, здається, взагалі не пам’ятала про свою спробу вбити муху (і мене заодно, не варто приховувати), я ж не загострював на «прикрому непорозумінні» уваги. Просто став уважніше стежити за тим, що відбувається. Ну й, зізнаюсь, про симпатію між нами не могло бути й мови, тільки ввічливість листоноші, котрий не бажає втратити роботу, та балаканина самотньої старенької, якій, по суті, однаково, на кого виплескувати потік думок.
— Щось ви припізнились сьогодні, парубче, — для спостережливості пані Джессіки меж не існувало. — У часи моєї молодості, між іншим, ніхто собі подібного не дозволяв. Пам’ятаю, кілька разів спізнювалися на роботу — що було, то було — але завжди, завжди страшно переживали.
«Але переживали таки. От і я сподіваюся пережити».
— Пробачте, з незалежних від мене обставин…
Пані Джессіка роздратовано відмахнулася:
— Облиште це, хлопче! Які ще «незалежні від вас обставини»? І це при нинішньому рівні розвитку суспільства? Ні, я рішуче відмовляюся вас розуміти! Зверніть увагу…
(«Боже, чому в неї немає кнопки, яка б виключала цей автомат з виробництва слів?! Чому взагалі ті розумники з „Яхве“ не подбали про кнопку? Ну чому?…Хоча, з іншого боку, тоді я б…»)
— …Ви слухаєте мене, парубче?
— Звичайно, пані Джессіко. Слухаю, уважно слухаю.
— Отож, будьте ласкаві, нарешті поясніть причину. І заходьте ж у будинок, не стійте на порозі, як бовдур! Слово честі, іноді життя стає просто нестерпним!
Я залишив велосипед і пішов за пані Джессікою до будинку, кидаючи навсібіч уважні обережні погляди.
Ми опинилися у вітальні, обставленій розкішно й без смаку. Хоча, звичайно, я всього лише листоноша, мені складно судити. Й у будь-якому разі пані Джессіка моєї думки не почує. Навіть якщо я ризикну її висловити.
За величезним, вкритим дорогою скатертиною столом сиділа пані Марта — сухорлява, безневинна на вид бабуся. Взагалі ж, за небезпечністю вона в нас друга в долині, але виглядає мирно. Ми привіталися, я присів до столу і погодився почаювати зі старенькими, розриваючись між необхідністю їхати далі й… — чим ще? хіба тільки, примарними підозрами.
Поки пані Джессіка ставила на стіл четвертий чайний прибор, я рився в сумці в пошуках пошти для хазяйки, а пані Марта розписувалася за одержання своєї й розповідала останні новини.
— Учора закінчила чергову главу. Саму-розсаму печальну, де Моніка втрачає сина. Ми оце збиралися сьогодні почитати її… вірніше, я збиралася почитати її Джессіці, але, знаєте, тут…
— Тобі скільки ложок цукру, люба? — втрутилася хазяйка.
— Дві, ти ж знаєш. Отож, про що це я?
— Про те, як ти закінчила другий розділ.
Я подумав, чи не уточнити. Не ризикнув — це могло викликати в декого зайве роздратування. Нехай все йде своєю чергою, там розберемося. Нікуди цей гурток революціонерів-конспіраторів від мене не дінеться.
— А як ви, парубче? Як ся має ваша дружина? Здається, її звуть Розалінда?
— Марта, не хотілося б тебе перебивати, але його дружину звуть Розалія, — з м’якою посмішкою сказала пані Джессіка. — Чи я помиляюся? — повернулася вона до мене.
— Ні, пані, ви не помиляєтеся, — у моїй посмішці у відповідь було значно більше щирості, ніж зазвичай. — Її справді звуть Розалія. Щодо здоров’я моєї дружини, то дякую вам, вона почувається непогано.
— Ваш чай, — промовила господиня, підсуваючи до мене чашку. — Смачного.
— Дякую, — вона завжди випереджає на кілька слів. Звичайно, якщо співрозмовник настільки дурний і самовпевнений, що намагається наздогнати її. Я зовсім не такий, ні.
Ми почали пити чай. Господиня переглядала нові журнали, гостя в міру самокритично, але дуже докладно, розповідала про достоїнства й недоліки закінченої глави, я роздивлявся навсібіч. Все — як завжди. Начебто б все як завжди. У кімнаті, природно, дещо перемінилося: сухі квіти у вазі вже інші, порцелянові фігурки на стелажі пересунені, те, се, — однак у цілому нічого значного. Крім, зрозуміло, четвертого чайного приладу. Що вже використовувався.
Цікаво, чим це пані Джессіка зобов’язана сьогоднішнім візитом з боку сусідів? Роздає безкоштовні квитки до цирку? Або винайшла еліксир молодості й ділиться з кращими подругами? Або…
— До речі, люба, як там поживають твої золоті «кінські хвости»? — пані Марта закінчила критичний огляд власного витвору і їй стало нудно.
Господиня відклала вбік свіжий випуск «Світу акваріумістики» і розсіяно поглянула на подругу:
— «Кінські хвости»? А я хіба не розповідала? Віднерестились, завтра або післязавтра мають проклюнутися малята.
— Ти випустиш їх в озеро?
— О, не знаю! Це дуже складне рішення. Біологічна рівновага може порушитися. Я відправила листа до редакції, але відповіді дотепер не отримала. Тобі ж відомо, всі журналісти жахливі зазнайки, роблять вигляд, начебто зайняті, а насправді з ранку до вечора тільки ляси точать та катаються по відрядженнях. Нещодавно читала, що один такий пише про піраній: віриш, ні слова правди! Жодного слівця! Так, немов він узагалі не має уявлення про цих риб. А узявся писати — от що кривдно. Скажіть, парубче, ви ніколи не намагалися створити щось літературне? І правильно робили, що не намагалися — («Ні», — спокійно сказав я), — тому що кожен повинен займатися своєю справою. Ви — вчасно розвозити пошту, Мариній з Ронуальдо — майструвати свої механізми, Руслана — вирощувати квіти, Марта…
Пані Марта, яка було задрімала, скинулася й, не відкриваючи очей, промурмотала:
— Звичайно, звичайно, я саме збиралася сказати те ж…
У ній щось скрипнуло, дзвякнуло — вона знову заснула.
— Одним словом, — продовжувала господарка, — кожен мусить займатися своєю справою. Розумієте, своєю! Але цього мало, от де притичина. Не досить просто виконувати свою роботу — потрібно ще й робити це так, щоб… щоб…
Стару іноді заїдає — і вона здатна відключитися на кілька хвилин, завмерши статуєю з музею воскових фігур. От як зараз.
Я тихенько відсунув стілець і підвівся. Ніколи не знаєш, скільки часу пані Джессика перебуватиме в ступорі. Щоправда, останніми тижнями з нею подібне траплялося частіше й частіше, так що мені залишалося тільки сподіватися, що встигну.
У вітальні кілька дверей — я вибрав розташовану в дальньому кутку, праворуч. Наскільки мені було відомо, за нею, у довгому вузькому залі, стара тримала свої акваріуми. А в протилежному кінці «рибної кімнати» був ще один вихід, до сходів, що веде нагору, в спальні покої пані.
У залі я був один-єдиний раз, коли господиня, у неймовірному нападі великодушності, дозволила мені насолодитися видовищем її вихованців. А дальніх дверей я не примітив тоді, тільки пам’ятав за кресленням будинку, де вона знаходиться. Я взагалі здатний із закритими очами намалювати план будь-якого будинку в долині — змусили вивчити, коли брали на роботу. Правильно, до речі, зробили, спасибі їм велике. Тільки б встигнути ще.
«Рибна кімната» захоплює уяву. Уздовж стін вишикувалися й блискають усіма кольорами стелажі з акваріумами. І кого там тільки немає! Золоті рибки (у тому числі й особливо любимі пані Джессікою «кінські хвости»), цихліди, мініатюрні щучки, сомики… Біля дальніх дверей навіть виявилася парочка акваріумів з піраньями. Але в мене не було часу стояти, роззявивши рот, і видивлятися на тутешню пишноту. Сходами я піднявся нагору й увійшов до спальні старої.
Чому саме сюди? чому не помчав на веранду, не заглянув на кухню? — напевно, інтуїція. Складно пояснити, не можу. Не в тім річ. А в тому, що я не помилився.
Спальня пані Джессіки в порівнянні з тієї ж таки вітальнею особливого враження не справляє. По-перше, не настільки вражає несмаком, як вітальня, по-друге, не така велика: середніх розмірів ліжко, тумбочка з лампою, шафа в стіні — ось і все. Нічого, повторюю, особливого. Однак я завмер на порозі, немов у мене, як і в господині, стався ступор. І було від чого.