— Тяготи — частина будь-якої боротьби, Сурене,— доброзичливо відповів старий.— Лише такою жертвою ми створимо нову та достойну Індію.
Жертв і тягот я набачився в окопах, тож знав, що все це, звісно, дурниці, але старий, схоже, в це вірив. Так і мусить бути. Як іще можна виправдати страждання, яких зазнало стільки людей, що відгукнулися на заклик Магатми?
— Будь ласка, подумайте про своє здоров’я, каку,— благав Не Здавайся.— У тюрмі вам не місце.
Дас підняв указівний палець.
— Я не був би в цьому такий упевнений, Сурене. Можливо, ув’язнення в британській тюрмі — найпереконливіша заява, яку тільки можна зробити.
Не Здавайся у відчаї повернувся до Боса.
— Будь ласка, поговори з ним, Субхаше бабу. Яка користь від того, що він помре у в’язниці?
Бос рвучко вдихнув, але не сказав нічого.
— Джентльмени,— заявив Дас, підводячись. У голосі його забриніли нові, сталеві нотки.— Якщо більше нічого немає, прошу мене вибачити. День сьогодні обіцяє бути дуже напруженим. Можливо, для всіх нас.
Я подякував йому за час і пішов до дверей.
— Капітане,— пролунало за спиною,— будь ласка, перекажіть лорду Таггарту мої найкращі побажання.
Ми вийшли на зимове сонце і повернулися до автівки, що на нас чекала. Водій стояв, притулившись до капоту, з сигаретою в руці, про щось замріявшись. Побачивши нас, він рвучко виструнчився і кинув недопалок на землю, а тоді опанував себе і відчинив задні дверцята з гідністю лакея в палаці віцекороля.
Доки ми сідали, з-за рогу, хитаючись, вирулив на велосипеді місцевий поліціянт у білому однострої та червоній фесці і зупинився біля нас. Притуливши велосипед до дерева, він підійшов і віддав честь.
— Капітане Віндгеме, сер? Повідомлення з Лал-базар.
Десять
а повній швидкості ми промчали по вулиці, яку зухвало назвали Ґранд-Транк-роуд, тобто великою магістраллю,— смужці асфальту, такого побитого, що вас легко можна було б вибачити, якби ви вирішили, що німці скинули сюди чималий артилерійський багаж. Сонце було вже височенько, пробивалося крізь сірий туман, від чого погода ставала приємною для англійців, але і досі нестерпною для індійців.
Ми від’їхали від будинку Даса і взяли курс на міст через Говрах, перетнули його і продовжили шлях на північ, за місто. Праворуч від нас поміж дерев видно було річку, яка торувала собі шлях крізь пласку рівнину Бенгалії. Пункт нашого призначення — містечко Рішра — був за десять миль угору по ріці, де джунглі поступалися коптильням і тим темним сатанинським фабрикам, які Блейк[12] залюбки б спалив, якби вони повернулися до Англії. У листі, що нам доставили, йшлося, що в містечку сталося вбивство і місцева поліція вважає свій рівень не таким високим, щоб його розслідувати, тож вони зателефонували на Лал-базар. Це означало, що жертва — британець чи щонайменше європеєць. Хтось, мабуть, повідомив лорду Таггарту, бо більше ніхто не міг би доручити цю справу нам із Не Здавайся.
Автівка уповільнилась і повихляла побитим шляхом, як той п’яничка, що повертається додому після веселої нічки, і незабаром над навісом джунглів визирнули перші димарі, викидаючи в заплямоване сажею небо клуби чорного диму.
Уздовж дороги почали з’являтися обшарпані місцеві халупки з цегли та бамбука; ми проїжджали повз малесенькі крамнички, чайні, де сиділи безтурботні старі, повз собак-парій та блукаючих корів, повз усі уламки життя індійського містечка. Місцеві будинки поступилися спорудам фосфатних заводів за високими мурами і джутовим фабрикам, оточеним валами, усипаним угорі битим склом, аби відлякати злочинців та лиходіїв.
Водій зупинив авто і хрипким голосом запитав дорогу у худорлявого місцевого хлопця, який проходив повз нас із велосипедом на буксирі. Той відповів із байдужістю, майже з зухвалістю, вказав уперед по дорозі і пробелькотів кілька нечленороздільних слів бенгальською. Подякувавши кивком, наш водій завів мотор і рушив, тоді повернув ліворуч і продовжив шлях вузеньким провулком, зупинився перед приземкуватою будівлею з пофарбованими бордовим стінами і написаною від руки вивіскою «Поліційний відділок Рішри» над входом і намальованою емблемою Імперської поліції.
Ми з Не Здавайся вийшли й потупцяли до відчинених дверей.
Усередині відділок не дуже відрізнявся від інших подібних провінційних закладів; це означає, що світло було тьмяним, а коридори — брудними, і керував усім апатичний констебль, для якого рівень енергії, потрібний, аби виструнчитись і віддати честь, був геть недосяжним.
— Хто тут головний офіцер? — запитав я.
Чолов’яга почухав друге підборіддя.
— Сержант Ламонт, сагибе,— відповів він.— Але зараз його тут немає.
— Де можна його знайти?
Він подався вперед, нахилившись над столом, заваленим теками, і очі його розширилися.
— Сагиб Ламонт у медичній клініці Шанті-да,— прошепотів він.— Оглядає мертве тіло.
— Тіло знайшли тут? — запитав Не Здавайся.
Від жаху констебль нахмурився.
— Ні, сер.
— Його забрали з міста злочину?
Він енергійно закивав:
— Саме так.
Ми з Не Здавайся перезирнулися.
— Де клініка? — спитав я.
— Дуже близько, сагибе. На Калітала-лейн, біля ставка. Знаєте крамницю Ґаур-да? Біля неї.
Я покосився на Не Здавайся, а той зітхнув і видав констеблю добрячу порцію добірної бенгальської лайки. Дві хвилини по тому з виглядом побитого собаки той підтюпцем відвів нас брудним провулком до побіленого будинку з вилинялим червоним хрестом і кількома словами місцевим діалектом на вивісці поруч із дверима.
Коли ми підійшли, звідти вийшов британський офіцер в поліційному однострої кольору хакі і кашкеті і запалив сигарету. Помітивши нас, він хутенько сунув недопалок у кишеню, зійшов з веранди й покрокував до нас.
— Сержанте Ламонте?
— До ваших послуг, сер,— кивнув він і протягнув руку.
На вигляд йому було десь під тридцять, і він був у чудовій фізичній формі, що підтверджувало те, з якою силою він потиснув мою руку.
— Віндгем,— представився я.— З карного розшуку на Лал-базар. А це сержант Банерджі.
— Радий, що ви тут,— озвався він.— У цій частині світу ми не часто маємо справу з убивствами.
Говорив він із шотландським акцентом. І це зрозуміло. Від Рішри шапкою кинути — і Серампур, а Серампуром фактично заправляє братство тартанів.
— Де тіло? — запитав я.
Ламонт махнув рукою за спину.
— Всередині.
— Ви забрали його з місця злочину?
— Мусили. Наказ із Серампуру. Воно привертало до себе увагу. Народ тут войовничий, капітане. І такі речі можуть призвести до біди.
Як на мене, вбивство вже підпадало під визначення «біда», але вказувати на це не мало сенсу.
— Є якісь здогадки щодо особистості жертви?
— Ага.— Ламонт ледь помітно кивнув головою.— Жінка на ім’я Рут Фернандес.
— Іноземка? — поцікавився я. Це б пояснювало, навіщо покликали Лал-базар.
— Як сказати,— відповів Ламонт.
— Тобто?
— Залежить від того, кого вважати іноземцем.
Ламонт провів нас усередину, крізь малесеньку приймальню з пустими ослонами уздовж двох стін, крізь двері, запнені завісою, у кімнату, у кінці якої були ще одні двері, які охороняв констебль.
— У Рішрі лікарні немає,— пояснив він. Констебль відійшов убік.— Найближчий шпиталь у Серампурі, але я подумав, що краще перенести тіло сюди.
— Чому у мене складається таке враження, сержанте, що Серампуру не дуже хочеться проводити це розслідування? — запитав я.
— Річ не в тім, сер. Просто, розумієте... Політична ситуація і таке інше...
Тіло лежало на металевому столі в центрі кімнати, прикрите білим простирадлом, і вже почало тхнути. Ламонт підняв верхню частину простирадла, відкривши обличчя місцевої жінки, чи радше того, що від неї лишилося. Я відсахнувся, мене ніби по голові вдарили. Очей не було: вирвані так само, як і в убитого чоловіка у Тангрі, на їх місці лишилися дві закривавлені западини. Губи інкрустовані кров’ю. Я підійшов ближче, зібрався з мужністю і взявся за простирадло. Стягнув його нижче, відкриваючи верхню частину торса. Жінка була не в сарі, а в заплямованій кров’ю блузі. На грудях — сліди від двох колотих ран, по одній з кожного боку. Я відступив назад, схопився за стілець, бо кімната пішла обертом.
12
Вільям Блейк (1757-1827) — англійський поет і митець, прихильник ідеалів французької та американської революцій.