— Що він каже, сержанте?
Не Здавайся зосередився на сцені.
— Вони протестують проти військової комендантської години.
Він повернувся до мене, і на обличчя його набігла тінь.
— Промовець каже, що цей останній наказ віцекороля доводить, що панування британців — ярмо на нашій шиї, що той, хто допомагає поневолювати власний народ, є зрадником.
От я дурний, що запитав. Розпливчастість формулювань — це лише мантія, яка прикриває збентеженість від правди.
Я звірився з годинником. Вже наближається до п’ятої, сонце низько висить на небі, його світло відбивається від річки, фарбуючи її води червоним, відкидає довгі тіні від ряду солдатів, чиї силуети вишикувалися на березі. Гвинтівки вони тримають напоготові. Комендантська година розпочнеться о шостій. Щоб побачити, наскільки неприйнятною вважають її протестувальники, довго чекати не доведеться.
Чоловік на сцені замовк. Промокнув чоло хусточкою і продовжив м’якішим, благоговійнішим тоном, який викликав схвальні вигуки натовпу.
— На сцену викликають Дешбандху,— пояснив Не Здавайся.
Із-поза ширми, в білих дхоті і плащі, ну точно бенгальський патрицій, з’явився Дас і повільно піднявся на сцену. Потиснувши руку огрядного чоловіка, він підійшов до мікрофона і почекав, доки затихнуть оплески. Нарешті навіть розмови припинилися, і запанувала тиша — таке в Калькутті дорівнює диву на кшталт того, де натовп нагодували п’ятьма хлібами та рибинами і коли перетворили воду на вино.
Дас почав тихо говорити бенгальською, і Не Здавайся почав коментувати.
— Він говорить про свараж,— сказав він.
Одне з найулюбленіших слів Ґанді. Перекладається як «самокерування», але вони з Дасом позначали ним торгову та політичну незалежність.
— Каже, що сьогодні індійці є рабами... Що наше економічне рабство більше за політичне... Що багатства Індії осідають у торгових домах Лондону і на текстильних фабриках Манчестеру й Лідсу.
Раптом Дас побачив мене. Посміхнувся і, буцімто заради мене, легко перейшов з бенгальської на англійську.
— Тільки з Манчестеру щороку привозять тканин на шість мільйонів рупій. Навіщо нам платити шість мільйонів рупій індійського багатства британцям? Якщо людина тче власну тканину дві години на день, до кінця року вона матиме все необхідне для цілої родини.
Після цього він повернувся до бенгальської, голос його став гучнішим, темп прискорився, але інтонації відрізнялися від тону попереднього оратора. Це були не лозунги. Це була промова вдумливої людини, спрямована на те, щоб викликати сумніви щодо звичних переконань, а не на те, щоб змусити слухачів погодитись.
За десять хвилин його виступ закінчився під захоплені оплески. Дас кивнув людям і спустився зі сцени. Біля підніжжя сходів стояв його молодший лейтенант, Субхаш Бос, у волонтерському однострої та з дерев’яним смолоскипом, верхня частина якого була обмотана промасленою тканиною. Ніби в хореографічному номері один із глядачів передав Дасові запальничку. Той клацнув нею і підніс полум’я до ганчір’я. Воно одразу ж спалахнуло. Забравши смолоскип у Боса, Дас підійшов до купи тканини і торкнувся її.
Якусь мить нічого не відбувалося. А тоді вислизнув язик жовтого полум’я, лизнув найближчий шматок тканини, і за кілька хвилин уже полихало багаття. Помаранчеве полум’я високо злітало в темне небо, і дуже скоро від купи лишилися тільки дим і попіл.
Я очікував, що армія негайно втрутиться. По лавах гуркхів ніби пробігла нервова кінетична напруга. Вони були готові зірватися з місця, як ті хорти на перегонах. Натовп також це відчував, але Дас вирахував акцію з військовою точністю. До шостої лишалося ще кілька хвилин, війська зоставалися на своїх місцях, підкоряючись правилам комендантської години. На той факт, що сама демонстрація є незаконною, усі зацікавлені закривали очі. Як завжди, все це нагадувало гру, де обидві сторони домовилися, яких правил дотримуватися, а які можна ігнорувати. Зрештою, правила дуже важливі. Без них не зіграєш, і, на щастя, індійці полюбляли правила не менше за нас. Як іще можна пояснити пристрасть обох національностей до крикету, гри з такими заплутаними правилами, що потрібно було цілих п’ять днів, щоб зіграти в неї правильно, і навіть тоді частіше за все вона закінчувалася внічию? Часом здавалося, що вся ця ненасильницька боротьба була лише тривалим пробним матчем, де ми вперто пританцьовували біля своїх воріт, а індійці котили в наш бік усе, що траплялося під руку.
Щойно пробила шоста, Дас у супроводі двох волонтерів знову піднявся на сцену. Він звернувся до натовпу бенгальською, але це були вже інструкції, а не промова. Волонтери Конгресу серед народу підвелися й пішли до того місця, де дорога переходить у міст. Там вони сіли й узялися за руки, до них приєдналося ще кілька чоловіків у білому. Якщо війська збираються щось робити, то зараз для цього саме час, і у мене склалося враження, що Дас цього й очікує, на це і сподівається. Юрма напружено замовкла, очікування прокотилося по ній електричною хвилею. Кілька секунд проминуло ніби в агонії, але гуркхи наче приросли до свого місця, їхні обличчя нічого не виражали. Байдужі, як скелі. Я ще не побачив командира, але хоч би хто це був, варто віддати належне його здоровому глузду. Дасів протест має сенс, тільки якщо ми заковтнемо наживку і зробимо його таким. Якщо ми ігноруватимемо провокації, натовп урешті-решт сам собою розійдеться. Коли сонце сховається, температура впаде, як камінь у річку, а холод гарантовано знищить рішучість бенгальців швидше, ніж винний льох — запал французів. Нам лишається тільки сидіти смирно й чекати.
Авжеж, Дасові це було так само добре відомо, як і мені. Я озирнувся на нього, шукаючи в очах хоча б спалах сумніву. Та він увесь випромінював упевненість, як генерал, що спостерігає за подіями на полі битви, що розгортаються абсолютно за планом, і я вперше, відколи зустрів цю людину, усвідомив, що недооцінював його. Його інтонації рвучко змінилися, і він кинув кілька слів бенгальською. Люди перед ним підвелися. А тоді Дас заспівав, повільно, і за кілька секунд до нього приєдналися сотні голосів.
— Чорт,— вирвалося у Не Здавайся. Лаятися не в його звичках.— «Ванде Матарам»,— пояснив він,— «Слава матері».
Я знав цю пісню — всі ми знали, хоча не розбирали слів. Неофіційний гімн незалежної Індії, звісно, заборонений. Співання карається ув’язненням — цілком справедливо, як на мене, хоча б із тієї причини, що звучав він жахливо. Така скорботна журба, від якої волосся на голові дибки стає.
Я пригадав слова, які сказав мені Дас уранці.
«Провокувати владу — наша робота...»
І «Ванде Матарам» була до біса гарною провокацією.
Ще від 1905 року, коли лорд Керзон спробував розділити Бенгалію на дві частини і зазнав невдачі, ця пісня набула гучного резонансу серед бенгальців і такого політичного значення, що військовим важко було ігнорувати цей факт. Іронія полягала в тому, що єдиним місцем, де її співали, не лякаючись покарання, були лави військових, особливо на полях битв Західного фронту. Там влада охоче затуляла вуха, коли її співали бенгальці, обстрілюючи траншеї німців. Але то було в іншому місці, в інший час. Тут реакція була іншою.
Дас знав те, що я тільки почав усвідомлювати. Ігнорувати провокацію можна лише до певної межі. Після неї відсутність дій перетворюється на демонстрацію слабкості.
Розуміли Дас і Ґанді ще дещо. Вони знали фундаментальну крихкість нашого становища — те, що наш контроль над Індією залежить від сили зброї, а коли насильство є твоїм єдиним козирем, тобі рано чи пізно доведеться ходити з нього.
Чи то пісня, чи спалення одягу, чи відверта неповага до комендантської години, а може, й комбінація усіх трьох чинників, але військові більше не змогли терпіти. Пролунав різкий свист, і гуркхи кинулися на юрму, викликавши шквал криків, коли удари їхніх палиць посипалися на спини та плечі цивільних.