Ну, мова не про те. Коли підшуковували місце для моїх клієнтів, вирішили, що тут найідеальніше розташування: долинка, оточена з усіх боків стрімкими гірськими схилами, з єдиним проходом. Але при ідеальному розташуванні була й одна заковика — поруч, на північному схилі, стояв інтернат. Начебто й не близько, а з іншого боку… тим більше, батьки дітей не які-не-будь там «представники середнього класу», а заможні дяденьки-тітоньки, яким могло дуже не сподобатися таке сусідство. Ледь уламали, стільки пішло на це сил і грошей, що зараз згадати страшно. Але домовилися, гарантували безпеку. А тепер я сиджу поруч із йолопом, який примудрився втекти з інтернату й потрапити в долину. І якщо б він один — а то ж «усі так роблять»!
— Гаразд, — мовив я, спостерігаючи за рибками в блискаючому на сонці пакеті: «дракони» зависли у воді мордочкою до мордочки й ворушили довжелезними зеленими вусами — «спілкувалися», — гаразд, поїхали до інтернату. Як збираєшся повертатися?
Хлопчик подивився на мене, немов на розумово відсталого:
— Через тунель, а як ще?
— Куди їхати?
Він показав. Поїхали.
Спочатку мовчали, потім я не витримав:
— Слухай, розкажи, а навіщо ви сюди ходите?
— Невже не знаєте?
— Ні. Інакше б не запитував.
— А хто вас розбере, — резонно помітив він. — Раптом придурюєтесь.
— Що, правдоподібно виходить?
— Ага, — здогадавшись про значення своєї відповіді, замовчав. Та невдовзі заговорив знову (напевно, вирішив загладити провину): — Ми ходимо сюди до чарівників, ви ж це розумієте. Першим був Рішар, він знайшов тунель — не навмисно, а просто заблудився. Спочатку грався, а потім заблудився. І не зміг повернутися до інтернату, переплутав напрямок… коротше кажучи, знайшов Долину. І потрапив до товстунів. Вірніше, вони його самі знайшли й покликали, хоча Рішар був далеко від їхнього будинку. Ну, чарівники — ви ж розумієте.
Я розумів, тому кивнув, заохочуючи продовжувати.
— Товстуни подарували Рішару самокатку — така машина, її штовхаєш, і вона котиться, поки на щось не наткнеться.
— А якщо не наткнеться?
— Так і котитиметься. Ми перевіряли, скільки могли…Не в цьому справа. Ришар, звичайно, не хотів розповідати, звідки взяв самокатку, але зрештою проговорився. І тоді ми знайшли тунель і стали ходити в долину.
— А не страшно було?
— Спочатку страшно, але потім виявилося, що чарівники тут живуть тільки добрі, вони нас люблять і добре до нас ставляться: пригощають чаєм, різними смачними речами, дарують подарунки.
— І часто ви сюди навідуєтеся?
Він зітхнув:
— Нє-а, часто не виходить. У нас вихователі суворі, особливо одна, Злюка. Давайте поквапимося, а то вона незабаром заступить на зміну.
Ми поквапилися і встигли. Тунель починався в печері на одному зі схилів; хлопчик витяг зі схованки ліхтарик, і ми рушили під землю. Вийшли вже поруч із інтернатом. Я провів свого підопічного до лазу в паркані, побажав удачі й пішов назад, у долинку, за велосипедом. Ну й, до того ж, вернутися-то слід через пропускний пункт…
Поки доїхав, наступив вечір. На КПП я, як заведено, відрапортував, пройшов швидкий огляд (чи все із мною в порядку, чи не намагаюся чогось приховати), а потім відправився до Квазі. «Подякувати», як і радив Бернар.
Ормонд сидів за комп’ютером і бігав пальцями по клавішах. Мою появу він зустрів енергійним скрекотом-акордом, потім повернувся разом із кріслом і привітально кивнув:
— Заходь. Ну, як справи? Старі не буянять?
Я впав у вільне крісло, оглядаючи напівпорожній зал зі столами й чорними моніторами на них: так тут завжди, навіть у робочий час, удень. Крім Квазі, з нами залишилося ще кілька людей, інші ж розбіглися по зручніших (більш високооплачуваних, не таких нудних) місцях.
— Старі? — перепитав я. — Ні, не буянять.
А потім взяв і виклав йому всю історію про інтернат і «добрих чарівників» — не знаю, чому; на КПП не розповів, узагалі вирішив нікого не посвячувати в це, а отут — немов прорвало. Ормонд мовчки вислухав, ще більше згорбив спину (його Квазімодулем саме за спину й прозвали, крива вона від довгого сидіння за комп’ютером), зізнався:
— Дивно! Якщо те, що ти розповів — правда, ми знайшли горезвісний стабілізуючий фактор, якого так не вистачало. Тепер…
Він натхненно повернувся до екрана, став уводити якісь дані, щось обчислювати.
Я кашлянув — він не зреагував. Довелося покласти руку на плече:
— Зачекай!
Ормонд уп’явся в мене тьмяним поглядом:
— Га?
— Не квапся. Те, що я розповів, правда. Але ніхто, крім тебе, не повинен її знати. Подумай сам…
Він подумав (це забрало півхвилини), потім енергійно кивнув:
— Звичайно, ти маєш рацію! Але… Добре, я просто буду враховувати його у своїх обчисленнях, не офіційних. І повідомляти тобі.
— Це вже краща ідея.
— Так і домовимося… — погляд Квазі знову затуманився і поглибшав, а це означало, що Ормонд розмірковує. — Дивно, — він недовірливо похитав головою, — як все-таки дивно влаштований світ. Пам’ятаєш, у школі вчили «Колобіг води в природі». Але ж тут виходить майже по тій же схемі: «Колобіг добра». Діти з інтернату й старі-біороботи… Хто б міг подумати…
— А що з мітингуючими? — запитав я, щоб якось заповнити паузу.
— Розійшлися по домах, — Квазі усміхнувся: — Їсти ж усім хочеться.
— Виходить, завтра знову з’являться.
Він знизав плечима:
— Не знаю, може, й з’являться, а може, ні. Подивимося. У будь-якому разі я збираюся за їхнім прикладом поїхати відсипатися. Однаково з новою змінною сьогодні не закінчу — тому навіть не починатиму. Інакше засяду й не вилізу з-за компа до півночі. Слухай, ти ж на авті — підкинь мене до метра, ага?
Ми вирулили до воріт, похмурий охоронець кивнув, приводячи в рух невидимий механізм; стулки розійшлись, я вивів машину на шосе й попрямував у напрямку міста.
Якийсь час мовчали, потім Ормонд повернувся до мене:
— Слухай, завжди хотів тебе запитати: добре, я, припустимо, тут сиджу, тому що ледащо й консервативний. Але ти чому?..
Спочатку я не зметикував, про що він запитує, потім зрозумів: про долину. І розповів про флюгер братів Лерроків.
— Ось і я, як флюгер. Вибору нема, розумієш. Зараз складно знайти нормальну роботу, до того ж таку, що добре оплачується. Думаєш, я б зміг жити з дружиною на одну лише зарплатню звичайного листоноші?
Ми доїхали до метра, я висадив Квазі й відправився додому.
Удома все як завжди. Розалія сказала, що заходила пані Нікокиріа, прибрала, посиділа з нею й, відпросившись, утекла. Я вкотре пригрозив, що звільню її під три чорти, якщо так триватиме й далі. Розалія просила, щоб я цього не робив.
Ми поїли, я викотив крісло з дружиною на балкон (вона любить дивитися на захід, навіть у місті, із брудними хмарочосами й шумними вулицями), поговорили про те, про се. Звичайно, розповів їй про хлопчика з інтернату. Обговорили добро, його природу. Потім Розалія попросила висадити її із крісла на диван — починався якийсь фільм. Вона дивилася, я мив посуд. Помив, приєднався до неї. Фільм не сподобався, перемкнули, пошукали по каналах — нічого вартого уваги. Розалія сіла читати книгу, я — працювати.
Коли прийшов час відправлятися в ліжко, дружина під’їхала до мене, ледь чутно подзвякуючи кріпленнями крісла.
— Ти йдеш?
— Так, зараз вкладу тебе. Але я ще трішки посиджу, домовилися?
Вона лягла в ліжко; поцілувалися; посміхнулася мені:
— Ну, надобраніч. Не засиджуйся допізна, добре?
— Добре, рідна.
Я вимкнув світло, тихенько закрив двері й пішов до стола. Лист панові Тірхаду від сина було майже закінчено, залишалося ще відповісти на запитання пані Джессіки й неодмінно підготувати посилочку для братів Лерроків — уїдливого Маринія й флегматичного Ронуальдо.