Натомість я подався до сходів і глянув угору. Двері на дах були зачинені на клямку, з тонкої щілини між порогом та дошками підлоги проникало трохи світла. Я дотяг себе до вершини сходів, надавив на клямку і вилаявся, бо клята штукенція відмовилася робити свою справу. Я здригнувся: на мене накотила хвиля страху. Стерши піт з очей, спробував сфокусуватися на обрисі клямки. Не схоже, щоб тут був замок, у всякому разі з цього боку. Я перевів подих і спробував ще раз, цього разу добряче піддавши плечем. Клямка зсунулася на кілька дюймів, а тоді важко упала назад. Щось її тримало. Щось важкувате. Голоси за спиною стали ще голоснішими. Зібравшись з усіма силами, що в мене лишилися, я натиснув на клямку ще раз. Вона відчинилася, і я несподівано влетів до майже вщент розтрощеної кімнати, де бракувало половини стелі, крізь яку лилося місячне світло. Я важко приземлився на підлогу в якусь калюжу. Підвівся, хутко зачинив двері і озирнувся, шукаючи, чим би придавити клямку, бо щось її ж тримало. Дивно, але поблизу нічого не було. Нічого, крім тіла.
Я так і витріщився на нього. Не від шоку чи ще чогось такого. Морфій притупляє чуття, а у мене в крові його було достатньо, щоб заспокоїти й самця слона. То був чоловік — чи що там від нього лишилося. Китаєць, якщо судити з вилиць. Решта обличчя перетворилася на місиво. Очі йому виколупали й лишили на підлозі поруч; ліворуч, від волосся до щелепи, тягнувся старий шрам. З грудей стирчав ніж.
Біля стіни купчилися дерев’яні ящики, у такі пакують чай, у блакитному світлі виблискували їхні металеві гвіздки. Я пошкандибав до них і спробував зняти верхній на підлогу. Хоч би що в ньому було, важило воно пів тони. Втім, мені вдалося зсунути ящик на кілька дюймів, доки він не вийшов за межі нижнього, і гравітація довершила справу. Все це добро глухо вдарилося об підлогу; дерево з одного боку хруснуло, але, на щастя, лишилося цілим. Упершись ногами в стіну, я повільно підсунув його до клямки, придавив її і рухнув поруч, утішаючись надією, що виграв трохи часу. Озирнувся на мерця, який лежав на спині, і побачив, що ніж стирчить із його грудей, як рукоятка на ігровому автоматі. Я виснував, що він таки мертвий. Добре. Для мене, не для нього. А тоді почув його дихання — поверхневе, уривчасте, з кров’ю — і вилаявся. Будь-який час, який я згаяв би на допомогу йому, позбавляв мене і без того невеликого шансу утекти. Судячи з кількості крові на підлозі, врятувати його вже не можна, і зробити я нічого не міг, особливо з найкращою калькуттською поліційною облавою за спиною. Перспектива пояснювати, що саме я тут робив, обляпаний кров’ю смертельно пораненого китайця, мене не спокушала. До того ж китайці мали свої закони. Що вони там роблять одне одному — не моя справа.
Та все одно...
Я вдихнув і переповз до нього. Обережно, щоб не зачепити ніж, розстебнув ґудзики на його сорочці і, витягнувши носовичка з кишені штанів, обтер кров на грудях. Наскільки я міг розібрати, було дві рани: одна, з якої стирчав ніж, та інша, майже ідентична, з правого боку грудної клітки, але могло бути й більше. Якщо зважити на тьмяне світло та мій стан, йому й руки могло бракувати, а я б і не помітив.
Він зробив спробу поворушитись.
— Хто це зробив? — запитав я.
Чоловік повернув голову до мене і відкрив рота, але в горлі у нього лише кров забулькала.
— Вам проштрикнули легені,— сказав я.— Намагайтеся не ворушитись.
Порада була слушною. Йому варто було прислухатися до неї. Натомість він потягся до ножа й висмикнув його. Я мусив би його зупинити. Ніж упав на підлогу. Схопивши носовичка, я затиснув рану, щоб зупинити слабеньку, але невпинну цівку крові, але знав, навіть до того як це зробити, що все марно. Коли бачиш, як згасає життя стількох людей, скільки бачив я, починаєш це відчувати; і дійсно, за кілька секунд він помер. Я нахилився вперед, притулився вухом до його рота і слухав, чи не почую дихання, але не почув нічого.
У мене за спиною хтось намагався відчинити клямку. Я інстинктивно підхопив ніж і обернувся. Внизу сходів лунали голоси. Схоже, щонайменше двоє штовхали двері, але ящик робив свою справу, і клямка міцно трималась. Але я не сумнівався, що вони не відступляться.
Я озирнувся, шукаючи шляху евакуації. Дверей було двоє. Я вибрав одні і спустився через них у двір, обмежений з трьох боків стінами дво- і триповерхових будинків. З четвертого боку височів мур заввишки з одноповерхову будівлю і верхівкою, всипаною битим склом. Дерев’яна хвіртка по центру муру вела до провулку. Я вже було вирішив бігти до неї, але зупинився. Це поліційна облава — за хвірткою з пів дюжини озброєних поліціянтів, готових скрутити кожного, схожого на втікача.
Натомість я пішов до кам’яних сходів, що піднімалися вздовж однієї стіни на дах. Певно, один з офіцерів помітив мене з вікна, бо за якусь мить двері на дах розчахнулися і офіцери закричали, щоб я зупинився.
Відхиливши запрошення, я побіг і тепер, зіщулившись у вузькій шпарині, здригаючись, я підбадьорював себе тим, що принаймні одне моє рішення сьогодні є правильним.
Думки мої повернулися до мертвого китайця й облави. Власне, її не мусило бути. Місту загрожує анархія, велика кількість місцевих офіцерів подають у відставку, ресурсів майже не лишилося. Поліції просто бракує людей для таких дрібниць, як-от облава на опійні притони.
Мало того, їх і не планувалося. У цьому я був переконаний. Знаю, бо спеціально зазирав до відділу поліції моралі в ті дні, коли розмірковував, чи не навідатись до китайського кварталу. Навіть потоваришував з їхнім начальником, чоловіком на ім’я Каллаґан, чий голос і почув раніше, коли він відкликав своїх. Я заплатив не за один його келих, аби тільки завжди знати, коли вони зі своїми хлопцями планують вечірні екскурсії. В ті вечори, коли в меню були облави, він зазвичай був надто зайнятим, щоб гаяти час на розмови, і атмосфера у відділку була наелектризованою. Я заходив до них удень, і там було тихо як у могилі, Каллаґан залюбки потеревенив зі мною.
Та ось я тут, ховаюся від нього і цілої вантажівки його офіцерів.
Два
чекав.
Двадцять хвилин, а здалося, довше; лишався у схованці, доки голоси й гамір не затихли. Нарешті в голові моїй трохи прояснилося, я виповз і повільно підвівся. Про те, щоб повернутися й оглянути труп, годі й думати. Каллаґан та його хлопці, може, й пішли, але точно залишили людей для охорони місця, невезучих місцевих констеблів з найближчого поліційного відділку. Не заздрю я їм. Не одному місцевому копу перерізали вночі горлянку в Тангрі.
Ні, моє перше завдання — позбутися ножа. Я й досі не розумію, навіщо його прихопив. Точно не тому, що хотів зберегти доказ. На ньому могли лишитися відбитки пальців убивці, але і мої також. Можливо, чимось мене зачепила форма: лезо, скоріше зігнуте, ніж вигнуте, десять-одинадцять дюймів завдовжки, такі, якими були озброєні гуркхи[3] під час війни, тільки з рукояткою, обтягнутою чорною шкірою, оздобленою орнаментом та інкрустацією у вигляді маленького срібного дракона.
Доцільно було б жбурнути його в Хуглі. От тільки річка за кілька миль звідси, а я весь у крові, тож далеко в такому одязі не відійду. Потрібно перевдягнутись. Я пішов дахом, роззираючись навколо, і нарешті знайшов те, що шукав. Рухаючись зовсім тихо, я за кілька хвилин подолав відстань і незабаром уже перебирав білизну на мотузці, як та домогосподарка прискіпливо оглядає товари в «Імперії одягу Чакербатті» на Боу-базар. Індійці зациклені на ритуальній чистоті, і не лише свого тіла, а й одягу. Схоже, на цю зацикленість страждало все небіле населення міста, і в будь-який час половина Чорного міста буквально потопала в морі розвішеної сушитися білизни. Вибравши сорочку, я обережно зняв свою і загорнув у неї ніж. Сорочка з мотузки була старою, вилинялою та на розмір замалою, але я старанно застебнув її і підкотив рукави. Для завершення ансамблю поцупив чорну шаль, яку місцеві називали чадрою, накинув на голову та плечі, як це роблять старі жінки, і продовжив свій шлях дахами, доки не знайшов низеньке місце, де можна було легко зістрибнути на вулицю. Звідти я пішов на північ, до каналу Серкуляр, додав до ножа та сорочки цеглину й поклав пакуночок на депозит у чорні води, ніби якийсь індус-кришнаїт, що приносить жертву своїм богам. Після цього узяв курс на захід, зупинився біля криниці, щоб умитися, і пройшов ще милю чи більше до цілодобової стоянки рикш біля вокзалу Сілда.