— Що тепер? — поцікавився Не Здавайся, доки ми йшли до автомобіля.
Я спробував поставити себе на місце дівчини, зрозуміти, про що вона могла міркувати. Хтось щойно намагався її убити. Замість того щоб лишитись і чекати, доки ми повернемось, вона втекла. Можливо, боялася, що ми не зможемо її захистити, а можливо, через те, що не схотіла нам чогось розповісти.
Куди ж вона могла податись? Барракпур — військове містечко, але ще й військова база. Це, якщо не брати до уваги підвал Форт-Вільяма, можливо, найбезпечніше місце у всьому регіоні.
Але наш убивця також вояк — факт лишається фактом. Наша невеличка недавня перепалка розвіяла всі сумніви щодо цього і надала Барракпуру такого ж рівня безпеки, як і пляжам Галліполі. Рувель це також зрозуміла і, як я припускав, захотіла опинитися якомога далі від Барракпуру.
— Гадаю, вона вирішила тікати,— промовив я.
— Вважаєте, вона могла приєднатись до Маꥳра?
— Ні. Той, хто телефонував Маꥳру, повідомив його про вбивство Данлопа. І мені здається, це та сама особа, що послала по нього автомобіль. До резиденції медсестер ніхто не телефонував. Якби Рувель знала, куди поїхав Маꥳр, то вона була б у курсі його планів ще до нашого приїзду. Таке навряд чи можливо, особливо якщо врахувати, що про загибель Данлопа вона не здогадувалася. І вона прихопила з собою валізку. Припускаю, що Маꥳра посилено охороняють. А от втеча Рувель не схожа на переїзд у безпечне місце. Гадаю, вона намагається зникнути.
— Думаєте, вона вирушила до Калькутти? — запитав він.
— Можливо,— відповів я.— Або додому.
У будь-якому разі у неї фора в двадцять хвилин і немає транспорту. Найближча стоянка рикш, що працює вночі, за милю звідси, на головній дорозі. Сумніваюся, що вона відійде далеко.
Для людини без автомобіля маршрут із Барракпуру обмежений двома варіантами: залізниця й річка. Якщо вона зібралася до Калькутти, очевидним вибором був би потяг до Сілди, на півночі Білого Міста. Якщо ж вона повертається до Чандернагуру, то, найімовірніше, попливе через річку до Серампуру, де може сісти на потяг, що прямує на північ, до французької території. А поїзди сьогодні ходять часто. Святвечір, багато людей їдуть додому на свята. Ввели додаткові потяги, які повезуть пасажирів із Калькутти в глиб країни.
Хоч би який напрямок обрала Матильда, якщо вона дістанеться потяга, шанси відшукати її швидко невеликі; ще й Маꥳр утік, тож вона лишається єдиною, хто може дати мені потрібні відповіді.
— Потрібно їхати на вокзал,— сказав Не Здавайся.
— Поїдете ви,— вирішив я.— Візьміть авто. Якщо вона там, везіть її до нас. Заарештуйте, якщо потрібно. Приєднаюся до вас, щойно обшукаю пороми на річці.
На цьому наші шляхи розійшлися. Не Здавайся поїхав в автомобілі на станцію. Але моя інтуїція підказувала, що Рувель пішла до річки. На перший погляд, це було не дуже розумно, бо човен повільний і небезпечний, але насправді річка, то непоганий вибір. Це не лише один з прямих маршрутів до Чандернагуру, туди легше дістатися пішки, ніж до вокзалу, і о цій вечірній порі її навряд чи зупинять. Переправа човном через річку також менш ризикована. Барракпур — не таке вже й велике містечко, і вокзал — відкрита територія. Якщо вона там чекатиме, більша ймовірність, що її помітить хтось зі знайомих. Протилежний берег — геть інша справа. Там її ніхто не знає. Вона може сісти в потяг у Серампурі цілком упевнена, що її ніхто не впізнає.
Я кинувся до берега, до пристані, куди ми причалювали за день до того на поромі з Рішри. Що більше я думав про це, то більше переконувався, що саме цей маршрут і вибрала Рувель.
Уздовж берега тягнувся низький мур. Удалі мерехтіли вогні Рішри й Серампуру, їхні відблиски танцювали на чорній воді. Пристань попереду була в темряві, якщо не брати до уваги самотнього вогника біля хижки на причалі. Схоже, все вимерло, повітря застигло, тишу порушував лише шерхіт хвиль, що накочувались на мулистий берег, та моє напружене дихання.
Я біг і біг до безлюдного берега, і з кожним кроком зростав страх, що я припустився помилки. Чи могла вона піти до вокзалу чи навіть до дороги?
Мур закінчувався кам’яними сходами, які спускалися до хижки поромників і дерев’яного причалу. Внизу лежали витягнуті на берег і перевернуті човни. Решта, як в’язні в кайданах, жалісно погойдувалися, прив’язані до причалу. Жодних ознак того, що якийсь човен готують до переправи. Я зупинився, щоб звести дихання; на мене нахлинула втома.
Вибір у мене був. Витратити дорогоцінні хвилини на те, щоб спуститися сходами й обшукати хижку, хоча надія відшукати дівчину вже майже випарувалася, або ж підрахувати свої втрати й рухатись на вокзал. Я набрався духу і вже повернув було, але відчув, ніби щось у ритмі хвиль змінилося. Вони стали нерегулярними, ніби їх потривожив кільватерний струмінь. Перехилившись через мур, я вдивився в темряву піді мною. Знадобилося кілька секунд, щоб розрізнити, і ось воно — за сотню ярдів від мене маленька наука наближається до причалу. Вогнів на човні немає, але темний обрис виступає на тлі потривожених хвиль, у задній частині на кермо спирається примарна постать. Раптом із халупи внизу з’явилася фігура, голова і плечі огорнені шаллю, у руках валіза.
Я спустився сходами вниз, поглядаючи то на підступний слизький камінь під ногами, то на човен, що наближався до берега. На пристань ступив саме тоді, коли до неї підплив човен, і прожогом кинувся в дальній кінець. На мить напружився, бо втратив із виду закутану постать, її закрила хижка. Квапливо визирнув за ріг споруди. Поромник накинув мотузку на металевий стовпчик і тепер підтягував човен до причалу.
Жінка в шалі щось говорила. Слів розібрати я не зміг, але голос упізнав.
— Міс Рувель! — гукнув я.— Постривайте!
Вона обернулась і на мить завагалась. Тоді підхопила свою валізу й обережно ступила в човен.
— Чало,— сказала вона човняру, з наполегливістю в голосі та пачкою рупій у руці.
Я витяг своє посвідчення й помахав перед поромником.
— Зупиніться,— наказав я.— Цей човен нікуди не пливе.
У хижці за мною вперше щось заворушилося. Інший поромник, сполоханий галасом, вийшов подивитись, що відбувається. Тільки цього мені бракувало — човнярів-безхатченків з питаннями, чому це я погрожую одному з них! Я повернувся до них.
— Поліційне розслідування,— промовив я якомога авторитетніше.— Повертайтеся всередину.
Я стрибнув на човен, відновив рівновагу. Переді мною, як налякана дитина, стояла Рувель, притискаючи до грудей валізу замість щита.
— Я не можу більше нічого вам сказати,— заблагала вона.— Будь ласка, відпустіть мене.
— Розкажіть, що все це означає, і я подумаю.
— Хіба ви не розумієте? Я нічого не знаю. Якби знала, невже не поїхала б одразу же, коли вбили Рут Фернандес? Навіщо мені залишатися в Барракпурі, якщо він полює на мене?
— Хто він? — запитав я.
— Не знаю. Ніколи раніше його не бачила.
— Упевнені?
— Так.
У її голосі відчувалася невпевненість.
— Може, це один із солдатів, що пройшли крізь ваш шпиталь за роки війни? — На дні човна стояв невеличкий штормовий ліхтар. Я наказав човняру його запалити, і в його тьмяному сяйві витяг світлину, на якій були Данлоп, Маꥳр, Рувель Фернандес та інші біля шпиталю 1917 року.— Він є на цьому знімку?
Вона похитала головою.
— Ні.
— Ви впевнені? — запитав я, роздивляючись обличчя на світлині: британські, індійські, непальські... Дивився на Рувель, Данлопа, убитого із похоронного бюро, якого я тепер знав як непальця Ріо Таманга; на Антею Данлоп, яку пощадили; на Рут Фернандес, яка мусила бути у Равалпінді.
— Абсолютно.
— Мені потрібна ваша допомога, Матильдо,— сказав я.— Розкажіть мені щось, і я вас відпущу. Даю своє слово.
Мені здалося, що ми простояли так цілу вічність. Нарешті вона заговорила: