У темряві я наступив на бамбукову люльку для куріння опію, та хруснула під ногою. Я відштовхнув її геть, простежив поглядом, як вона закотилася в тінь. Пішов далі, вийшов із кімнати до коридору, куди мене випхала східна дівчина, піднявся сходами, проліз крізь люк до кімнати, де знайшов чоловіка при смерті.
Кімната була порожньою. Мене це не дуже здивувало. Хоч би як нам бракувало людей, хлопці з поліції моралі навряд чи пропустили б тіло, що лежить посеред підлоги. Я опустився навколішки і провів рукою по кахляній підлозі. Жодних слідів крові. Власне, тут узагалі майже не лишилося слідів. Чи можливо, щоб після моєї втечі, доки люди Каллаґана нишпорили по всіх закутках, хтось переніс тіло та вимив підлогу? Абсурд — але саме так і мусило статися. Альтернативний варіант — я все це вигадав.
Я потрусив головою. Не можу ж я сумніватися в собі. Це шлях до безумства.
— Опануй себе, Віндегеме,— прошепотів я.
Мрець — не опійна люлька. Я дуже яскраво все пам’ятаю: як прикладав вуха до його рота, перевіряючи, чи дихає; пригадав його кров на руках та сорочці, дивний вигнутий ніж. Але які докази цьому я мав?
Ліпше зосередитись на конкретних речах. Я детектив. Я мав справу з доказами, і якщо наразі не маю жодного, то мушу, чорт забирай, знайти. Я повернувся до коридору, знову опустився навколішки і помацав пальцем підлогу. Цього разу на долоні лишився пил.
Знову піднявся до кімнати, підійшов туди, де, як вважав, лежало тіло. Витяг складаний ніж, упав на коліна, розкрив маленьке лезо й засунув його у шпарину між двома кахлями, пошкрябав крихкий цемент кладки, тоді витяг лезо і оглянув. Кінчик був укритий пилом і темним порошком. Я пошкрябав іще, між іншими кахлями. Лезо вкрилося тим самим темним брунатним порошком.
Я витер лезо об рукав сорочки і підвівся. Може, тіло й прибрали, підлогу вимили, але зробили це квапливо. Кров просочилася у щілини між кахлями і засохла.
Питання в тому, хто прибирав і що зробили з тілом? Сумніваюся, що то люди Каллаґана. Він прямо сказав мені, що нічого цікавого для карного розшуку не знайшов, а він не з тих, хто бреше, у всякому разі так переконливо.
Лишалися «Відділ Н», місцева поліція або китайці.
Припускаю, що китайці або втекли, або їх заарештували. Хай би що там було, сумніваюся, що хтось із них затримався достатньо довго, щоб сховати тіло й вимити підлогу. Що ж до місцевої поліції, навіщо їм прикривати вбивство?
Тоді «Відділ Н».
Якщо хтось і мав причину ховати тіло, то це вони. Облаву влаштували за їхнім наказом. Можливо, покійник і був тим самим невловимим Фен Вангом, ватажком Зеленого Ґанґу з Шанхая. Убивство в Калькутті китайського громадянина, хай навіть і наркобарона, вони залюбки приховали б.
Сховавши ніж, я повільно повернувся до передньої частини похоронного бюро. Мітра й досі був там, із гвинтівкою в руках, занепокоєний, як дитина.
— Вільно, констебле,— сказав я, витягуючи з кишені пару зім’ятих сигарет. Одну сунув собі в рота, як би це зробив офіцер поліції моралі, іншу запропонував хлопцю.
Плечі його розслабилися, він посміхнувся і взяв із вдячністю. Я театрально пошукав, чим би запалити.
— Сірника у вас немає?
Обличчя його засяяло. Опустивши гвинтівку, він понишпорив у кишені і витяг сірникову коробку, дістав один, чиркнув по наждачній смужці. У темряві спалахнув жовтий ореол, освітив пориту віспою шкіру його обличчя. Прикривши полум’я вільною рукою, він запалив мою сигарету, тоді свою. Я подякував кивком, і він відповів таким поглядом, ніби я щойно вручив йому медаль.
— Як довго ви на варті, Мітро? — запитав я.
— З шостої, сер.
Зміна вартового відбувалася щошість годин, хоча останнім часом інтервал міг бути і довшим. У будь-якому разі це означало, що його не змінять щонайменше до опівночі — а це ще за кілька годин.
Я затягнувся і видихнув.
— Ви були тут минулої ночі?
— Так, сер,— відповів він.— З третьої до сьомої ранку.
Можливо, це перша варта після того, як люди Каллаґана посідали у свої вантажівки і поїхали.
— Хтось заходив чи виходив під час вашої зміни?
Він похитав головою.
— Ні, сер. Жодних штатських. Лише кілька офіцерів. Вони приїхали близько п’ятої. Саме перед світанком.
— Скільки саме офіцерів? — допитувався я.
— Двоє.
— Сагиби?
Він так глянув на мене, ніби моє питання його здивувало.
— Так, сер. Один офіцер і один підлеглий. Але я вважаю, що вони не з поліції моралі.
— Бачили їхні документи? З якого вони відділу?
Він похитав головою, як це роблять індійці, коли мають погані новини.
— Документи я бачив, сер, але пильно до них не придивлявся.
Цілком нормально. Вистачало і того, що офіцер — сагиб. Інших акредитацій не треба.
— Тож чому вважаєте, що вони не з моралі?
— Їхній однострій, сер. Вони були в хакі.
— Авжеж,— посміхнувся я. Однострій калькуттських копів білий, навіть у констеблів із поліції моралі. Хакі носять лише ті поліціянти, що працюють за межами міста.— Гарний висновок,— похвалив я.— Такі, як ви, потрібні нам на Лал-базар.
Мітра розплився в усмішці.
Але в місті таки є одна урядова організація, члени якої носять хакі: військові.
— Маєте припущення, що їм було потрібно? — допитувався я. Питаннячко з дальнім прицілом. Офіцери «Відділу Н» не мають звички пояснювати свої дії хоч комусь, не кажучи вже про якогось там місцевого констебля, що зимової ночі стоїть і тремтить на посту десь у Тангрі.
— На жаль, ні, сер.
— Ну, то й гаразд,— заспокоїв я його.— Як довго вони тут пробули?
Мітра затягнувся сигаретою.
— Годину, може, трохи більше.
— Чи нічого вони не прихопили з собою, коли їхали?
— Здається, ні, сер. Хіба щось таке, що можна було б сховати в кишені.
— Вони не поверталися? Чи хтось інший?
— Під час моєї зміни ні, сер.
— А після? Хто вас змінив? Інший офіцер з тангрського відділку?
Мітра кивнув.
— Констебль Ґреваль. Він був тут із десятої ранку, доки я не заступив о шостій. Він нічого такого не згадував.
— Мені хочеться, щоб ви ще раз з ним поговорили,— попросив я.— Розпитайте його, чи заходив хтось у приміщення під час його зміни, дізнайтеся, чи нічого не виносили. Роздобудьте якомога більше деталей. Маєте записник і олівець?
— Так, сер,— відповів він.
— Добре,— кивнув я.— Запишіть.
Я продиктував йому номер центрального комутатора на Лал-базар і вже наказав було покликати мене, але передумав. Це можна назвати параноєю, але я вирішив за краще перестрахуватись. Я вже сказав йому, що працюю в поліції моралі. До того ж, якщо маєш справу з військовою розвідкою, дрібка здорової параної — не така вже й погана штука.
— Попросіть, щоб вас з’єднали з кабінетом молодшого складу.— Це велика кімната, де стоять столи місцевих офіцерів кількох відділів.— Тоді попросіть перемкнути на сержанта Банерджі. Можете лишити повідомлення йому.
Банерджі на Лал-базар було з півдюжини. Я вирішив, що коли хтось зацікавиться дзвінком констебля, Не Здавайся завжди зможе виправдатися тим, що повідомлення призначалося для іншого Банерджі, а до нього потрапило помилково.
— І останнє,— продовжив я.— Ті два сагиби, що приходили минулої ночі. Чи один з них часом не курив люльки?
Мітра замислився.
— Не думаю... Стривайте...— Він посміхнувся.— Коли вони йшли. Повернулися в авто. Молодший сів за кермо, а старший офіцер — на заднє сидіння. Здається, коли вони від’їжджали, він запалив люльку.
Схоже на майора Доусона, одного зі старших офіцерів «Відділу Н». Без люльки він і кроку не зробить. Удавав із себе субтропічного Шерлока Голмса.