Історія друга:
Корисна хвороба
Доля будь-якої людини, якою б складною й довгою вона не була, насправді полягає в одній-єдиній миті — у тій миті, коли людина раз і назавжди довідається, хто вона.
X. Л. Борхес.
1. Коли задзвенів дзвіночок, я саме заснув. Сам, без снотворного; і тут — тривога.
Прокинувшись, я недозволено довго лежав, дивлячись у стелю. Вставати не хотілося. За вікнами будиночка із самого вечора гуляв-бавився вітер, от і зараз чутно було, як прибоєм шелестить трава біля паркану. Приємно, заколисуючи — і заразом заглушає всі інші звуки.
Здалося, чи справді скрипнули вхідні двері?
Дзвіночок більше не дзенькав, і це могло означати, що тривога була хибною, але не виключено, що його просто обірвали.
Піднятися я не встиг — вони вже ввійшли в кімнату. Брати Лерроки — ці ледь протиснулися у двері; старий нудяга Тірхад, Марта й Джессіка. Я вперше пошкодував, що в мене в будиночку немає ані телефону, ні якого-небудь іншого засобу зв’язку із зовнішнім світом. Джессіка — найнебезпечніша серед нас, тих, що живуть у долині.
Потім увійшли Лофтінг із хлопчиком.
Намагаючись поводитися так, начебто нічого не відбувається, я включив світильник над ліжком.
— Добраніч. Щось трапилося? — перші слова далися нелегко, немов у моєму горлі щось зламалося і стало поперек гортані. — Чим зобов’язаний настільки пізньому візиту?
— Пьєр от хворий, — сказав Лофтінг, заспокійливо опускаючи руку на плече хлопчика. — Так само, як і ви.
— А ви казали, що це незаразно, — докірливо пропихтів Мариній Леррок.
Я зрозумів, що пропав.
— Я говорив, що мені здається, що це незаразно.
Навряд чи варто було виправдуватися, але що мені ще залишалося робити?
— Зараз це неважливо, — заявив Ронуально Леррок, жорстко рубаючи долонею повітря.
— Так, — підтримав його брат. — Слід вирішити, як нам тепер бути.
— Тобто?
— Ми не можемо його відпустити, — дещо тріумфально вимовила пані Джессіка. Чомусь мені здалося, що вона говорить це не вперше. — Не можемо дозволити собі ризикувати здоров’ям інших. Якщо ця хвороба заразна, хлопчик може рознести її. Занедужають інші діти!
— Точно, — підтримав її Тірхад. — Абсолютно точно!
Пані Марта промовчала, але очі її тривожно зблиснули.
— Що ви пропонуєте? — запитав я. Мені було дуже холодно, але я намагався не кутатися в ковдру — це виглядало б жалюгідно, начебто я боюся. Втім, я насправді скажено боявся.
Доктор Лофтінг приобійняв Пьєра за плечі, погладив по голові — і я помітив, що дитина теж тремтить від жаху.
— Мені потрібно провести тестування, — сказав Лофтінг. — І поговорити з вами, Франк. Серйозно поговорити.
— Просто зараз? — запитав я — і відразу зрозумів, що так, зрозуміло, просто зараз, адже справа нагальна.
Ми живемо в цій долинці практично ізольовано. До нас завозять продукти й усе, що нам необхідно, і видають безкоштовно. Ми — пенсіонери з безбідною, забезпеченою старістю. Нам не вистачає тільки одного: добра й тепла, спілкування з рідними. На щастя, неподалік від долинки розташований інтернат для дітей багатих батьків. От дітки до нас і бігають — зрозуміло, таємно від усіх. І Пьєру необхідно вчасно повернутися до інтернату, інакше його відсутність буде виявлено й тоді… Навіть страшно уявити, що трапиться тоді.
Тому Лофтінг кивнув мені — заспокійливо, ніби хлопчиськові:
— Так, просто зараз. У нас дуже мало часу.
Я погодився, попросив їх вийти й квапливо одягнувся.
Вони чекали у дворі. Вітер продовжував лютувати, і патли пані Джессіки, разметані в повітрі скаженим восьминогом, надавали їй демонічного вигляду. Пьєр тремтів, немов лоша, і жався до ніг Лофтінга. Трохи віддалік про щось шепотівся із двома брилами-Лерроками Тірхад.
І ще місяць. Ніколи раніше я не бачив такого яскравого, несамовито мерехтливого місяця!
Гарна ніч, навіть для смерті.
— Ідемо, — сказав я їм.
І ми пішли.
2. Долинка наша, якщо подивитися на неї зверху, напевно, нагадує млинець із зеленими краєм і центром та неширокою смужкою-дорогою між ними. Обабіч дороги стоять наші будинки. Але млинець не зовсім круглий, він, скоріше, підковоподібний — і там, де в підкови розрив, у долинки — єдиний виїзд з неї.
А на протилежному до розриву боці стоїть будиночок Лофтінга. Мій же й пана Тірхада — найближчі до виходу, тільки розташовані вони по різні боки від центральної зеленої кнопки-пагорба. Всього-то різниці: до Тірхада листоноша добирається першим, а до мене — останнім.
Словом, до Лофтінгового будиночка йти було добряче. У-долинці немає жодних засобів пересування, а будиночки стоять далеко один від одного. Тому, до речі, сусіди й з’явилися до мене вночі — поки зібралися, поки вирішували що до чого…
Я брів дорогою поперед всієї цієї теплої компанії, і почував себе військовополоненим, якого ведуть на ешафот. Намагався вирішити, як можна викрутитися, але нічого розумного, зрозуміло, у голову не приходило. З кожним кроком я віддалявся від виходу з долини, від свого єдиного шансу на порятунок.
Попереду з’явився будиночок Коннора; у вікнах засвітилося світло — і за хвилину ґанок вийшов хазяїн. Височенний і худий, він згорбився старим підсліпуватим грифом і вдивлявся в нас: хто це там курить дорогою такої пізньої години?
— Агов! — крикнув Коннор, склавши долоні рупором. — Що там у вас сталося?
Йому пояснили; вилаявшись, старий збігав за піджачком і приєднався до нас.
— Співчуваю, — поплескав він мене по плечу. — Мабуть, розбудили тебе посеред ночі, га?
Я розсіяно кивнув.
Коннор у нас етнограф — і етнограф класний; відповідно, і психолог непоганий. До того ж він — один з тих небагатьох, з ким я постійно спілкуюся, майже єдиний мій друг тут.
— Так, спасибі за співчуття. Але що поробиш, адже це не від них залежить.
— Шкода хлопчика, — зітхнув старий. — Ти часто спілкувався з ним?
Дітлахи навідуються до нас, до кожного з нас. Іноді ми збираємося разом, у чиємусь будиночку, і влаштовуємо такий собі сімейний уік-енд. Радуємо дітей подарунками: Лерроки щось майструють, Джессіка роздає своїх рибок, Марта пече солодощі… А вони розповідають нам, що діється у світі, слухають нас, старих буркунів… Вони — наші діти, не формальні, а справжні. Тут я вперше почав по-справжньому цінувати хвилини спілкування з іншими людьми.
Правда, з Пьєром я майже не бачився — він воліє навідуватися до Лерроків і проводити час, колупаючись разом з ними в їхніх незбагненних механізмах. А я… я нічим особливим не виділяюся серед цієї когорти геніїв; навіть пані Руслана — і та має талант квітникарства, а я от… не бездара, звичайно, але й далеко не такий обдарований.
— Ти ж знаєш, що ні.
— Знаю. Це ж і дивно. Хоча, може, тому досі від тебе ніхто й не заразився, — Коннор замислився, а потім розгнівано похитав головою: — А може, зовсім він не від тебе цю болячку підхопив?
— Як це? — щиро зачудувався я.
— Може, ти заразив когось іншого, а вже він — Пьєра.
— Але якщо так, виходить, вони всі там в інтернаті хворі!
— Виходить, так. Хоча й необов’язково. Адже ми всі спілкуємося з тобою вже не один рік, але дотепер ніхто з нас не заразився. Можливо, — Коннор погладив підборіддя своїми неприродно тонкими пальцями, — можливо, справа в певній уразливості, що властива окремим індивідам.
Якийсь час ми крокували мовчки — і, на щастя, без затримок минули будиночки Телескопника й Кравчині (або, якщо завгодно, пана Нострада й пані Арахни). Їхнє товариство лише внесло б додатковий розгардіяш; мені й так, схоже, загрожувало кілька неприємних годин.