Таггарт так і зиркнув на мене.
— Якщо пам’ятаєте, капітане, саме це я і доручив вам з’ясувати. На щастя, містер Дас був доволі люб’язним і сам розповів мені в цьому клятому листі. Масштабна демонстрація протесту проти наказу призначена на четверту дня.
— На майдані?
— Не будьте таким наївним, Семе. Перегони посеред парку не спричинять стільки незручностей, як йому хотілося б. Він занадто хитрий.
— Де ж тоді?
— Самі подивіться,— запропонував він і кинув лист через стіл.
Я взяв його і почав читати. Слова були написані охайним почерком відмінника, внизу стояв розмашистий підпис Даса.
— Міст через Говрах.
— Саме так,— сказав Таггарт.— Точніше, на підступах до нього. Схоже, з нашого друга Даса вийшов би непоганий бойовий офіцер.
Індус зробив гарний вибір. Стратегічна особливість Калькутти полягала в тому, що вона стояла на іншому березі ріки Хуглі, на відміну від інших міст Індії. Це мало сенс, коли місто було невеличким торговим пунктом під владою моголів та місцевих сатрапів, проте зараз таке розташування створювало багато незручностей. Місто задихалося і вдень, і вночі, і міст був його порятунком, артерією, що перетинала річку і вела до головного залізничного вокзалу в Говраху.
— Кмітливо,— гмикнув я.— Щоб заблокувати підходи до Стренд-роуд, народу багато не знадобиться, а вся діяльність у місті зупиниться.
— І відріже нас від решти країни,— додав Не Здавайся.
— Я цього не допущу,— підвівся з крісла Таггарт. Він підійшов до вікна, і я відчув, що насувається неочікуване.— Я не дозволю, щоб місто стало заручником,— продовжив він.— Не потерплю такого від юриста-вискочки, і точно вже не за два дні до приїзду майбутнього імператора. Міст мусить лишатися відкритим, джентльмени. Хочу, щоб ви повідомили про це містеру Дасу.
Можливо, звертався він до нас обох, але погляду не спускав із Не Здавайся.
— Скажіть йому, що мені буде неважко заарештувати його самого, його родину та всіх, хто його підтримує, якщо він наважиться кинути мені виклик. Передайте, що, як буде потрібно, я й армію покличу.
Не Здавайся ковтнув. Вигляд у нього був такий, ніби він тільки зрадіє, якщо земля розкриється і він провалиться.
— З усією повагою до вас, сер,— відповів я.— Боюся, що саме цього він і хоче. Він нас підбурює. Майже рік він грається в цю гру, і народ уже втомився. Його прихильники деморалізовані. Потрібно щось дуже велике, щоб підняти їхній дух, і він робить ставку на те, що його арешт саме до цього і призведе. Будь-яка надмірна реакція з нашого боку зіграє йому на руку.
Не Здавайся засовався.
— Якщо дозволите, сер. Потрібно враховувати ще й інший фактор. Смерть Даса. Він уже немолодий. Якщо ми його заарештуємо і його здоров’я погіршиться, або, боронь боже, він помре, прояв люті буде таким, що придушити його зможе лише армія, можливо, ціною багатьох життів.
У його словах є сенс. Дас — одна з найшанованіших осіб у Бенгалії. Якщо він помре за нашими ґратами, неважко здогадатися, до чого це призведе.
— Мушу погодитись із сержантом,— кивнув я.— Останнє, що нам потрібно,— це зробити з нього мученика.
Таггарт повернувся до свого столу й упав на крісло. Вигляд у нього був ще виснаженішим, ніж кілька хвилин тому.
— Маєте кращу ідею? — потер він підборіддя.
— Можливо. А якщо повідомити йому, що ми заарештуємо всіх, крім нього? Який вигляд матиме «друг нації», якщо всі, кого він закликає не підкорятися закону, опиняться в буцегарні, а сам він лишиться на свободі? Вони вважатимуть, що він охоче спостерігає, як інші страждають за його переконання, доки сам перебуває у безпеці. Пригадайте листівки, які скидали німці на французькі окопи під час війни. Вони писали, що британці битимуться до останнього француза.
Таггарт похитав головою.
— Ні. Хочу, щоб він знав: його дії матимуть наслідки особисто для нього. Передайте, що я заарештую його і всіх інших.
Дев’ять
алькутта — це місто, поділене на безліч частин.
На півночі — Чорне місто, осередок місцевого населення; на півдні — Біле місто, притулок британців; посередині — сіра, аморфна територія, повна китайців, вірмен, євреїв, парсів, англо-індійців та всіх, хто не вписується в інші райони. Немає такого закону, який розмежовував би місто, як немає бар’єрів і мурів; сегрегація — лише одна з тих речей, що виникають, коли ніхто не звертає на них уваги. Бувають і винятки, звісно, як-от англо-індійка в Аліпурі або парочка англійців на Боу-базар, але в більшості кварталів правил дотримуються.
Виняток — Бхованіпур. Хоча більшість бенгальської еліти оселилася на Шіам-базар, значна кількість вирішила розважитись і побудувати свої особняки на півдні міста. І не просто абиде, а на відстані витягнутої руки від лілейно-білого Аліпуру. Мури там були такими ж високими, а будинки — такими ж величезними. Та якщо аліпурці будували свої оселі подалі від дороги і ховали їх від чужого ока — ніби будівлі, як і їхні мешканці, відрізнялися від навколишнього середовища,— маєтки Бхованіпуру височіли на видноті, фасади з колонами здіймалися просто поруч із дорогою. Сумніваюся, що було випадковістю те, що деякі з найкращих домів Бхованіпуру можна було побачити через канал з Аліпуру. У місті, де корінні мешканці були громадянами другого сорту, архітектура передмістя була політичною заявою. Бхованіпур — це два пальці в бік британців, жест перемоги. І саме в Бхованіпурі жив Дас.
Ми з Не Здавайся сіли на заднє сидіння поліційного «волслі» і в тьмяному зимовому світлі покотили по Русса-роуд. Відколи сержант полишив кабінет лорда Таггарта, він як на терні сидів.
— Ну кажіть уже,— промовив я.
Він повернувся до мене.
— Що?
— Що сталося? — запитав я.— Ви всю дорогу поводитесь так, ніби хтось поцупив у вас цукерки.
Якусь мить він вагався.
— Не змушуйте мене застосовувати своє службове становище,— поквапив я.
— Накази комісара,— нарешті зізнався він.— Нічого не можу зробити. Мені здається, що він вважає, ніби я на боці Даса, хоча насправді все навпаки.
— Він же друг вашої родини,— завважив я.
— Так, він друг моєї родини, а це трохи інше, ніж мій власний друг. Він слухатиме мене не більш охоче, ніж вас; може, навіть з меншим ентузіазмом, бо я індієць, який...
Речення він не закінчив. У цьому не було потреби. Він був місцевим, що перейшов на бік британців, принаймні в очах Даса та його когорти. І байдуже, що по-своєму Не Здавайся був таким же патріотом, як і вони. Він робив те, що вважав за правильне — лишався на своєму місці і продовжував робити свою справу. Але заплатив за це велику ціну.
Авто зупинилося перед брамою резиденції Даса.
— А будинок у нього ще більший, ніж у вашого батька,— сказав я Не Здавайся, доки слуга в білій курті відчиняв браму.
— Так,— посміхнувся сержант, коли автівка рушила з місця.— Але наш будинок у Дарджилінгу ще більший і розташований у кращому місці, ніж Дасів.
— Авжеж,— сухо погодився я.
Водій зупинився у підніжжя мармурових сходів, що вели до веранди з колонами, і ми вийшли з автівки.
— Ми приїхали побачитись із містером Дасом,— сказав я слузі, що вибіг ізсередини.
— Га, сагибе,— відповів той.— Ви домовлялися?
— Ми з поліції,— відрізав я.— Домовлятися нам не потрібно.
Обличчя у чолов’яги так і витягнулося, але відповів він дуже ввічливо:
— Будь ласка, ідіть за мною.
Він провів нас крізь передпокій з високими стелями, над яким повисла люстра завбільшки з айсберг, до вітальні, яка виходила до внутрішнього двору, вдвічі більшого, ніж футбольне поле.
Не Здавайся зручно влаштувався на одній з канап, а я пішов оглянути кімнату. Як на людину, що агітує за незалежність Індії, вітальня у Даса була на диво західною, оздобленою в стилі, який очікуєш побачити в оселі високооплачуваного рафінованого британського юриста,— з французькими меблями, дзеркалом у позолоченій рамі та портретами кількох суворих індусів на стінах.