— Припускаю, що це нагадує вам університетські дні,— звернувся я до Не Здавайся.— Веслування на Камі. Ви могли б дати містерові Бісвасу кілька порад.
— Навряд чи,— відповів сержант.— Через Кам можна перестрибнути.
Його правда. Хоча річка тут не така широка, як у Калькутті, вона все одно не менше милі завширшки.
— Тоді беріться до справи і розпитайте його про Рут Фернандес.
Не Здавайся заходився запитувати, відповіді човняра були майже односкладовими.
— Він каже, що знав її дуже добре. Вона була постійною клієнткою. Добра жінка, хоча і не бенгалка... і християнка. Перевозив майже кожен день, і після нічної, і після денної зміни.
— Коли він закінчує роботу?
— Він не закінчує. Живе на човні та ночує на причалі чи то в Рішрі, чи то в Хардаху. Каже, що цього ранку вона прийшла незвично рано.
— Як рано?
— Йому здається, що десь на годину раніше, ніж зазвичай. Як правило, вона з’являється на причалі Барракпуру, коли сонце сходить над деревами. Сьогодні вона прийшла, ледь зоря зажевріла. Каже, що зазвичай він допливає до середини, коли на джутовій фабриці Веллінгтона лунає гудок. Це, можливо, о сьомій. Цього ранку він уже повертався з пасажирами, коли почув гудок.
— У човні був іще хтось, крім неї?
Не Здавайся переклав питання. Чоловік похитав головою і відповів іще одним односкладовим словом.
— Вона була сама,— передав Не Здавайся.
— Чи він не знає, чому вона їхала так рано?
— Каже, хто він такий, щоб питати.
— Запитай, чи не здалося йому, що сьогодні щось не так. Чи вона не нервувала?
— Каже, що не розгледів. Вона сиділа там, де ви зараз, спиною до нього, а він стояв тут, біля керма.
Старий за спиною прокашлявся. Щось у його словах привернуло увагу Не Здавайся. Манери сержанта раптово змінилися, він засипав старого питаннями.
— Що там? — не витримав я.— Що він каже?
— Каже, що дійсно помітив дещо дивне.
Я так і виструнчився.
— Що?
— Каже, що коли вони причалили в Рішрі, біля дороги тинявся якийсь чоловік. Схоже, він чекав на неї.
— Він може описати цього чоловіка?
— Коротке чорне волосся... середнього віку, може, за сорок. Каже, що більше нічого не бачив. Зір у нього не дуже добрий. Було темно, а чоловік був далеченько, але він його раніше не бачив, принаймні той не місцевий.
— То міг бути її чоловік, Джордж Фернандес? — поцікавився я.
Не Здавайся переклав питання перевізнику.
— Каже, що знає, який вигляд має чоловік Фернандес, і то був не він. А ще стверджує, що чоловік був не бенгальцем — на ньому була накидка, але замість дхоті він був у штанах. Каже, що вигляд у того був «західний». Можливо, він прибув з Ассаму.
Не така вже й дивина. Ассам межує з Бенгалією, і в Калькутті повно ассамців, які шукають у місті роботи.
— Чому він вирішив, що чоловік чекав на сестру Фернандес?
Не Здавайся переклав питання.
— Коли вона зійшла на берег, то пішла праворуч, до нього, а не звичайним шляхом додому.
Я зібрав усю інформацію до купи. Медсестра Фернандес пішла з роботи раніше, ніж звичайно, сіла на пором до Рішри, можливо, зустрілася з чоловіком, з яким була знайома, але якого човняр не вважає місцевим. Кілька годин по тому її знайшли мертвою, з обличчям, пошматованим, як на картинах Пікассо.
Якщо вона дійсно знала чоловіка, що чекав на неї на березі, це означає таємне романтичне побачення, а воно своєю чергою, веде до двох потенційних підозрюваних: чоловіка, з яким вона зустрічалась, або чоловіка, з яким одружена.
Ми вже виплили на середину річки, піднімалися течією, і яснішими ставали обриси протилежного берега. Барракпурський берег ріки на вигляд вельми відрізнявся від Рішри. Зникли склади і фабрики з коптильнями, їх замінив полк охайних білих офіцерських бунгало військового поселення, де сади спускалися до самого краю води.
— Саме у Барракпурі почався заколот 1857 року,— повідомив Не Здавайся.
— Я думав, він спалахнув біля Лакнау,— відповів я.— Чув казочки про патрони до гвинтівок, змащені коров’ячим та свинячим жиром.
— Це правда, але перший постріл пролунав тут за кілька місяців до того. Стріляв сипай[13] на ім’я Мангал Пандей. Звісно, його повісили, а полк розформували.
Не схожий Барракпур на місце, де починаються революції. На вигляд він нічим не відрізнявся від більшості британських містечок по всій Індії. Тут був палац віце-короля, але навряд чи ним користалися, відколи столицю перенесли в Делі.
Ми допливли до причалу, і, змахнувши веслом, Бісвас спритно підвів човен до пірса. Я поглянув на годинник. Майже друга. Протест на мосту почнеться о четвертій. Для того, що я хотів зробити в Барракпурі, часу лишилося обмаль. Особливо якщо врахувати, що перед Дасовою демонстрацією я волів би ще заскочити додому за порцією гарбузового напою.
Дванадцять
а узбіччі вишикувалися велосипедні рикши. Ми з Не Здавайся піднялися похилим берегом і домовилися з двома.
— Куди, сагибе? — запитав рикша.
Ясно, що спілкування проблемою не буде. Якщо якісь рикші в цій країні і розмовляли гарною англійською, то саме добре натреновані рикші, що обслуговували військове містечко Барракпуру.
— Шпиталь,— наказав я,— і хутчіше.
Як виявилося, довго крутити педалі йому не довелося, оскільки шпиталь розташувався лише за дві вулиці від берега. До нього можна було дійти пішки за п’ять хвилин, але я ще ніколи не зустрічав рикші, який би відмовився від платні, зізнавшись, що пункт призначення просто за рогом.
Ми увійшли водночас із загоном сикхів в оливково-зелених одностроях і тюрбанах: вони марширували під лайку сержанта. Не таке вже й велике диво побачити тут людей з Пенджабу, за тисячі миль від батьківщини. Полки, що тут розквартировувалися, були здалеку: джати, пуштуни тощо. Добре відомо, що місцеві війська більш охоче підкоряються нашим наказам, якщо вони далеко від дому. Саме так ми і вчиняли: завозили їх подалі від рідних місць, туди, де вони не мали ніяких зв’язків,— сикхів до Бенгалії, гуркхів до Пенджабу,— щоб вони відчували менше спокуси перейти на бік місцевих у разі заворушень. Куди посилали бенгальців, я і гадки не мав.
Шпиталь виявився непоказною триповерховою будівлею за охайним моріжком, що був розділений стежкою, обсадженою пальмами. Уздовж білого фасаду тяглася веранда, вікна обрамлені зеленими віконницями. Як на шпиталь, цей будинок був найкращим з усіх, які я бачив під час війни; ніби щоб іще більше підкреслити цю різницю, кілька вояків, що одужували, виконували вправи на спеціальному майданчику; всі вони мали належну кількість кінцівок, і на них не видно було закривавлених бинтів, які закарбувалися у мене в пам’яті з часів моєї служби. Хоча то було майже п’ять років тому і світ тоді, у всякому разі за межами Бенгалії, був набагато божевільнішим.
Не Здавайся подзвонив у дзвоник на конторці у вестибюлі, кожен дюйм якої був бездоганно відполірованим, і з’явилася чергова медсестра-індуска в блакитному однострої.
— Хто відповідає за цей об’єкт? — запитав я, можливо, не так ввічливо, як було б доречно. Списав це на ломку від опію.
— Старший офіцер військово-медичного управління полковник Маꥳр.
— А де можна його знайти?
Питання її явно спантеличило.
— Полковника?
— Припускаю, що він тут.
— Так, але він не приймає без домовленості.
Я витяг своє посвідчення і підніс їй під носа.
— З поліцією він розмовлятиме.
Кілька хвилин по тому нас уже вела сходами секретарка Маꥳра, гарненька медсестричка з французьким акцентом і, як мені здалося, з такими манерами, що можна було не квапитись одужувати. Звали її Рувель — принаймні це ім’я було написано на значку, приколотому до її однострою.