Выбрать главу

Я йшов, а в голові крутилася лише одна думка. Я мушу дізнатися, чому влаштували облаву. Не може бути збігом, щоб убили людину і поліція моралі влаштувала першу за місяць облаву в притоні в той саме час, що я там був.

Годинник на Коледж-сквер показував чверть на четверту, і невдовзі я уже повертав на Премчанд-Борал-стрит. Раненько. Здебільшого я вирушав додому з Тан-гри не раніше четвертої. Ця іронія мене б розсмішила, якби не мрець, якого я там залишив.

Я піднявся сходами до своєї кімнати і вставив ключ У замок. Усередині було темно. Втім, рухатися я мусив обережно. Квартиру ми винаймали разом з молодшим офіцером, Не Здавайся Банерджі, а спав він дуже сторожко. Насправді звали його не Не Здавайся, а Сурендранат. Власне, це означає «король богів», та як і більшість імен королів, які ми вчили на уроках історії, вимовити його ніяк не вдавалося ні мені, ні більшості британських офіцерів на Лал-базар. Якийсь старший офіцер перехрестив його на Не Здавайся. Того чолов’яги уже давно не було серед живих, а ім’я приліпилося.

Авжеж, хлопець знав про мою пристрасть до опію. Ми ніколи не обговорювали це, але дурнем він не був і спочатку проявляв своє занепокоєння розпливчастими відкритими питаннями щодо мого здоров’я, до яких додавався такий погляд, яким на нас дивилася мати, коли ми поверталися додому після бійки. Не скажу, щоб це щось змінило; врешті-решт він відмовився від питань, хоча час від часу я ловив на собі ті особливі погляди.

Актуальнішим питанням був наш слуга, Сандеш. Він також ночував у квартирі, хоча й спав на циновці під обіднім столом. Він мусив би спати в кухні, але скаржився, що та занадто велика і високі стелі викликають у нього безсоння. Зазвичай розбудити його я не боявся, бо навіть якщо йому кортить дізнатися, де це я вештаюсь ночами, йому вистачає клепки пам’ятати своє місце і не висловлювати свою думку. Та якщо він побачить мене у вбранні дружини іспанського рибалки, це може порушити навіть його монументальну байдужість.

Я прокрався коридором до своєї кімнати і, опинившись усередині, замкнув двері. Крізь відчинене вікно сочилося світло молодого місяця, ніби серпанком вкриваючи меблі. Темрява здавалася захистом, тож я вирішив обійтися без лампи, зняв із себе чадру і витяг із кишені штанів зім’яту пачку «Кепстена» і сірникову коробку. Я взяв сигарету, запалив її тремтячими руками і зробив довгу, глибоку затяжку.

У кутку стояла моя шафа, велика дерев’яна конструкція, що є невід’ємною частиною більшості калькуттських спалень. Якщо не зважати, що до однієї з дверцят кріпилося велике дзеркало, шафа була нічим не примітна, тож цілком безпечно було розмістити в ній сталевий відсік із замком, що займав добру чверть шафи і містив кілька цінних речей, а також велику кількість сумнівних надбань. Поклавши недопалок у стару олов’яну попільничку на столі, я стягнув із себе позичену сорочку, запхав її разом із чадрою у сталевий відсік своєї шафи і замкнув його. Одяг потрібно спалити, але зараз для нього це найбезпечніше місце. Сховавши докази, я рухнув на ліжко і затулив обличчя руками, а сигарета лишилася тліти на столі.

Три

22 грудня 1921 р.

ай у горнятку на столику біля ліжка був холодним, як крига. Сандеш, як завжди, поставив його сюди ще кілька годин тому. Я виплутався з москітної сітки, взяв горнятко й виплеснув його вміст за вікно, почекав, доки рідина з приємним плюскотом не вдариться об бетон унизу.

Настрій був, можна сказати, святковим. Різдво в Калькутті — дивний час. Для місцевих занадто холодно, а для будь-кого, хто виріс в умовах справжньої британської зими, недостатньо похмуро, і хоча парафіяни місцевих церков своїми осаннами та алілуями щиро намагалися нагадати про радість повернення нашого Спасителя, Різдво з пальмами замість ялинок та норвезьких сосон — це не зовсім те, що вдома.

Якщо не брати до уваги Різдво, я зріднився з містом. Можливо, у цьому винен той факт, що Калькутта була по-своєму дефектною і непрацездатною, як і я: місто побудували посеред смердючого бенгальського болота, і заселяли його невдахи, що борються за виживання без усілякої надії.

Коли я умився, одягнувся і дійшов до столу, Не Здавайся вже давно пішов. Він завжди був ранньою пташкою, але останнім часом у мене склалося враження, що він ішов так рано, щоб уникнути розмов зі мною. Увійшов Сандеш, мовчки поставив сніданок і поклав переді мною примірник «Інглішмена». Судячи із заломів на шпальтах, Не Здавайся вже її прочитав. Я відсунув газету і копнув виделкою теплий омлет, щедро посипаний дрібно нарізаною зеленою цибулею. Апетиту їжа у мене не викликала і, дякувати витівкам містера Ґанді, новини теж. Країна нагадувала діжку з порохом, відколи Магатма, як полюбляли називати його послідовники, почав закликати індусів проявити ненасильницьку відмову від співпраці і пообіцяв, якщо вони це зроблять, він здобуде незалежність, не мине й року.

Авжеж, індуси ласі до містики, але щоб їх переконати, вистачило б лише вигляду цього чоловіка у білому дхоті. Мільйони людей — не лише салонних революціонерів у Бомбеї, Калькутті та Делі, але й звичайних мешканців, фермерів, селян і працівників фабрик із десяти тисяч містечок і сіл уздовж та поперек усієї країни — почали закликати бойкотувати британську продукцію, відмовлялися від посад в уряді та спричиняли цілу купу клопоту. Мусимо віддати маленькому чоловічку належне; він перетворив Партію Конгресу з купки юристів-базікал на народний рух. Об’єднання мас — геніальний хід Магатми. Він сказав, що всі вони мають значення, і за це його глибоко шанували.

Бенгальці Калькутти ніколи не були проти обламати роги британцям, тож визвалися очолити атаку — хоча назвати це атакою було б важко, бо ж головною зброєю Магатма обрав сидіння та відмову рухатись. Мало того, такий вид протесту був ніби скроєний спеціально для бенгальської психіки, і без того схильної завдавати максимум незручностей, роблячи при цьому якомога менше. Протести були у них у крові, тож якби ви вважали, Що більшість бенгальців являються на роботу лише для того, щоб мати змогу влаштувати страйк, вас легко можна було б пробачити.

Не так давно наше місто було столицею Британської Індії. Якщо ми сподівалися, що перенесення центру влади в Делі зменшить хист місцевого населення спричиняти клопіт, ми дуже помилялися. Вони відреагували на заклик Магатми з притаманним їм завзяттям. Студенти пішли з університетів та шкіл, службовці почали звільнятися, заходилися пікетувати державні установи. Але більше тривожили звільнення поліціянтів. Вони почалися не одразу — не так уже й багато місцевих офіцерів принципово здали свої значки після заклику Ґанді,— а пізніше: після того як протестувальників почали масово заарештовувати й кидати до в’язниць, тиск родини та громади почав збільшуватись, відтік кадрів дедалі сильнішав.

Ситуація в місті поступово погіршувалася. Враховуючи мирний протест, можна було б очікувати, що закон і порядок відновляться, але Магатма звільнив силу, над якою не мав контролю. Не всім тим, кого запалили його слова, ненасильницький опір подобався так, як йому. Минали місяці, пристрасті розгорялися, почалися спорадичні напади на білих, англо-індусів, християн, парсів, китайців та всіх, кого підозрювали у відсутності ейфорії щодо майбутньої незалежності Індії. Імперській поліції бракувало людей, щоб захистити усіх, навіть якби вона цього хотіла. То була наша брудна таємниця. Факт лишається фактом: влада радше заохочувала напади. Все, що пробивало діри у святій аурі Магатми, вважалося позитивним, а напади його послідовників були ідеальним приводом для переслідувань. На папері план, може, й мав сенс — віцекороль та його оточення в Делі, схоже, його схвалювали, але з таким самим успіхом вони могли засідати в Лондоні або взагалі на Місяці, бо дуже вже далеко були вони від реальності, від того, що відбувалося на вулицях. Над вулицями Калькутти нависла буря, в’язниці мало не лопалися, тож такі репресії були не надто доречними.