Кев віддав батьку ключі до нашого номера.
— Якщо виникнуть якісь запитання, — сказав він, — то ви вже знаєте, де мене знайти.
— У мене вже виникло питання, — озвався я. — А що таке «Попівська нора»?
Чоловіки у барі вибухнули сміхом.
— Ну як тобі пояснити. Це просто нора для священиків, — сказав один із них, і решта розреготалися ще голосніше.
Кев підійшов до латки з кривих дощок у підлозі саме біля каміна, де спав шолудивий пес.
— Ось тут, — сказав він, постукавши черевиком по латці, яка виявилася лядою в підлозі, — ось тут сотні років тому, коли бути католиком означало, що вас запросто можуть повісити на гілляці, ховалися від небезпеки церковники. Якщо у пошуках католиків сюди заявлялися горлорізи королеви Єлизавети, ми ховали всіх, кому загрожувала небезпека, в отаких маленьких затишних місцинках, які називалися «попівськими норами». — Мене вразило, як він сказав «ми», наче особисто знав тих острів’ян, котрі померли сотні років тому.
— І справді — зручна й затишна місцина! — вигукнув один із завсідників бару. — Напевне, їм було тут так тепло й затишно, що вони напивалися до поросячого вереску!
— Може, воно й так, але як не напиватися до всирачки, коли мисливці за католиками щодня могли підвісити тебе на гілляці, мов тараньку! — озвався інший пияк.
— Слухайте-но, хлопці! — сказав перший чоловік. — Випиймо за Кернгольм! Най він завжди буде нашою непохитною скелею-притулком!
— За Кернгольм! — хором гукнули завсідники і всі разом підняли свої склянки.
Виснажені та отетерілі від різкої зміни часових поясів, ми повкладалися рано, чи то пак, полягали у ліжка і понакривали голови подушками, щоби не чути тієї жахливої какофонії, яка лунала крізь дошки долівки, а в якусь мить стала такою гучною, що я підскочив на ліжку, гадаючи що то до кімнати увірвалися гуляки. А потім, напевне, годинник вдарив десяту, бо генератори чмихнули і враз замовкли, а разом із ними замовкла й музика внизу і згасли вуличні ліхтарі, що світили мені у вікно. Раптом мене, немов коконом, огорнула благословенна й мовчазна темрява, і лишень шепіт далеких хвиль нагадував мені про те, де я опинився.
Уперше за багато місяців я провалився в глибокий, вільний від кошмарів сон. Натомість мені наснився мій дід, коли він був іще хлопчиком, наснилася перша ніч, яку він тут провів, — чужинець на чужому острові, під чужим дахом, чужинець, що завдячував своїм життям людям, які розмовляли чужою мовою. Коли я прокинувся, у вікно лилося сонячне світло, і я збагнув, що пані Сапсан урятувала життя не лише мого діда, а й моє життя, і життя мого батька. І сьогодні, якщо мені поталанить, я нарешті зможу подякувати їй за це.
Я спустився до бару і застав там свого батька. Він сидів, притулившись животом до стола, сьорбав каву і протирав свої наворочені супербіноклі. Щойно я всівся, як з’явився Кев з двома тарілками м’яса невідомого походження і грінками.
— Не думав, що ви вмієте смажити грінки, — зауважив я, на що Кев відказав, що він не знає таких харчів, смакові властивості яких не можна покращити підсмажуванням.
За сніданком ми обговорили з батьком наш план на день. То мало бути щось на кшталт розвідувального походу, щоб ознайомитися з островом. Спершу ми обдивимося таткові зони потенційного спостереження за птахами, а потім пошукаємо дитячий притулок. Я поспіхом запхав у себе залишки страви, бо мені кортіло якомога швидше вирушити в дорогу.
Взявши з собою пристойну суму грошей для «підмазування» місцевих мешканців, щоб вони були більш зговірливими, ми покинули бар і пішли через місто, оминаючи трактори і перекрикуючи гуркіт генераторів, аж поки вулиці змінилися полями, а шум позаду нас ущух. День був прохолодний, вітряний — сонце ховалося за гігантськими скупченнями хмар і пробивалося крізь них лише на якусь мить, щоби всипати довколишні пагорби неймовірними променями світла — і це додавало мені енергії та надії. Ми прямували до скелястого узбережжя, де вчора з порома мій татко помітив зграю якихось птахів. Втім, я не знав, як ми туди дістанемось, бо острів мав дещо чашкоподібну форму: пагорби здіймалися угору ближче до його країв і обривалися прибережними стрімчаками, але в цій конкретній точці місцевості отой край був трохи згладжений, і до маленької, схожої на бризку, плями піску біля води вела вузенька стежина.