З одного боку заблимали спалахи фотоапаратів, видаючи місцерозташування репортерів, і до них негайно кинулися вояки. То, певно, іноземна преса. Місцеві англомовні газети навряд чи опублікували б такі світлини, з тієї простої причини, що глядачі не схотіли б на них дивитися. Що ж до газет, які друкувалися місцевою мовою, більшість із них уже закрили або ж їхні активи були заарештовані за порушення Закону про пресу, а ті, що лишилися, навряд чи стали б ризикувати, вдаючись до таких необдуманих дій.
За лічені хвилини солдати досягли підніжжя сцени, де Бос гарячково наказував своїм волонтерам зчепити руки. Гуркхи прорвалися через них, ніби то був паперовий ланцюжок, і подерлися сходами до Даса і двох його помічників. Мікрофон полетів на землю, у динаміках загуло так, що вуха позакладало. У натовпі закричали. Навколо мене солдати гнали демонстрантів до арештантських автомобілів, Босу й Дасу на сцені вже скрутили руки за спиною, тож незабаром вони приєднаються до своїх прихильників.
Гуркхи почали штовхати Даса сходами. Не Здавайся кинувся було на допомогу, але я перехопив його. Важко дихаючи, він обернувся і зиркнув на мене з такою люттю, якої я іще за ним не помічав.
— Ми мусимо щось зробити,— спробував він перекричати галас.
Я зупинив його, поклавши руку на плече.
— Ми нічого не можемо зробити,— завважив я.— Спробуєш їх зупинити, і тебе теж заарештують. А це покладе край твоїй кар’єрі — гуркхи запросто зламають тобі щелепу.
Кілька солдатів зривали зі сцени червоні й зелені прапори, інші тягли Даса з Босом до військового фургона. Триколор Конгресу упав зі сцени, і його втоптали в пил чоботи солдатів і босі ноги юрми, що кинулася врозтіч.
— Повертайтеся на Лал-базар, сержанте. Це наказ,— сказав я.
— Що там робити?
— Не знаю. Дізнайтеся, як там із розтином Рут Фернандес.— Я повернувся і пішов геть від сцени.
— А ви? — крикнув він.— Ви не їдете?
— Повернуся, щойно зможу,— відповів я.— Спочатку мушу навідатись до Аліпуру.
Чотирнадцять
кінці під’їзної доріжки до будинку Енні припаркувалася велика червона «іспано-сюїза». Таке авто не часто побачиш на вулицях Калькутти, тому що воно іспанське й коштує більше за «роллс-ройс»; і хоча я раніше ніколи не бачив «сюїзи», її присутність викликала таке ж неприємне відчуття, як буває від акули, що запливла до місцевого каналу.
Я і сам не знав до ладу, навіщо повернувся. Може, хотів переконатися, що з нею все гаразд, а можливо, сподівався, що як побачу її, забуду про те, що щойно бачив, про те, як гуркхи побивали беззбройних цивільних.
Парадні двері перефарбували, по будинку сновигали робочі, як я припускаю, закінчуючи лагодити розбите вікно. Знову покоївка Енні, Анжу, провела мене до вітальні; схоже, вона перебувала у кращому гуморі, ніж напередодні.
— Чий це автомобіль? — поцікавився я, коли ми йшли коридором.
— Містера Шмідта, сагибе,— сказала вона таким тоном, ніби він був Папою Римським.
Це мені не сподобалося.
— Німець? — уточнив я.
— Ні, ні, американець,— розпливлася вона в усмішці. — Ще гірше.
Вона відчинила двері до вітальні і запросила мене всередину. Біля вікна стояв високий білявий молодий вусань з келихом у руці. На ньому були штани хакі з вилогами і стрілками, такими гострими, що можна було б хліб різати, а сорочка своєю білизною могла зрівнятися лише з його дурнуватими ідеальними зубами.
— Господиня скоро буде,— промовила Анжу.
Спочатку запах одеколону, а тоді вже й сам чоловік підійшов до мене і протягнув наманікюрену руку.
— Шмідт,— відрекомендувався він так, ніби відповідав на питання, яке я не ставив.— Стівен Шмідт. А ви?
— Віндгем,— сказав я, потискаючи його руку.— Капітан Віндгем.
— Радий з вами познайомитись, Віндгеме. Міс Грант згадувала про вас.
— Невже?
— Так. Розповідала, що ви поліцейський. Добре, що ви тут. Хочу знати, як просувається розслідування нападу на леді.
— Ви про розбиту шибку?
— Саме так. Сподіваюся, ви принесли добрі новини.
— Не зовсім.
Шмідт похитав головою, ніби я його розчарував на якомусь фундаментальному рівні. А може, я просто підтвердив його невисокі думки про мене.
— Ви мусите знайти винуватих і покарати з усією суворістю. Я хочу, щоб їх притягли до відповідальності згідно з законом.
Ніде правди діти, зробив я дуже мало — власне, нічого,— щоб дізнатися про нападника на будинок Енні. Після того як вона відмовилась від моєї необдуманої пропозиції поставити констебля біля дверей, я був зайнятий більш нагальними питаннями — але зізнаватися в цьому Шмідту не збирався.
— Ми розслідуємо справу,— сказав я.— І можете не сумніватися, суворо покараємо винуватців, може, навіть іще суворіше.
— От і добре,— кивнув він, витягаючи срібний портсигар із гравіруванням.— Обов’язково так і зробіть.— Він розкрив портсигар і запропонував мені.
— Що привело вас до Калькутти? — поцікавився я, беручи сигарету.
— Справи,— відповів він і дістав запальничку.
— А які саме?
— Чай,— з гордістю повідомив він.— Я постачаю дві п’ятих усього чаю, що вживають на Північному Заході.
— Це багато? — запитав я.— У мене склалося враження, що ви, американці, ліпше покидаєте цей товар у Бостонську бухту, аби тільки не заварювати його.
— Повірте мені.
— І як довго плануєте тут залишатись?
Двері відчинилися, й увійшла Енні. На ній була блакитна шовкова сукня, на шиї — щедро прикрашене діамантами срібне кольє. Вона ніби приготувалась кудись їхати.
— Слушне питання,— приєдналась вона до розмови.— Скільки ви плануєте тут пробути, Стівене?
— Поживемо-побачимо.
Це довше, ніж я сподівався.
Енні перевела погляд із нього на мене.
— Бачу, ви добре порозумілися.
— Саме так,— кивнув Шмідт.
— Як вогонь і крига,— прокоментував я.
— Принести вам чогось випити, Семе? — запропонувала вона.— Стівен п’є бурбон.
— Ні, дякую,— сухо відмовився я.— Я на роботі.
— Тож що привело вас сюди, Семе? — запитала вона, підходячи до шафки з напоями і готуючи, як я здогадувався, коктейль «Рожевий джин».— Ви вже піймали вандалів, які спаплюжили мій дім?
— Я щойно казав містерові Сміту...
— Шмідту,— виправив він.
— Прошу мене вибачити... Містерові Шмідту, що ми саме працюємо над справою. Я зайшов упевнитись, чи все гаразд.
— Усе гаразд, Семе — сказала вона, повертаючись до нас обличчям, і зробила ковток.— Дякую, що думаєте про мене.
— Ви сьогодні кудись їдете? — запитав я.— От тільки візит доведеться перенести. Дороги заблоковані.
— Невже? — здивувався Шмідт.— Що могло статися такої години?
— Черговий протест.
— Невже ці індуси від них не втомилися?
— Вони хочуть здихатися короля Англії,— пояснив я.— Мені здавалося, що американець мусить це оцінити.
Шмідт похитав головою.
— Аж ніяк, якщо це означає, що я пропущу вечерю з міс Ґрант.— Він залпом випив залишки бурбону.— Що ж, Енні,— промовив він.— Якщо Віндгем має рацію і на дорогах безлад, нам варто виїхати раніше.
Не цього я добивався. Замість «перенести» варто було сказати «скасувати».
Енні обернулася до мене.
— Ви ж не проти, Семе?
— Приділіть мені трохи часу.— Я повернувся до Шмідта: — Ви не проти, якщо я побалакаю з міс Ґрант віч-на-віч? Хочу поділитися з нею деякими міркуваннями щодо справи,— збрехав я.
Шмідт зиркнув на мене з підозрою, перевів погляд на Енні.
— Ми замовили столик,— сказав він.
— Не сумніваюся, те, що хоче сказати капітан, займе лише кілька хвилин,— відповіла Енні й пішла до дверей.
— Саме так,— запевнив я і пішов за нею.— П’ять хвилин максимум.
— Замовили столик? — перепитав я, коли ми опинилися достатньо далеко, щоб він нас не чув.— Я думав, що ви змусите його звозити вас у дорожче місце.