Коли наш «волслі» зупинився позаду нього, одна з дверцят відчинилася і вийшов Алленбі, той самий чоловік, який попросив у мене прикурити, а тоді тицьнув пістолетом під ребра. Він підійшов і почекав, доки я виберусь із авто.
— Спробую здогадатись,— промовив я.— Вам знову потрібен сірник.
— Чудово,— гмикнув він, і вузька прорізь його рота ледь вигнулась у посмішці.— Вам знадобиться почуття гумору, ще й ніч не мине.
Я боявся, що доведеться провести в підвалі під Форт-Вільямом ще десять годин. Підозрюю, що вони так довго протримали мене там лише тому, щоб біль від опійної ломки зробив мене більш зговірливим, коли справа дійте до допиту. Проблема в тому, що наразі ми не можемо згаяти десять годин.
— А що, як ми пропустимо всі люб’язності і ви просто повезете мене до свого шарманщика? — запропонував я.
Він похитав головою і повів мене до чорного автомобіля.
— Шарманщик,— повторив він, ніби смакував це слово.— Дуже схоже на майора Доусона, якщо вдатися до образів. Але я з тих, хто все сприймає буквально.
Він зігнувся і штовхнув мене на сидіння.
Я почув, як до нас наблизився Не Здавайся.
— Стривайте,— сказав він.— Якщо ви забираєте капітана, забирайте і мене.
Алленбі випрямився і зміряв Не Здавайся таким поглядом, ніби перед ним була тухла риба.
— Дуже добре,— нарешті сказав він.— Якщо ми їдемо до шарманщика, то що більше мавпочок, то краще.— Він кивнув на задні дверцята авто.— Залазьте.
Сержант так і зробив і, вмостившись біля мене, посміхнувся так, ніби вважав це веселою пригодою.
Ми з Не Здавайся налаштувалися на подорож до Форт-Вільяма. Але не минуло багато часу, як я зрозумів, що щось не так. Замість того щоб їхати прямо по Коледж-стрит, автомобіль скинув швидкість і повернув праворуч на Боу-базар.
— Ви ж не забули дорогу до Форт-Вільяму? — поцікавився я.
Алленбі до мене не повернувся.
— Ми їдемо не до Форт-Вільяму.
— Куди ж тоді?
— До вашого кабінету.
Кілька хвилин по тому, проминувши охоронців біля брами, авто в’їхало у дворик на Лал-базар і зупинилося біля будівлі, де квартирували офіцери. Чоловік із «Відділу Н» вийшов і відчинив задні двері.
— Я думав, ми зустрінемось із майором Доусоном,— сказав я, виходячи з авто і розминаючи ноги.
— Зустрінетесь,— відповів він.— Він у вашого боса, Таггарта.
Спиною у мене скотилася цівочка поту. Те, що Доусон із Таггартом тут посеред ночі, означає, що він вирішив виконати свої погрози. Він, напевно, підозрює, що я близенько підібрався до таємниці «Равалпінді», і приїхав розповісти комісару про мої опійні звички.
— Ну ж бо,— підштовхнув мене до бокового входу Алленбі.— Не будемо ж стояти тут усю ніч.
Доки ми входили всередину й піднімалися сходами до кабінету Таггарта на верхньому поверсі, думки мої так і вирували. Назад шляху немає. Звинувачення в наркозалежності — це не те, що так просто подарують у нашій професії. Я вирішив, що якщо це кінець моїй кар’єрі в Імперській поліції, та й у будь-якій поліції, як на те вже пішлося, то треба зробити все можливе, щоб потягти за собою Доусона та його приятелів.
Коли ми піднялися на верхню сходинку, мою лють уже охолодила реальність. Гніватися не було сенсу — та й себе жаліти також — адже лишалася маленька проблемка з гуркхом, що й досі на волі і налаштований вбивати інших людей.
— Почекай за дверима,— наказав я Не Здавайся, доки ми йшли коридором.— Хоч би що зі мною сталося, ти мусиш розповісти Таггарту про гуркха. Його потрібно зупинити, доки не постраждали інші.
Кабінет лорда Таггарта був у дальньому кінці. Перед ним була маленька приймальня, де сидів його секретар, але о цій ночній порі вона була порожньою. Одна стулка дверей була відчинена, і звідти в приймальню падала смужка світла. Зсередини долинув голос Доусона.
На порозі я зупинився, щоб опанувати себе. Я провів у Калькутті два з половиною роки — непоганий результат за моїми стандартами, особливо якщо врахувати, що я і не розраховував протягнути довше місяця. Дуже сумувати за цим місцем не буду — прокляте місто з огидним кліматом і дивакуватими мешканцями, як британцями, так і індусами,— але ж тут усе одно залишиться частина мене, і ця втрата гризтиме мене до кінця життя. Така вже підступна Калькутта. Хоч би поставлю крапку у своїх провальних стосунках з Енні Грант, які тривають стільки ж часу і, судячи з черепахової швидкості прогресу, досягнутого за цей час, мою стратегію з тим же успіхом міг розробляти сам фельдмаршал Гейґ[22]. Я сумуватиму за нею набагато сильніше, ніж вона за мною, і від цієї думки в душі щось ворухнулося. Не шляхетна, а кровожерлива частина моєї натури. І якщо була причина затримуватись тут довше, то полягала вона в тому, що, коли доходило до Енні, я ще був готовий не визнати свою поразку.
Я зробив глибокий вдих, постукав у двері й увійшов.
Двадцять вісім
аггарт і Доусон стояли біля вікна, яке займало одну стіну кабінету. Судячи з грозового виразу обличчя Таггарта, хай би що сказав йому Доусон, це його дуже розсердило, і, боюся, гроза от-от обрушиться на мою голову.
До комісара я відчував симпатію. Ми з ним разом пройшли довгий шлях. Обоє ветерани війни, служили у військовій розвідці, хоча, на відміну від Доусона, служили на фронті, а не лежали лежнем в Індії. І от поруч із ним стояв Доусон, заливав отруту у вуха старого, розповідав про мою залежність. Роки важко заслуженої довіри зруйновані за кілька секунд.
Обидва чоловіки повернулися до мене. Обличчя Таггарта лишалося похмурим. Прочитати емоції Доусона годі й було думати.
— Ось і ви, Віндгеме,— промовив Таггарт. Він махнув на одну з двох канап біля низенького столика.— Сідайте, будь ласка.
Я пройшов туди, приготувався до удару, який на мене чекав.
— Майор Доусон повідомив мені вельми тривожні новини,— продовжив він.— До речі, де ваш сержант?
— Сер?
— Я так зрозумів, він супроводжував вас сюди. Він теж мусить це почути.
У мене шлунок звело. Погано вже те, що комісар накручуватиме мені хвоста в присутності Доусона. Невже так необхідно кликати ще й Не Здавайся?
— Він чекає за дверима.
— Сержант Банерджі,— гукнув Таггарт у напрямку дверей.— Зайдіть, будь ласка.
Увійшов Не Здавайся, віддав честь і соромливо сів поруч зі мною. Таггарт опустився на канапу навпроти, Доусон продовжував міряти кімнату кроками у нього за спиною.
— Отже,— почав Таггарт,— я так розумію, сьогодні ввечері ви обидва були дуже зайняті.
— Сер?
— У Барракпурі. Доусон сказав, ви попередили убивство жінки.
Вражає, як швидко про це дізнався Доусон. От тільки незрозуміло, до чого це.
— Нам пощастило,— кивнув я.— Опинилися в потрібному місці у невдалий час.
— І вважаєте, що напад пов’язаний із убивством тієї медсестри, Рут Фернандес?
— Не тільки, а ще й з убивством шпитального інтенданта на ім’я Пріо Таманг, яке сталося чотири ночі тому.
Доусон почув ім’я Таманга, і в очах його спалахнув якийсь вогник.
— Ми почали переслідування,— продовжив я,— але загубили його на території шпиталю.
— Ви бачили його обличчя? — втрутився Доусон.
— Так.
— Який у нього вигляд?
— Викапаний гуркх.
— Вік?
— Не знаю,— потер я потилицю.— Гадаю, за сорок. У мешканців Сходу важко визначити... Принаймні мені. Ще й темно було.
— Звідки ви знаєте, що він вирішив напасти на медсестру Рувель? — запитав Таггарт.
Моє збентеження змінилося полегшенням, я вже почав думати, що зрештою тут не через свою пристрасть до наркотиків. Витяг із кишені світлину і простягнув комісару.
— Вважаю, він вирішив убити людей із цієї світлини — у будь-якому разі, більшість із них. Одну особу, здається, пощадив. Наступною жертвою може стати ось цей чоловік,— я вказав на полковника Маꥳра.
22
Дуглас Гейґ — британський військовий діяч. Командував британськими військами у Першій світовій війні. Його часто критикують за великі втрати особового складу.