— Що тепер? — запитав Дас, коли автомобіль зупинився.
— Тепер ми передаємо вас у ніжні обійми наших колег із Бхованіпурського відділку, і доки ви дотримуватиметеся умов домашнього арешту, у подальших діях потреби не буде.
Сподіваюся, що він прислухається до моїх слів. Останнє, чого мені б хотілося,— везти старого в Дарджилінг у грудні. За цієї пори року і в Калькутті дуже холодно для бенгальців, а в Дарджилінгу в передгір’ях Гімалаїв вони почуватимуться змерзлими, як на Північному полюсі.
Втім, щось підказувало мені, що ці надії занадто оптимістичні. Як він і казав, ціль ненасильницької не-співпраці — спровокувати реакцію, і, певно, він придумає щось іще до сніданку.
Дружина Даса, Басанті Деві, стояла біля брами, обабіч неї — дверник і молода жінка в білому сарі. Побачивши обличчя чоловіка у вікні автомобіля, вона з явним полегшенням зітхнула.
Дас обернувся до мене.
— Ви мусите завітати на горнятко чаю.
— Іншим разом,— відмовився я.
До нас хутко підбіг худенький місцевий констебль, відкрив дверцята з Дасового боку, допоміг старому вийти з авто, ніби то якесь цабе прибуло до Дорчестера. Дас подякував, поплескав його по руці, і констебль розплився в усмішці, ніби його щойно благословив святий.
На обличчі констебля я вбачив майбутнє. Боротьба, яку ми вели,— битва за те, щоб Індія лишалася британською,— приречена на поразку. Якщо навіть наші люди ставляться до ворогів ніби до святих, які у нас шанси? Ясно, що багато індійців, що працюють на нас у поліції, армії, бюрократичних структурах, міркують так само, як і цей констебль. На нас вони працюють через необхідність: наша готівка наповнює їжею їхні шлунки, але серця їхні на іншому боці.
Я їх не звинувачую. Як можна, коли навіть описувати словом «ворог» таку людину, як-от Дас, якось неправильно? Ми заарештували його за промови із закликом до рівності, кинули в імпровізовану тюрму, протримали ніч на вулиці за найхолоднішої пори року, а він запрошує нас на чай. Важко відчувати неприязнь до нього, не кажучи вже про те, щоб класифікувати його як смертельного ворога.
Мене раптом осяяло, що в цьому і полягає справжня проблема. Щоб вважати людину своїм ворогом, потрібно ненавидіти його, і якщо ненавидіти того, хто бореться з тобою кулями і бомбами, легко, то в біса важко ненавидіти того, хто протистоїть тобі, звертаючись до твого власного морального компаса.
Ми, британці, вважаємо себе високоморальними людьми. Чим є хвалене британське чуття чесної гри, як не маніфестацією нашої моральності? Геніальність Ґанді і Даса полягає в тому, що вони розуміють нас краще за нас самих. Вони чудово усвідомлюють, коли до того доходить справа, що британці й індійці не такі вже різні, і перемогти нас можна, звернувшись до кращої частини нашої натури — змусити нас усвідомити моральну недоречність нашого перебування в Індії.
Контролювати Індію ми можемо лише силою зброї, але ця сила неспроможна проти людей, які не б’ються у відповідь; бо не можна вбивати людей просто так, не вбиваючи при цьому частину себе. Цю дилему нам ніколи не розв’язати. Британська Індія — хвора людина на смертному ложі, і хай би що ми робили, це лише відстрочує неминуче. Питання лише в тому, скільки часу нам знадобиться, щоб усвідомити це й поставити крапку.
Дев’ятнадцять
а столі на Лал-базар на мене чекав конверт. Датований 23 грудня, підписаний вигадливим жіночим почерком.
Я надірвав його і витяг уміст: кілька тоненьких аркушиків паперу, заповнених друкованим шрифтом, зі словами «Військовий шпиталь Барракпуру» великими літерами вгорі, під ним стояло ім’я Рут Фернандес.
— Що це? — поцікавився Не Здавайся.
— Хтось прислав нам особисту справу медсестри Фернандес.
— Хто? Полковник Маꥳр?
Я зазирнув у конверт, чи немає там пояснювальної записки, але добре знав, хто міг його прислати. Дата на конверті повідомила все, що я хотів знати. Французький почерк трохи відрізняється від англійського варіанта, особливо у написанні деяких літер — зокрема цифри 1. Французи завжди пишуть її з довшим гачечком.
— Сумніваюся,— сказав я, гортаючи сторінки.
— Звідки ви знаєте?
— Пояснювальної записки немає. Якби його послали за наказом Маꥳра, обов’язково б додали, а тут немає нічого, навіть імені відправника, що означає тільки одне: листа відправили потайки. Гадаю, він від сестри Рувель, і, якщо не помиляюсь, Маꥳру нічого про нього не відомо.
Я сів і проглянув сторінки. Нової інформації доволі мало. Під іменем і адресою містився короткий опис її кваліфікації та рівня платні. Ще нижче — записи про її стаж у шпиталі. Він розпочався у листопаді 1912 року, невдовзі після того, як вона приїхала до Бенгалії до свого чоловіка.
У жовтні 1915 року її підвищили до начальниці відділення. Після того як 1914 року почалася війна, припускаю, що до шпиталю привозили багато поранених солдатів-індійців, які наступного року проходили тут реабілітацію. Зрозуміло, що Фернандес, яка вже доволі довго прослужила в Барракпурі, ще й враховуючи її попередній досвід роботи в Гоа, природно була гарною кандидатурою на цю посаду.
Наступний запис був дуже лаконічний. Просто написано: Вересень 1917 р.: Переведено до Равалпінді.
Равалпінді — гарнізонне містечко в Пенджабі, за тисячу миль від Бенгалії, близько до північно-західного кордону.
Утім, у листопаді наступного року вона знову керувала своїм старим відділенням у Барракпурі і посаду цю обіймала до своєї смерті, яка сталася менш ніж сорок вісім годин тому.
Наступна сторінка була присвячена щорічному оцінюванню її роботи. Про період 1917-1918 років нічого не було, цього і варто було очікувати, враховуючи, що протягом цього часу вона була у Равалпінді.
Я перекинув папери через стіл Не Здавайся і почекав, доки той прочитає.
— Що скажете? — запитав я, коли він нарешті підняв очі.
— Переважно нічого цікавого,— стенув він плечима.— Але...
— Так?
— Навіщо штатну медсестру переводити з Барракпуру в Равалпінді?
— Війна,— припустив я.— Людей переводять з одного місця на інше по всій країні. Ситуація 1917 року була поганенькою, і багато індійських військ було з Пенджабу. Можливо, там була потреба в додаткових медсестрах, щоб доглядати поранених, які повернулися з фронту?
— Можливо.— Він іще раз знизав плечима.— Але дивно, що її чоловік нічого про це не згадував.
Слушне зауваження. Чоловік перевіз дружину з дітьми в Бенгалію аж із Гоа. І хоча в Індії було прийнятним, щоб чоловік, шукаючи роботу, полишав родину та їхав за сотні миль від рідного дому, для жінки така поведінка була нечуваною. Ймовірність того, що Джордж Фернандес отак просто відпустив свою дружину до Пенджабу на цілий рік, була малою. Можливо, Не Здавайся щось нащупав. Велика частина роботи поліціянта складається з ретельного вивчення документів, і в більшості випадків витрачені зусилля майже нічого не дають. Найчастіше тільки постають нові питання. Але питання — це не так уже й погано. Питання — це ниточки, і якщо потягти за них достатньо міцно та робити це досить довго, можна розплутати всю загадку.
Усе одно посилання на Равалпінді не давало підстав визнати, що моя теорія про любовний роман неправильна. Хоча той факт, що Джордж Фернандес нічого не сказав про річну відсутність своєї дружини, є цікавим. Важливо й те, що це не підтримує і теорію про вбивство, скоєне невсипущими прихильниками Конгресу,— єдине пояснення, яке було б до душі Таггарту й політикам. Для них Рут Фернандес набула більшої важливості після своєї смерті, ніж мала за життя, і, чесно кажучи, якщо вся ця історія не вписувалася в образ, який у них склався, вона й нігтя з мізинця не варта.
Індуси вважають, що доля людини залежить від розташування небесних тіл у мить народження — що їхні долі написані серед зірок. Рут Фернандес, може, і була християнкою, але це не захистило її від долі, вкарбованої в ту хвилину, коли вона народилася. Відтоді над нею тяжіли три речі: вона бідна; вона індійка; вона жінка. В Індії це означає, що таке життя небагато коштує, а якщо і смерть не вписується в якусь ширшу історію, то вона коштує і того менше.