Імовірність, що за кілька годин після облави тут побував Доусон, посилила мої підозри, що минулої ночі відбувалося дещо більше за безплідні пошуки китайського наркобарона. Офіцер «Відділу Н» навряд чи наважився приїхати сюди просто заради того, щоб оглянути порожній опійний притон. Він, певне, заявився, аби щось подивитись; моє припущення — щоб упізнати труп убитого. Це, своєю чергою, вело до висновку, що тіло й досі десь тут — у всякому разі було під час візиту Доусона, і з того, що розповів констебль Мітра, не схоже, щоб його звідси забирали.
То де ж тіло?
Я вийшов на вулицю, повернувся і підняв очі на похоронне бюро. Два темні поверхи з вікнами, забраними ґратами, витерта вивіска над дверима, підвал, поєднаний з опійним притоном. І тут я зрозумів. Відповідь була просто перед моїми очима.
Я загасив недопалок об стіну і поквапився всередину. Найкраща схованка — на видному місці. А ховати труп найкраще серед інших мерців. Я спустився сходами, шукаючи покійницьку. Довго шукати не довелось: я йшов на запах формальдегіду та гниття.
Кімнатка була темною, з низькою стелею та металевими шафами, вбудованими в стіну. Я витяг носову хусточку і притиснув до обличчя, тоді смикнув ручку першої шафи й обережно потягнув полицю. Всередині лежало тіло, ногами до дверцят. Тож довелося витягувати повністю, щоб побачити груди й обличчя. Це труп не мого китайця. Це китаєць, але, схоже, помер він природною смертю, а не від колотої рани в груди. Зачинивши шафу, я зазирнув до іншої, яка виявилася порожньою. В третій лежало тіло старої китайської леді. Запах стояв нестерпний, мене охопив страх, але я відчинив четверті й останні дверцята. Впізнав, щойно побачив заплямовану кров’ю сорочку. Та все одно мусив побачити обличчя, щоб достеменно переконатись. Шрам був на місці, очі ні. Як добре знати, що все це не витвір моєї уяви.
Зачинивши шафу, я знову піднявся сходами і вийшов через парадний вхід. Подякував Мітрі і сказав, що опитувати колегу, констебля Ґреваля, вже не потрібно. Пригостив ще однією сигаретою за клопіт і пішов собі у напрямку головної дороги, до стоянки рикш.
Я крокував і намагався зібрати все докупи. Двоє британців в хакі, один із них, можливо, майор Доусон, прибули за якийсь час після того, як поїхали люди Каллаґана. Пробули в будинку з годину, а тоді поїхали, нічого не взявши з собою. За цей час вони могли перенести тіло до трупарні похоронного бюро і запхати в порожню шафу. Якщо це були оперативники військової розвідки, це означає, що команда Каллаґана їх попередила. Можливо, сам Каллаґан і зателефонував. Він казав, що облаву влаштували дуже швидко. Може, за всім цим стоїть «Відділ Н». Питання тепер у тому, навіщо вони сховали тіло і що хочуть з ним зробити.
Я б і далі міркував над цією загадкою, якби не виявив, що проходжу знайомими місцями. За кілька будинків звідси опійний притон, до якого я вже давненько не зазирав. Неподалік від шинка, яким заправляв голландець П’єт завбільшки з дуб, і клієнтура у нього була такою ж сумнівною, як і напої. П’єта принесло в Калькутту хвилею одного літа, як приплив викидає на берег невдаху, чий корабель розбився, відтоді він тут і живе. Чолов’яга припав мені до душі. Питань на ставив, подавав тобі випивку та давав спокій. Я б навіть до нього зайшов, якби мав час. Та натомість я минув забігайлівку П’єта і взяв курс на опійний притон.
Вісім
ай був, як не дивно, ще теплим. Чи я прокинувся раніше, ніж звичайно, чи то Сандеш не квапився його заварювати. Годинник зупинився, тож важко було сказати, але, мабуть, перше, оскільки Сандеш був не з тих, хто зраджує своїм звичкам.
Я встав, одягнувся, виплеснув чай за вікно і вийшов до коридору, на запах варених яєць.
— Доброго ранку, сагибе.— Сандеш пройшов повз мене, прямуючи до вітальні зі склянкою лаймового соку.
Я пішов за ним. Не Здавайся сидів за столом, читаючи «Стейтмен» і вмочуючи трикутничок тосту у яйце. Він не відвів очей від газети, лише кивнув, коли Сандеш поставив перед ним склянку з соком.
Ділити квартиру з молодшим офіцером, особливо місцевим,— не надто поширена практика серед офіцерів Імперської поліції, і одні зустріли моє рішення зі збентеженням, інші — з жахом, але відмовляти не стали. Саме думка про те, що мої дії можуть наполохати деяких людей, здалася мені доволі приємною. Але в мене були й практичні міркування: як немає сенсу вивчати Париж за допомогою німця, якщо поруч є француз, то найкраще зрозуміти Калькутту та її мешканців можна через її рідних синів — і Не Здавайся, попри його кембриджську освіту та рафіновану вимову, народився і виріс у Калькутті і здатен був поділитися зі мною такою кількістю знань, про яку цілий факультет професорів-орієнталістів і не мріяв.
— Доброго ранку,— буркнув я.
Він різко підвів очі, ніби не бачив мене вже кілька місяців. Та й не бачив о такій порі.
Він підвівся.
— Доброго ранку.
Я сів навпроти нього, Сандеш заметушився за спиною, приємно вражений тим, що бачить мене так рано.
— Щось цікаве в газеті?
Він постукав пальцем по заголовку над шпальтами першої сторінки.
— Віцекороль видав наказ, що забороняє Конгрес волонтерів. Тут про це три шпальти і передовиця.
Я попросив Сандеша принести тост і каву, тоді повернувся до Не Здавайся.
— А що каже про це редактор «Інглішмена»?
«Інглішмен», як правило, був значно суворішим у своєму ставленні до Даса і волонтерів. Та й кому б спало на думку звинувачувати Жана Кальвіна в тому, що він надто м’який до римських католиків? Мене це не дуже переймало, а Не Здавайся подобалося, хоча іронії цього він, схоже, не усвідомлював. Зважаючи на чітку й жорстку лінію газети, її безкомпромісність, імперську риторику, на те, що вона вважала майже всіх місцевих ледащими, підступними і, що найгірше, невдячними, мені здавалося, що читання цього часопису є для нього якоюсь особливою формою самобичування.
— Вони вважають, що здоровий глузд переважає. І це дуже вчасно,— відповів він, передаючи мені газету.— Подивіться самі.
І точно, під заголовком «Повернення контролю» передовиця аплодувала твердій позиції уряду, критикувала поліцію за апатію у сутичках з агітаторами та закликала до найсуворіших заходів не лише проти тих, хто приймає нові правила, а й «проти тих, хто своїми діями перекриває вільний потік торгівлі та комерції, життєво важливих для міста».
Газета вже давно захищала політику білих і фізичне втручання в демонстрації, і в мене склалося враження, що заспокоїться вона лише тоді, коли побачить, як ми ламаємо кістки та розбиваємо голови. Урешті-решт, в ударах бамбукових палиць немає нічого апатичного.
— Навіщо ви читаєте ці нісенітниці? — поцікавився я.
Він розгубився.
— Вам би хотілося, щоб я присвятив себе читанню тільки того, з чим погоджуюсь?
— Так.— Я кинув газету на стіл, бо підійшов Сандеш із тостом.— Хоча б за сніданком. Читання цього мотлоху натщесерце — прямий шлях до нетравлення шлунку.
Як з’ясувалося, я мав рацію.
Дев’яносто хвилин по тому ми з Не Здавайся знову сиділи на Лал-базар у кабінеті Таггарта на верхньому поверсі навпроти комісара, наче двійко школярів, яких викликали до кабінету директора. Вигляд у Таггарта був такий, ніби він спав гірше за мене, і це по-своєму вражало. На думці у нього була лише одна тема, а з вуст не сходило лише одне ім’я.
— Дас,— промовив він і взяв зі свого неосяжного стола аркуш паперу.— Він прислав мені листа, дякуючи за попередження про нові постанови, але повідомив, що, на жаль, його сумління не дозволяє виконати моє прохання, оскільки тоді життя невинних громадян опиниться в небезпеці. Його сумління за те, щоб говорити на повний голос! — Вена на скроні комісара запульсувала.— Можна подумати, що це він відповідає за безпеку в місті.
— Він пише, що планує робити? — запитав я.