Алленбі гавкнув наказ, відкликаючи свого бойового собаку.
— Забирайтеся звідси, Віндгеме,— гримнув він,— доки я вас обох не заарештував.
Не Здавайся явно не міг відшукати свої ноги. Він повільно мацав руками навколо себе серед осколків скла та поламаних рамок, ніби збираючи уламки самого себе, що бризнули в різні боки. Я допоміг йому підвестися й, оскільки він однією рукою тримався за ребра, неспішно повів до дверей і вниз сходами. На вулиці, тримаючись за бік, він сам обережно пішов до автомобіля. Вибіг водій і відчинив перед ним дверцята. Не Здавайся, поморщившись, забрався всередину.
— А це вже цікаво,— завважив я, сідаючи поруч.— Ви в курсі, що він міг вас убити?
Банерджі похитав головою.
— Гадаю, він уже почав видихатися, сер.
— Хоча за спробу вам вищий бал. Як ребра?
Не Здавайся опустив очі на груди і розплився в широкій усмішці.
— Добре,— запевнив він, розстібаючи кітель.
Щось блиснуло у світлі. З-за пазухи він повільно витягнув зім’яту світлину, трохи меншу за аркуш паперу.
Я підняв на нього погляд.
— Що це?
— Один зі знімків зі стіни Данлопівського кабінету. Коли той бовдур пришпилив мене до неї, я дещо помітив. Мусимо йому подякувати...
— Що? — розгубився я.— Що ви помітили?
Він передав фото мені.
— Дивіться самі.
Я взяв і уважно розглянув знімок. Один із групових портретів. Вояки вишикувалися біля будинку, який здався знайомим. Хтось стояв, важливі особи сиділи на стільцях, а групка індусів чекала збоку. Я упізнав будівлю. Військовий шпиталь у Барракпурі. Вдивився в обличчя і раптом побачив те саме, що і Не Здавайся. У центрі світлини на плетених стільцях сиділи Данлоп і директор шпиталю, полковник Маꥳр. За ними стояла група, і посеред неї — два британські офіцери в білих лікарських халатах поверх одностроїв. Та понад усе мене вразила одна індуска, з правого краю. Аж мороз пробрав, коли я побачив обличчя Рут Фернандес, яка дивилася просто на мене.
Двадцять три
орт забирай...— вирвалося в мене.
— Тепер зрозуміли, чому я мусив забрати цю світлину так, щоб Алленбі та його люди не здогадалися? — пояснив Не Здавайся. Він промокнув розбиту губу хустинкою.
— Ваші зусилля я оцінив,— похвалив я.— Але все одно почувався б дуже погано, якби сикх вас убив.
— Дуже зворушливо,— кивнув він.
Я перевернув світлину. На зворотному боці вицвілим блакитним чорнилом були написані слова: «Барракпур, січень 1918 р.».
— Ось і зв’язок між сестрою Фернандес і Аластером Данлопом,— завважив Не Здавайся.— Вони обоє працювали в Барракпурському військовому шпиталі 1918 року. Я потрусив головою.
— Цього не може бути. Якщо службові записи Рут Фернандес правильні, то її не могло бути на цьому фото.
В авто, що мчало на Лал-базар, я пояснював Не Здавайся:
— Равалпінді. У записах зазначено, що вона провела там рік із вересня 1917 року. То що ж вона робить за тисячу миль звідти на світлині з Барракпура?
Сержант відповів не одразу, можливо тому, що його щелепа розпухла, ніби він набрав повен рот камінців.
— Може, дата неправильна? — прошамкав він.
— Сумніваюся,— не погодився я.— Хоча ми завжди можемо уточнити у Маꥳра в Барракпурі. Раптом у нього теж така світлина є?
Не Здавайся покосився на мене.
— Як я зрозумів, «Відділ Н» щойно недвозначно повідомив нас, що ми більше не відповідаємо за це розслідування. Сумніваюся, що вони зустрінуть нас із розкритими обіймами, якщо ми туди повернемось. Це ж військове містечко.
— Дві жертви знали одна одну, і пов’язує їх Барракпур,— сказав я.— Враховуючи те, що ми більше не можемо розпитати Антею Данлоп, іншого вибору, як повернутися туди, не лишається.
— Ми завжди можемо розповісти, про що дізналися, і нехай вони з цим розбираються?
— Не думаю, що їх це зацікавить. Я щойно сказав Алленбі, що ми збираємось заарештувати місіс Данлоп, а він навіть не спитав чому. Хоч би що там було, ви ж не захочете лишити цю справу «Відділу Н», і я також,— додав я.— Саме тому і влаштували ту маленьку виставу з вашим приятелем у тюрбані. Ви могли вказати на обличчя на світлині Алленбі і вберегли б себе від побиття, але не зробили цього. До того ж гадаю, що начальство Алленбі вже знає про зв’язок між Данлопом і Фернандес. Навіщо ще їм так безцеремонно видаляти нас зі сцени? Хай там як, але те, що відбувається тут, набагато серйозніше за незадоволеного індуса, який ріже горлянки іноземцям, і моя інтуїція підказує, що військовій розвідці вже відомо, що зараз коїться. Тому вони так швидко і приїхали — намагаються утримати справу під ковпаком.
— А як сюди вписується ваш убитий наркоторговець із Тангри? — поцікавився Не Здавайся.— Ви впевнені, що зв’язок існує?
— Його прирізали у такий самий спосіб. Власне,— промовив я, наказавши водію зупинитись,— чому б вам самому на нього не глянути?
Тридцять хвилин по тому, після того як ми завернули на Премчанд-Борал-стрит за фляжкою гарбузового напою і пережили хвилю протестів з боку Не Здавайся щодо недоцільності подальшого дратування вояків, ми ступили на територію Тангри.
— Це божевілля,— вкотре повторив він.— Спробувати пробратися в будинок, який напевно й досі під охороною, а вас уже особисто попереджали не наближатися до нього, ще й упіймали, коли ви з нього виходили. Чисте божевілля.
— Питання не обговорюється,— заявив я.
Коли водій зупинився, світло вже згасало, дим від нещодавно запаленого вогню висів у сірих сутінках. Ми з Не Здавайся вийшли. Останню милю нашої подорожі подолали пішки під покровом ночі.
Йшли, тримаючись ближче до стін будинків, що ліпилися один до одного у вузькому провулку.
— Як ми проберемося всередину так, щоб нас не помітили? — поскаржився Не Здавайся.— Вони точно стежать за вікнами та дверями.
— Вам варто мати більше віри в мене, сержанте,— відповів я.— Є план.
— Невже? Якщо вам не важко, поділіться зі мною.
— Дах,— пояснив я.— Саме так я і вибрався, уникнувши поліції моралі, коли та влаштувала облаву кілька ночей тому. І так убивця проник до будинку Аластера Данлопа. Сподіваюся, що наші друзі з військової розвідки або забули про це, або їм просто не вистачає людей, щоб стежити за дахом.
— А якщо стежать?
Я поплескав його по плечу.
— Вам усе одно не варто надто цим перейматись. Коли ми дістанемося до місця, буде темно, а я набагато більша мішень, ніж ви. Ваша здатність видавати себе за паличника[21] гарантує вам цілковиту безпеку. Вони будуть зайняті тим, щоб улучити в мене, і вас просто не помітять.
Слова мої, напевне, дали йому спокій, якого йому так бракувало, бо решту дороги ми подолали у відносній тиші. Вулиці були майже порожні. Святвечір, тож богобоязні китайці Тангри, навернені в християнство єзуїтами, баптистами і тільки Господу відомо якими ще напрямками істинної віри, сиділи вдома, поводилися по-недільному й готувалися до опівнічної служби, під час якої проголосять народження Месії, а вулиці полишили собакам та нужденним.
— Ось,— указав я на високу купу сміття під стіною приземкуватої цегляної будівлі,— наші сходи.
Будинок мав низький дах із теракотової черепиці, укладеної на бамбукові балки, і непевно тулився до вищої, двоповерхової споруди. Не Здавайся із сумнівом оглянув хижку.
21
Паличник — комаха з довгим струнким тілом і лапками, що має буро-зелене забарвлення і нагадує паличку.