Два вбивства з різницею в десять миль та двадцять чотири години, рани, які побачиш нечасто, в обох випадках ідентичні, але єдина особа, яка може засвідчити їхню схожість,— це я. Забагато збігів для того, щоб заспокоїтись.
— З вами все гаразд, сер? — поцікавився Банерджі.
— Усе добре,— відповів я.
Ламонта, схоже, ця ситуація розважила.
— Я завжди вважав, що хлопці з карного розшуку звикли бачити таке.
Я його осадив, переважно для того, щоб приховати потік думок, що вирував у мене в голові.
— Думаєте, дивитися на пошматовану жінку дуже весело, синку? — відрізав я.
— Ні, сер,— пробелькотів він.— Я лише...
— Скажу вам ось що, сержанте. Я молюся, щоб ніколи не звикати до такого.
Кажуть, що залежність від опію та параноя ідуть рука об руку, можливо, це пояснює, що першою моєю думкою було, ніби хтось грається зі мною. Чому з усіх детективів на Лал-базар саме мене викликали розслідувати вбивство цієї місцевої жінки?
Ламонт забубонів вибачення, до яких я майже не прислухався.
— Чому ми тут?
Питання захопило його зненацька.
— Прошу?
— Жінка місцева,— пояснив я,— не європейка, попри її ім’я. Це справа поліції Серампуру, не Калькутти.
— Самі побачите, сер,— відповів він.
Сержант підійшов до невеличкого металевого візка, на якому стояла таця, як я вирішив, із речами покійної. Щось узяв, покрутив і підніс угору. У світлі виблиснуло маленьке золоте розп’яття.
— Може, вона і не європейка,— продовжив він,— але вона з Гоа, тобто офіційно португалка. І християнка.
За спиною присвиснув Банерджі.
Португальці контролюють частину території на західному узбережжі Індії. Тепер у них не лишилося нічого, крім Гоа — смужки суші, де вони зі своїми священниками заправляли, доволі огидно, як на мене, навертаючи до католицизму якомога більше місцевих.
— Згідно з наказом,— продовжив Ламонт,— усі справи, які можуть бути пов’язані з поточною напруженістю, мусимо передавати на Лал-базар.
— Чи хтось згадував особисто мене або сержанта? — допитувався я.
Ламонт стенув плечима.
— Не думаю, сер. Ми передали інформацію на Лал-базар. А рішення послати вас приймали вже там.
Я підійшов до столу, щоб краще оглянути тіло. На додачу до ран на голові та грудях я помітив, що палець на лівій руці у неї був вигнутий, ніби нещодавно зламаний.
— Подивіться на це,— сказав я Не Здавайся.
Він роздивився понівечений палець.
— Цікаво.
— Що ще відомо про неї? — обернувся я до Ламонта.
Той звірився з маленьким записничком, який витяг із кишені.
— Рут Фернандес, медсестра, вік тридцять чотири, дружина Джорджа Фернандеса, інженера на джутовій фабриці Гастінгза тут, у Рішрі.
— Де вона працювала? У цій клініці? Або в лікарні у Серампурі?
Ламот похитав головою.
— Ні там, ні там. У військовому шпиталі через річку, у Барракпурі.
— Хтось зв’язувався з її працедавцями?
— Ще ні, сер.
Те, що вона працювала на вояків, могло ускладнити справу. Хай лише повіє убивством, налетить військова розвідка і забере справу собі. Можливо, мені це навіть на руку, але наразі я волів мати свободу вибору.
— Гаразд,— вирішив я.— Доки вистачить і цього. Не здогадуєтесь, навіщо комусь її вбивати?
— Ми перебрали всі можливі мотиви... Її не пограбували, не... не робили ніяких дій.— Він указав на тіло: — Нижня білизна ціла, ніхто до неї не торкався. Ось тому ми і припускаємо, що справа може бути пов’язана з поточним напруженням. Ці покидьки тільки патякають про ненасильство, а в реальності нападають на будь-кого, хто з ними не погоджується.
— Чому ви так кажете? — подав голос Банерджі.
Питання захопило Ламонта зненацька.
— Що?
— Чому ви припускаєте, що вона була проти руху за незалежність?
— Ну, вона працювала на військових, була християнкою, не з місцевих. Гадаю, цих причин вистачить, щоб ці невсипущі обрали її своєю жертвою.
Я оглянув труп пильніше. Ледь помітне знебарвлення збоку на шиї. Можливо, синці, але, коли шкіра темна, важко сказати напевне. Я підняв її праву руку і перевернув внутрішньою частиною догори, щоб побачити світлішу шкіру. Ще знебарвлення, і цього разу я певен, що це синці.
— Ви наказували зробити розтин?
— Подумав, що краще зачекати на вас,— відповів Ламонт.
— Зв’яжіться з лікарем Лембом,— сказав Не Здавайся.— Це патологоанатом у шпиталі медичного коледжу в Калькутті.
Ламонт записав ім’я в записничок.
— Нехай тіло перевезуть туди якомога скоріше,— додав я.— Як же жінка з Гоа опинилася в центрі Бенгалії? — Питання було риторичним, але Ламонт знав відповідь на нього.
— Як я вже казав, її чоловік — інженер на одному з джутових виробництв. Можливо, він отримав тут роботу і викликав її. Тут часто так роблять.
— А де він зараз?
— Відправили його додому. Він повідомив про зникнення дружини сьогодні вранці. Знепритомнів, коли ми привезли його сюди, щоб упізнати. Бідолаха.
— Хочу поговорити з ним та іншими свідками. До речі, хто знайшов тіло?
— І де? — додав Не Здавайся.
— Вона лежала долілиць у канаві за кілька ярдів від пірсу, де саме працювали човнярі. Ми їх допитали. Один пригадав, що перевозив її приблизно о п’ятій ранку.
— Це він її знайшов?
Ламонт видав якийсь звук, схожий на хихотіння, і похитав головою.
— Ні. Інша особа. Свята жінка, яку місцеві кличуть Матаджі. Це означає Свята Мати, хоча такої черниці ви ще ніколи не бачили. Вона зараз у відділку, якщо бажаєте з нею поговорити.
Одинадцять
амонт мав рацію. Жінка перед нами аж ніяк не нагадувала матір-настоятельку. Почати з того, що вона курила люльку, і, судячи з аромату, там був не тютюн.
Матаджі сиділа, схрестивши ноги, на підлозі Ламонтового кабінету, незважаючи на те, що там було три дуже гарні стільця. Вона була молодшою, ніж я очікував, можливо, ледь тридцять минуло, з довгим чорним сплутаним волоссям, у бавовняному сарі кольору шафрану. Чоло її було обмазано попелом, а на шиї теліпалася низка намистин, вирізаних із кістки у формі маленьких черепів.
— Вона садхві,— пояснив Не Здавайся, коли ми влаштувались навпроти неї.— Мандрівна свята жінка. Як ваші християнські прочани чи пустельники. Вона відвернулася від світу і зосередилася виключно на шляху до бога.
Погляд її ставив під сумнів, що наразі вона може зосередитись хоч на чомусь. Жінка сиділа і вишкірялася на нас, особливо на Не Здавайся.
— Вона розмовляє англійською? — запитав я у Ламонта.
— Я розмовляю англійською,— відповіла жінка.— І французькою.
— Тоді, може, почнемо з того, що назвете своє ім’я?
— У мене багато імен. Яке вам потрібне?
— Те, яким наділили вас батьки.
— Вони називали мене Малою.
— Це ви знайшли тіло?
— Га,— кивнула вона.— У канаві, що спускається до річки і перетинає пустир між поромами та заводами.
— О котрій годині це було?
— Сьогодні.
— Можна точніше? О котрій годині?
Вона похитала головою, ніби питання було безглуздим.
— Час-вас... Звідки я знаю? Може, три-чотири години тому.
— А як ви на неї натрапили?
— Гайн? Що?
— Як знайшли тіло? Його видно було з дороги?
— Ні, не видно.