— Дуже прикро.— Він махнув рукою, щоб я сідав.— Та хоч би що там було, це вже не наш клопіт. Віцекороль віддав наказ воякам. Від сьогодні вони вводять комендантську годину з шостої вечора.
Як на мене, це гарантований спосіб не просто плеснути олії у вогонь, а вгатити туди цілу тону потужної вибухівки. Врешті, вояки прославилися не своїм умінням розсудливо керувати натовпом.
— Ви ж не серйозно?
— Абсолютно серйозно,— відповів він.— Це все для мене?
— Ні, сер.— Я опустився на стілець навпроти нього.— Я був у Рішрі.
— Невже? — Таггарт підкреслив у звіті, який читав, кілька слів і щось нашкрябав на полях.
— Убили жінку. Медсестра, родом із Гоа, поверталася з роботи у військовому шпиталі в Барракпурі. Ви часом не знаєте, чому цю справу передали нам із Банерджі?
Таггарт нарешті підняв очі.
— Не тупіть, Семе. Це втомлює. Справу передали вам, бо я наказав передати її вам. І зробив я це, бо головна турбота віцекороля наразі полягає в тому, щоб дискредитувати Ґанді з Дасом і всіх інших лицемірів Конгресу.— Він відклав перо і зітхнув.— Слухайте, Семе, я не з тих, хто схвалює вбивства, особливо скоєні на моїх теренах, але коли вже таке сталося, можна скористатися ситуацією. Я хочу, щоб його розкрили, і якомога швидше. Це допоможе мені відкараскатись від віцекороля.
Може, у мене знову загострилися симптоми ломки, але я все одно не бачив, яким боком ця справа стосується мене. Розумніша людина промовчала б, та я віддавав перевагу озвучити своє невігластво.
— Тобто ви хочете пов’язати його з Дасом та його послідовниками? — уточнив я.
Вена на його скроні запульсувала.
— Не будьте смішним. Гадаєте, я хочу реабілітуватися? Якби хотів, навряд чи вибрав для цієї справи вас. У мене багато інших, поступливіших офіцерів, здатних упоратись із цим завданням значно краще. Мені, Семе, потрібна правда. Я хочу мати змогу сказати віцекоролю, що справа в руках найкращих людей, і хай би як шокуюче це звучить, саме такими людьми і є ви з Банерджі.
— А що, як це не послідовники Даса?
Він оглянув мене з підозрою.
— Ви маєте причини так вважати?
Навряд чи я міг зізнатись, що мої міркування базуються на подібності між понівеченим обличчям жінки та пошматованим трупом, захованим в опійному притулку в Тангрі.
— Не зовсім. Хоча і є шанс, що це побутове убивство. Можливо, замішаний чоловік.
— Маєш докази?
Я похитав головою.
— Просто теорія.
Якусь мить він пильно дивився на мене.
— Вона не бенгалка, працювала на британських військових і мешкала в Рішрі, найбільшовистському містечку на схід від Москви,— промовив він.— Доки ви не можете довести, що прикінчив її саме чоловік, раджу зосередити зусилля на прихильниках Конгресу. Маєте щось іще?
— Ні, сер.
Та все одно я подумки вирішив попросити Не Здавайся, щоб той зв’язався з сержантом Ламонтом у Рішрі і з’ясував, де був Джордж Фернандес, коли зникла його дружина, а ще поговорив з її друзями та сусідами. У Бенгалії язиками патякають стільки ж, скільки в Англії, і якщо Рут Фернандес крутила роман за спиною чоловіка, завжди знайдеться особа, яка щось та бачила.
— У такому разі,— продовжив Таггарт,— вам із сержантом Банерджі краще вирушати до мосту через Говрах. Віцекороль наказав розібратися з цією проблемою військовим, але я хочу, щоб ви приглянули.
Стренд-роуд являла собою застиглий етюд — вантажівки, автомобілі, омнібуси скелями здіймалися серед моря людей, пінистої річки смаглявих людей у білих куртах, дхоті і капелюхах з емблемою Конгресу. На мить мені здалося, що Дас прислухався до наших попереджень і наказав волонтерам Конгресу триматися подалі, але тут я їх побачив: студенти і юнаки, деякі ледь вийшли з дитячого віку, груди колесом, тоненькі ніжки, завеликі сорочки й шорти кольору хакі, ніби загін скаутів, що заблукав на екскурсії лісопарком Гемпстедгіт. І ці хлопці так налякали читачів та редакторів «Інглішмена», що віцекоролю не лишилося іншого вибору, як заборонити їхню діяльність.
Насправді ж я сумнівався, чи варто їх боятися. Цим парубкам ніколи не виштовхати нас із Індії. Підозрюю, що вистачило б допомоги у вигляді жіночого загону, щоб нагнати на них страху, і якщо вони страждають на ту ж проблему, що й Не Здавайся, не можуть заговорити з особами протилежної статі, то жіночкам і силу застосовувати не доведеться. Варто лише завести з ними розмову, і хлопці підібгають хвоста й накивають п’ятами.
Я похитав головою від абсурдності ситуації, але якщо вона і була абсурдною, цього ніхто, крім мене, не помічав. Самі волонтери сприймали себе серйозно і, судячи з розташування загонів, військові теж. На розі вулиць стояли не дівчата з жіночого корпусу, а групи суворих гуркхів з гвинтівками напоготові і байдуже спостерігали за натовпом з-під своїх крислатих капелюхів. Від них віяло прихованою загрозою, такі собі леви, що вишукують здобич; вони не квапляться, але готові нападати й ладні перетворити цей білий одяг на червоний, якщо отримають такий наказ.
Лишалося молитися, що заради нас усіх до цього не дійде. Натовп зібрався великий, стільки народу я не бачив уже кілька місяців, і якщо проллється кров, немає жодної гарантії, що це буде кров лише місцевих і що кровопролиття обмежиться Стрендом чи навіть Калькуттою. Бо «Інглішмен», його читачі та віцекороль не усвідомлювали, що ні Партія Конгресу, ні її волонтери не являли собою загрози. Справжня небезпека — це німі, пригнічені мільйони, з яких складається реальна Індія. Вперше ця бідна, неосвічена, безголоса маса, дев’ять десятих населення країни, вийшла на вулиці, і якщо її розлютити, не сумніваюся, що вони лише своєю кількістю зітруть з лиця землі усіх гуркхів та англійців до останнього, звільняться, як Ґуллівер із пут ліліпутів. Власне, вони можуть це зробити коли їм заманеться. Диво, що вони досі до цього не додумалися. Натомість виходили на демонстрації і молились. Особисто мене це влаштовувало. Я просто щасливий, що вони вирішили протестувати, а не повставати,— адже якби вони обрали інший шлях, загинуло б до біса багато народу, включно зі мною. Питання в тому, чому вони не повстали? Якщо вірити балачкам у прокурених салонах Бенгальського клубу, це все через природну боязкість місцевих та їхню неспроможність чинити опір білій людині, але на війні я бачив індійські війська, що стрімко наступали на окопи німців крізь свинцеву завісу кулеметного вогню і билися з неприятелем самими прикладами своїх гвинтівок, тож можу запевнити, що боязкість тут ні до чого.
Є дещо інше, щось у душі цього народу, і хоча мені невідомо, що саме, я дуже за це вдячний, чорт забирай.
Ми з Не Здавайся проштовхалися крізь натовп. Попереду, неподалік входу на міст, спорудили імпровізовану платформу, пофарбували в червоний, білий та зелений — кольори Конгресу — та прикрасили низками квітів календули. Поряд височів курган з одягу, футів шість заввишки і кілька футів у діаметрі. На сцені стояв доволі гладкий індус в окулярах і щось кричав у важкий металевий мікрофон, від якого тягнулися кабелі до двох великих чорних динаміків і чогось на кшталт велетенського автомобільного акумулятора. Вкрите потом обличчя чоловіка застигло в гримасі, гідній сцени Королівського театру, слова вилітали зі швидкістю куль із кулемета Ґатлінга, при цьому він вельми активно жестикулював, указуючи товстим пальцем угору. Такий ораторський стиль був характерний для тих, хто не мав що сказати, але все одно бажав заштовхати ті невеличкі крихти інформації глибоко в глотку присутніх: стиль, переобтяжений лозунгами і призначений для того, щоб розпалити натовп і роздмухати дебати. Як не сумно, це працювало.
Він викинув кулак у повітря і почав викрикувати речитатив, який швидко підхопила юрма. Багато хто навіть копіював його жести. Не можу достеменно сказати, що вони кричали, але останні два слова розібрав: «Чолбе на». Це означає «неприпустимо» або «ми цього не потерпимо». Бенгальці часто застосовують цей вираз. Якби була фраза, яка виражала непоступливість, притаманну цілому народу, то це була б «Чолбе на». Іноді здавалося, що для них узагалі все неприпустимо, ніби цей антагонізм визначав їх геть в усьому. Але, як і під час виступу оратора на сцені, завжди з’являлося таке відчуття, що вся ця лють театральна — удавана заради тих, хто її споглядає, тож не дивно, що невдовзі вони вже весело робили те, що за мить до того називали «Чолбе на».