— Ви впевнені, що він витримає нашу вагу? Сумніваюся, що мешканці зрадіють, якщо до них крізь дах проваляться двоє поліціянтів.
— Усе буде добре,— заспокоїв його я і почав дертися купою сміття.— До того ж, якщо провалимось крізь дах, завжди можна сказати, що ми ангели, і видати це за різдвяне диво.
Сморід від сміття йшов такий, що я мало не передумав, але вперто поліз далі і скоро вхопився за край черепиці й підтягнувся вгору. Обернувся і простягнув руку допомоги Не Здавайся, на обличчі якого застигла така гримаса, ніби він уступив у щось огидне. Він заліз і сів поруч зі мною. Знизу до нас долинув приглушений звук балаканини. Розібрати мову було важко, але каденції дозволяли припустити, що це звичайні ритми сімейної розмови, а не тривога від того, що хтось почув, як два копи деруться на дах. Ми повільно розвернулися і, чіпляючись за черепицю, посунулися до стіни суміжного будинку. Цього разу Не Здавайся йшов першим; він перестрибнув вузький проміжок і опинився на карнизі над зачиненими на засув віконницями. Я стрибнув за ним і примудрився штовхнути його ногою. Сержант підтягнувся, перекинув себе через край даху і приземлився з глухим ударом. На мить він зник із поля зору, тоді, похитуючись, з’явилася його голова над парапетом, ніби в результаті падіння вона відділилася від тіла. Він поглянув униз, посміхнувся і нахилився, протягуючи мені руку. Я схопився і подерся стіною. Раптом він рвучко подався вперед, і на секунду мені здалося, що я добився лише того, що стягнув дрібного бенгальця, але він відновив рівновагу, упершись у дах, напружився і підтягнув мене вгору.
Я перекинув ноги через край, і ми обидва, важко дихаючи, попадали на черепицю.
— Добре,— нарешті сказав я,— перерву закінчено. Рухаємось далі.
Я підвівся й попрямував до дальнього кінця даху, упорався з невеличким проміжком між двома суміжними будівлями. Трохи подалі я вже міг розрізнити альков, де ховався від людей Каллаґана три ночі тому. Попереду похоронне бюро. Якщо за дахами стежили, саме зараз настала мить максимальної небезпеки. Низько пригнувшись, ми тихо поповзли вперед, досягли карниза, що відділяв один будинок від іншого. Двері до сходів, що вели вниз будівлі, були точнісінько в центрі даху. Я вказав на них Не Здавайся. Той кивнув, а тоді поклав руку мені на зап’ясток.
— Чекайте тут, сер,— прошепотів він.— Дозвольте перевірити, чи попереду все чисто.
— Це я мушу зробити,— заперечив я.
— Але ж саме я можу видавати себе за паличника.
На цих словах він перебрався через карниз і повільно посунувся до дверей.
Будь-якої миті я очікував почути голоси, що закликають до дії, або ще гірше — постріли. Я напружився, але нічого, крім лопотіння крил наполоханого нами голуба, благословенної тиші не порушило.
Він дістався дверей і легенько їх штовхнув. Дерев’яні панелі стукнули по рамі. Я переліз через карниз і рушив у тому ж напрямку.
— Марно,— сказав сержант.— Вони замкнені.
— Доведеться шукати інший спосіб зайти.
Наблизившись до краю даху, я поглянув униз. Ліворуч одним поверхом нижче був балкон. На вигляд порожній, вікна за ним темні. Посередині видно двері. Я помахав Не Здавайся.
— Бачите той балкон? — запитав я.— Вам туди.
Він із сумнівом витріщився на мене.
— Я вас опущу, а ви посмикайте ті двері. Сподіваюся, що коли люди Каллаґана закінчили обшукувати поверх, їм забракло розуму зачинити двері, що ведуть на балкон. Якщо вони не замкнені, ви увійдете всередину, підніметеся сходами вгору і впустите мене.
— А якщо замкнені?
— Тоді я перед вами вибачусь. Уперед.
Я схопив його за руки і опустив за край стіни. Ноги сержанта шкрябнули, шукаючи опори на гладенькому цементі, нарешті він завис над балконом. Я розтиснув пальці, і він упав на підлогу. Десь неподалік гавкнув собака. Не Здавайся завмер, і я затамував подих. Але все затихло, і я зітхнув із полегшенням. Сержант на балконі дістався дверей і повернув ручку. Я почув клацання, тоді приглушений скрип, і раптом Не Здавайся висунув голову з-під карниза, широко усміхаючись, і помахав мені рукою.
— Ідіть далі,— прошепотів я.
Він знову зник, а я повернувся до дверей посеред даху і став чекати. Невдовзі почув його кроки кам’яними сходами, тоді скрегіт — він витягував дерев’яний засув, що тримав двері замкненими. Я обережно натиснув, і двері розчахнулися.
— Схоже, тут нікого немає,— завважив Не Здавайся, коли ми спускалися сходами на верхній поверх будинку.
Я на мить зупинився, щоб зорієнтуватись.
— Сюди!
Ми пройшли коридором, спустилися на два прольоти в підвал. Повітря тут було холодним, але пронизане явним запахом гниття. Я провів Не Здавайся до покійницької і відчинив двері. Тут запах був сильнішим. Діставши з кишені сірникову коробку, я витяг один і чиркнув. Замерехтів вогник, і я пройшов до шухляд уздовж стіни, відчинив ту, де лежало тіло китайця. Знову на мене дивилося те ж спотворене обличчя без очей. Сірник догорів, кімната знову поринула в темряву.
Я витяг новий, запалив.
— Ось,— передав сірник Не Здавайся.— Дивіться.
Доки він оглядав тіло, я витяг дві сигарети і, чиркнувши черговим сірником, запалив їх, передав одну Не Здавайся.
— Тепер мені вірите?
Сержант повільно кивнув.
— Йому явно бракує очей.
— Подивіться нижче і побачите дві колоті рани на грудях.
Я затягнувся. Дим маскував сморід.
— І ще, погляньте.— Не Здавайся вказав на ліву руку жертви: — У нього немає пальця.
Я перевів очі на руку. Сержант має рацію. Цю деталь я упустив. Рана була свіжою, і можна припустити, що палець відрізали саме тоді, що й нанесли інші рани. Це нагадало мені про зламаний палець Рут Фернандес.
— Який у цьому сенс? — замислився він.
— Може, катували? — сказав я.— Можливо, убивця потребував інформації? Хотів змусити їх заговорити. Хай там що, а ви це добре підмітили. Я не мусив упускати такої деталі.
— Іще одне,— додав Не Здавайся за моєю спиною.— Цей чоловік не китаєць.
— Що?
— Цей труп,— пояснив Не Здавайся.— Гадаю, він індус.
Сірник догорів, і він кинув його на підлогу. Я збирався запалити інший, але він зупинив мене, сам поліз до кишені й дістав запальничку.
Видобув вогник і підкликав мене.
— Дивіться,— сказав він.— Я розумію, чому ви вирішили, що жертва — китаєць. Через форму очниць і вилиць, але погляньте на ніс та бліду шкіру. Цей чоловік ассамець або непалець, а може, бірманець.
Я уважно вдивився у спотворений труп. Можливо, Не Здавайся має рацію. Все одно не дуже бачу цю різницю: мозок мій працює не на повну силу, але в таких справах я довіряю сержанту. У будь-якому разі, коли я вперше побачив тіло, перебував під впливом опію. Кого, як не китайця, очікуєш побачити в опійному притоні, тож я і вирішив, що це і є його національність. Коли пізніше я знайшов його в цій кімнаті, було темно і я не дуже придивлявся. Переді мною був лише труп без очей.
Не Здавайся поруч зі мною так і впився очима в голову мерця. На обличчі сержанта застигла відома мені зацікавлена міна. Та, що означала, що мозок його працює дуже швидко.
Раптом він підняв погляд і усміхнувся.
— Що таке? — поцікавився я.
— Шрам на його обличчі! Я уже такий бачив! — Де?
— На світлині, що ми вкрали з кабінету Данлопа.
Схоже, він таки має рацію. У всякому разі, велика ймовірність цього. Я витяг світлину й поклав на долоню. Не Здавайся підніс полум’я запальнички до паперу. Ближче до лівого краю на землі сиділа людина, схрестивши ноги. На вигляд — індус-санітар у шортах та сорочці хакі. Деталі губилися в зернистості, але ось він: довгий шрам з лівого боку обличчя, від волосся до підборіддя. Мало того, якщо не брати до уваги очей, решта обличчя була дуже схожою на те, що лежало в ящику поруч із нами.
На мене накотила нудота, земля попливла з-під ніг.
— Це не наркоторговець, а робітник шпиталю.
— Ось і зв’язок,— промовив Не Здавайся.— Три жертви знали одна одну. Вони всі є на цій світлині.