Та лікар Голан наполягав, щоб я не припиняв свої розшуки. І запропонував мені поцікавитися Ральфом Волдо Емерсоном, який начебто був відомим поетом давнини.
— Ральф Емерсон свого часу написав досить багато листів, — сказав він. — Можливо, саме на них посилався твій дідо.
То було наче тицяти пальцем в небо, але аби хоч якось спекатися отого Голана, татко підкинув мене до бібліотеки подивитися, що й до чого. Там я швидко виявив, що отой Ральф Волдо Емерсон і справді написав багацько листів, котрі згодом опублікували. Хвилини зо три я відчував приплив ентузіазму, бо мені здалося, що я близький до прориву, але згодом з’ясувалося таке: по-перше, Ральф Волдо Емерсон жив і помер у дев’ятнадцятому сторіччі, а тому ніяк не міг написати листа, датованого третім вересня тисяча дев’ятсот сорокового року; по-друге, його письмо виявилося таким щільним та кучерявим, що його листи точно не могли становити ані найменшого інтересу для мого діда, бо той не вирізнявся особливою любов’ю до читання. Про снодійні властивості літературного таланту Емерсона я дізнався тяжким і ганебним способом: заснув, увіткнувшись носом у його книгу, та ще й заслинив есе під назвою «Покладатися на самого себе». Звісно, мені знову, уже вшосте за тиждень, приснився отой торговий автомат. Я прокинувся від власного вереску, і мене безцеремонно виштовхали з бібліотеки, поки я кляв на чому світ стоїть і лікаря Голана, і його дурнуваті теорії.
Останньою краплею за кілька днів стало рішення моєї родини продати будинок дідуся Портмана. Та перш ніж запускати всередину потенційних покупців, треба було поприбирати і в будинку, і довкола. За порадою лікаря Голана, який вирішив, що мені піде на користь, якщо я зіштовхнуся віч-на-віч з місцем, де дістав психічну травму, мене відправили допомагати батьку та тітоньці Сюзі прибирати лахміття й уламки. Ми підійшли до будинку, і якийсь час татко відволікав мене, щоби я почувався добре. На диво, я справді почувався добре і намагався не зважати на поліцейську жовту стрічку, причеплену до чагарників та довкола прорізаних ширмових дверей на веранді, які теліпалися від вітру. Все оце, разом з орендованим сміттєвозом, що стоячи біля бордюру, збирався поглинути те, що лишилося від життя мого діда, засмучувало мене, але не лякало.
Коли всі зрозуміли, що припадку зі мною не трапиться і я не гепнуся, запінившись, на землю, ми взялися до роботи. Озброївшись мішками для сміття, ми похмуро ходили будинком, випорожнюючи в мішки полиці, шафки та підпільні ніші, виявляючи химерні візерунки пилу під предметами, що роками не зрушувалися з місця. Ми будували піраміди з речей, які ще могли стати в пригоді, і піраміди з речей, яким судилося зникнути в череві сміттєвоза. Мої тітка і татко — люди несентиментальні, тому піраміда, призначена для сміттєвоза, виявилася набагато вищою. Я вперто добивався, щоби мені віддали декотрі речі, наприклад, височенний стос підмочених водою журналів «Нешнл джіографік», складених в кутку гаража: скільки днів провів я, вдивляючись у них, уявляючи себе серед болотних людей Нової Гвінеї або дослідником, що відкриває невідомий замок на самісінькому вершечку гори в королівстві Бутан! Але щоразу тітка з батьком заперечували мені. Мені не дозволили зберегти ані колекцію старовинних дідових футболок для гри в боулінг («Вони жахливі», — сказав татко), ані вінілові платівки сімдесятих із записами класичного джазу та свінгу («Їх можна дуже вигідно продати»), ані вміст його гігантської, і досі замкненої зброярської шафи («Ти що, жартуєш? Сподіваюся, ти при здоровому глузді?»).
Я заявив своєму батьку, що він людина безсердечна. Моя тітка втекла з місця потенційної сварки, залишивши нас самих у кабінеті, де ми саме розбирали старі фінансові записи.
— Я не безсердечний, а практичний. Цим слід займатися, коли помирають люди, Джейкобе.
— Та невже? А як бути, коли помреш ти? Мені теж слід спалити всі твої рукописи?
Батько враз почервонів, як буряк. Не варто було цього казати: згадка про його незакінчені рукописи виявилася ударом нижче пояса. Та він не загорлав на мене, а тихо мовив:
— Я взяв тебе сюди, бо думав, що ти вже дорослий. Напевне, я помилився.
— Ти справді помилився. Гадаєш, якщо ми позбудемося дідових речей, я його швидко забуду? Не вийде.
Батько розпачливо підніс угору руки.
— Знаєш що? Я втомився з тобою боротися. Можеш забрати собі все, що забажаєш.