— А ваш дверник? — продовжив я.— Хіба він не мусить патрулювати територію?
— Він був біля брами,— відповіла вона.— Територію він обходить у темряві.
— І він нічого не бачив?
— Ні.
— Навіть того, хто вихлюпнув на двері відро фарби?
— Схоже, ні.
Цілком можливо. Відстань між брамою та будинком доволі велика, і користі від дверника тут було стільки ж, скільки від мерця.
— Знаєте,— завважив я,— хоч би скільки хорошого він вам зробив, з таким само успіхом ви можете замінити його на опудало. Дешевше буде.
Вона зітхнула.
— А хто годуватиме його родину, Семе?
Я нічого не відповів. Якщо вона хоче грати святу захисницю кожного корінного калькуттця, це її справа, але це не завадило двійко з них поцілити цеглиною в її вікно.
— Якісь загрози надходили? — допитувався я.
— Ні,— була відповідь.— Але серед сусідів паніка. Кілька днів тому лікарю-парсу та його дружині, вони живуть поблизу, хтось уночі підпалив оранжерею.
— Ну а ви? — продовжив я.— Маєте уявлення, навіщо спаплюжили ваш будинок?
Вона знову кинула на мене красномовний погляд, той самий, в якому читалося, що вона не в захваті від моїх детективних здібностей.
— Хіба це не очевидно?
Англо-індійці завжди були легкою мішенню. На них нападали по всьому місту. Їхнє життя ніколи не було простим — ми дивилися на них зі зневагою, індійці — з недовірою,— але з літа справи погіршали. І причиною стали залізниці. Це завжди було Ахіллесовою п’ятою уряду. Без них країну паралізує, і влада змушена йти на компроміс. Але після збоїв, що відбулися на початку, потяги знову ходили, рух відновився протягом тижня. Місцеві звинувачували англо-індійців. Люди вважали, що саме вони пішли на співпрацю з британцями і керують залізницями. Авжеж, це було не так. Дійсно, вони обіймали багато залізничних посад, але керівниками завжди були британці. Англо-індійці виявилися чудовими цапами-відбувайлами. Завжди легше звинувачувати в саботажі меншість, ніж визнавати, що не всі індійці відгукнулися на заклик Магатми кидати зброю.
Якщо Дас має рацію і заборона діяльності волонтерів дійсно приведе до збільшення кількості нападів, не потрібно бути генієм, щоб вирахувати, хто стане першими жертвами.
— Ліпше вам поїхати з будинку на кілька днів,— запропонував я.— Доки пристрасті не вляжуться.
— І куди ж мені податися, Семе?
В її голосі забриніло напруження.
— До готелю,— знизав я плечима.— Може, до «Великого східного»? — Це припущення викликало спогади. Туди я вперше запросив її на обід. Але було то понад два роки тому. Тоді ми були іншими людьми.
— Не дозволю, щоб мене вигнали з дому,— заявила вона таким тоном, що стало ясно: сперечатися марно.
Я кивнув і пішов за нею назад до передпокою.
Я швидко оглянув решту будинку, перевірив усі зовнішні двері й вікна, запропонував поставити біля входу констебля, що було не дуже обачним з мого боку, враховуючи, як нам не вистачало людей і те, що я не маю повноважень розпоряджатися кадрами, але вже не вперше з моїх вуст злітали слова, якими я намагався її вразити.
Вона відмовилася і проводила мене до дверей; уже приїхало кілька робітників з інструментами та дошками, щоб тимчасово забити вікно.
Я повернувся до неї, досі не впевнений, навіщо вона мене покликала. Десь у глибині душі я відчував, що вона й сама не знає. Можливо, зіштовхнувшись із небезпекою, вона зробила це інстинктивно, а тепер шкодує. Судячи з виразу її обличчя, це припущення було цілком слушним.
— Ви впевнені, що тут усе буде гаразд?
— Все буде добре, Семе,— відповіла вона. І, схоже, справді так вважала.— Мене все це трохи вибило з колії. Не варто було вас турбувати.
— Я можу прийти пізніше,— запропонував я,— або залишитись... якщо ви хвилюєтесь.
Слова зірвалися з язика, не встиг я і збагнути.
Вона невесело розсміялася.
— На всю ніч, Семе, або лише до другої?
Сім
оли я покинув будинок Енні, все було в тумані, і на вулицях, і у мене в голові. Як завжди, тишу сутінок порушувало стрекотіння цвіркунів. Руки і ноги у мене боліли, і навіть таке легеньке навантаження, як сісти в авто, позбавило мене енергії. Я упав на заднє сидіння і зачинив дверцята.
— Лал-базар, сер? — запитав водій.
— Ні. Премчанд-Борал-стрит.
Ніч знову буде незвично холодною. Останнім часом стовпчик ртуті опускався мало не до п’яти градусів, і місцеві, мабуть, почувалися як в Арктиці. Такими ночами у найбідніших частинах Чорного Міста ті, хто не мав даху або вогню, до ранку не дотягували.
Для них така пора року, як-от зима, не містить у собі нічого, крім небезпеки. Для більшості мешканців міста Різдво чуже свято, яке посадили в їхній ґрунт ревні місіонери і яке святкували британці та деякі ошукані обернені з інших частин країни — переважно з Південної Індії,— які перебралися сюди. Це свято необов’язково їх обурювало. Індуси Бенгалії — народ прагматичний, більшість без проблем сприймали Ісуса як іще одне божество у загальному пантеоні богів і святих, коли вже ми, британці, оголосили його день народження святом.
Та все одно святкували якось байдуже, і мене це влаштовувало. Мені не хотілося, щоб нагадували про привидів Різдва з минулого. Ті кілька щасливих спогадів, що лишилися у мене від цього періоду, стосувалися тих днів, які я провів зі своєю дружиною Сарою. Вона померла чотири роки тому, і як людина, що боїться власної тіні, відтоді кожне Різдво я тікав, спочатку до пляшки, тоді до Калькутти; бо озирнутися назад для мене було те саме, що здерти струп з незагоєної рани.
Якщо і була тепер радість у моєму житті, то дарувала її Енні Грант. Іронія полягала в тому, що доки я тікав від своїх спогадів, моя нездатність рухатись уперед — лишити свій час із Сарою в минулому — позбавляла будь-якої перспективи майбутнього з Енні.
Аромат гібіскусу в Аліпурі незабаром змінився на сморід стічних канав: ми наближалися до каналу Толлі, кордону між заможним підгороддям та середмістям. Схоже, водій спеціально не минав жодної ями на дорозі, і в голові у мене гуло, ніби богиня Калі власноруч била по ній молотом, бажаючи додати мій череп до гірлянди інших у себе на шиї.
Коли авто зупинилося біля моєї квартири, вже опустилася темрява. Премчанд-Борал-стрит — не найцікавіше місце для проживання, але житло тут дешеве і, що важливіше, власник будинку не заперечує, щоб білий знімав квартиру разом з місцевим. О цій годині на вулиці було тихо. Більшість дівчат не виходило раніше восьмої, але галас однаково піднімався не раніше десятої. До того клієнтура навідувалася переважно пристойна: службовці в накрохмалених дхоті, зі старанно змащеним та розчесаним на проділ волоссям, заходили по дорозі додому до вже знайомих дівчат з коробкою цукерок та усмішкою на обличчі.
Я піднявся сходами і вставив ключ у замок. У передпокої було темно. Це означало, що Не Здавайся й досі не повернувся, але Сандеш, звісно, був удома, можливо, десь на кухні, готував при світлі свічки. Навряд чи він був ощадливим — просто не довіряв електриці.
— Сандеше.— Голос мій луною відбився від стін.
— Га, сагибе.
Відповідь долинула не з кухні, а з вітальні. Шкрябнули по підлозі ніжки меблів, отже, він спав під обіднім столом.
Тоді чиркнув сірник, м’яко засвітився ліхтар — слуга вийшов у коридор.
— Увімкни світло,— попросив я,— і принеси мені мій напій.
— Га, сагибе,— кивнув він, натискаючи вмикач у передпокої, а тоді вже пішов на кухню.
Я увійшов до вітальні, зняв кітель і кинув його на спинку стільця, підійшов до шафки з напоями.
За кілька хвилин я вже був на веранді та сидів зі склянкою віскі у плетеному кріслі, непохитно, як мішок із каменюками. Тремтячою рукою я підніс до губ важку склянку, а Сандеш з-поза спини беззвучно поставив на стіл поряд мене емальований кухлик й невеличкий мідний казанець із ложкою і знову відступив. У кружці була брунатна густа рідина, порівняно з якою навіть води Гангу смакували наче амброзія. Але скаржитися мені було гріх. Ані на неї, ані на ложку очищеного масла гхі, яке я зачерпнув з мідного казана.