— Що змушує вас так думати? — запитав Доусон.
— Ви знаєте,— парирував я.— Припускаю, що саме ви наказали забезпечити йому охорону як свідку.— Я повернувся до лорда Таггарта і приготувався підірвати бомбу: — Це стосується того, що відбувалося під час війни, сер. Серія експериментів під кодовою назвою «Равалпінді». Експерименти з гірчичним газом ставили на місцевих вояках. Вважаю, що наш убивця міг бути одним із піддослідних. Його помста спрямована на людей, через яких він зазнав страждань.— Я повернувся до Доусона: — Вам потрібно переглянути записи про всіх, на кому випробували речовину. І дізнатися, хто це може бути.
Я чекав, доки вони усвідомлять мої слова. Таггарт із Доусоном перезирнулися, тоді Доусон підійшов до нас і сів поруч із комісаром.
— Скажіть їм,— зітхнув Таггарт.
Доусон ледь помітно кивнув у відповідь.
— Комісару все відомо про «Равалпінді»,— сказав він,— навіть такі деталі, про які ви ще не довідалися. Так, справді, певні експерименти проводили під егідою Данлопа. Що ж до записів, мої люди вже почали їх переглядати, але доки ще не знайшли нічого корисного.
— І ще,— лаконічно підказав Таггарт.
Доусон завагався.
— 1917 року з Британії було кілька поставок гірчичного газу, але для експериментів використали не весь газ. Рештки пильнували в арсеналі у Барракпурі. Нещодавно ми отримали наказ повернути його до Британії. Тож спочатку залишки речовини перевезли до Форт-Вільяму, де мусили підготувати до транспортування в Британію.
Він зробив паузу і посовався.
— Кажіть,— повторив Таггарт, цього разу наполегливіше.
Доусон кашлянув. Обличчя його сполотніло.
— Сталося так, що під час перевезення до Форт-Вільяму два тижні тому кілька каністр газу зникло...
Його слова вразили мене, як вистріл із гаубиці, і на якусь мить я закляк, не в змозі говорити. Досі я вважав, що ми маємо справу з божевільним гуркхом, озброєним лише кривим ножем. А тепер виявилося, що у нього в арсеналі ще й отруйний газ. У шлунку стало гірко від жовчі. Я бачив, як газ нищив загартовані в боях полки, а тепер Доусон каже, що така зброя потрапила в руки навіженого, схибленого на помсті.
— Як? — вирвалося у мене.— Його ж мусили перевозити під суворою вартою?
— Так і перевозили,— відповів Доусон.— Ми і гадки не маємо, як його вкрали. Відомо лише, що з Барракпуру виїхало 126 каністр, а на склад Форт-Вільяму прибуло 123. Тоді і звернулися до нас. У розслідуванні ми зосередились на персоналі, який відповідав за перевезення. Перевірили британських офіцерів у Барракпурі і Форт-Вільямі, і наші підозри впали на помічника інтенданта, Таманга. Ми вважаємо, що він міг їх продати або росіянам — і червоні, і білі мають у Калькутті своїх агентів, які полюють на все, що можна застосувати у їхній громадянській війні,— або, гірше, одному з місцевих терористичних угруповань.
Чотири ночі тому один із наших оперативників простежив за ним до опійного притону в Тангрі. Вважаючи, що Таманг зустрічається з покупцем, можливо, отримує платню, наша людина викликала підмогу. На жаль, наші підрозділи кинули розбиратися з надокучливою агітацією Ґанді, тож ми не мали змоги вчасно влаштувати рейд. Довелося звернутися по допомогу до поліції моралі. Коли вони прибули на місце, то знайшли там тіло Таманга, але жодного сліду покупця. Тоді ми боялися, що слід уже охолонув і ми ніколи не знайдемо каністри. Але згодом убили медсестру в Рішрі, Данлопа знайшли мертвим у ліжку.
— Наскільки важко застосувати газ? — запитав я.
— Відносно просто,— пояснив Доусон.— Кожна каністра має невеличкий запечатаний гумою отвір під кришкою, що загвинчується. Винахідливий військовий зможе додуматись, як розлити газ у менші, саморобні бомби або...
— Або що?
— Ми не знаємо, що ще він украв. Можливо, вибухові детонатори.— Він зчепив руки.— Ми мусимо зупинити його, доки він не відкрив ті каністри. Наша єдина надія в тому, що спершу він захоче розібратися з Маꥳром та рештою людей із цієї світлини.
Я потрусив головою — так важко було повірити в те, що розповідав Доусон.
— Дванадцять годин тому ви й чути не хотіли, щоб ми вели цю справу. А тепер раптом усе змінилося?
Вигляд у Доусона був такий, ніби його зараз знудить.
— Ми не маємо вибору,— тихо промовив він.— Його потрібно зупинити, доки він не скористався вмістом каністр, а ви з вашим сержантом єдині, хто може його впізнати.
Я повернувся до Таггарта.
— І ви про все це знали?
— Про воєнні експерименти — так. Про викрадення каністр — ні.
Не Здавайся поруч зі мною засовався.
— Якщо газ у нього,— запитав він,— то чому він досі ним не скористався?
Доусон поглянув на годинник.
— Принц Едвард, принц Уельський, прибуває до Говраху за чотири години. Менш ніж за дванадцять годин він відвідає прийом на іподромі, а після цього — вечерю в саду біля будинку губернатора. Привітати його збереться половина білої Калькутти...
Голос його обірвався, ніби він не міг закінчити думку. І я його не звинувачую. Людина, що має зуб проти білих, на волі з гірчичним газом, якого вистачить на кілька бомб. Наслідки газової атаки на цивільних будуть такими, що й подумати страшно.
— Відмініть заходи на честь принца.
— Неможливо,— вступив Таггарт.— Уявіть тільки, який галас здійметься, якщо ми зізнаємось, що спадкоємець трону імперії не буде в безпеці у першому місті Британської Індії! Ото буде щасливий день для Партії Конгресу, а міжнародна преса називатиме його перемогою Ґанді й Даса. У їхнього руху неспівпраці, що вже затухає, відкриється друге дихання.
— Тоді оголосіть, що він захворів,— запропонував я.
Доусон похитав головою.
— Це знову ж таки сприйматиметься як ознака слабкості. Учора в Бенаресі він був при здоров’ї, але захворів, щойно дістався Калькутти? Індійці кричатимуть, що це вигадки. Казатимуть, що принц Уельський надто переляканий, щоб висунути носа в місто. До того ж ризикує не принц — його ми можемо захистити, і в ратуші, і в саду біля резиденції губернатора. Проблема в натовпі, що збереться біля ратуші.
— І це не лише білі,— додав лорд Таггарт похмуро.— Я очікую, що Дас збере своїх конгресменів і приведе протестувати проти цього візиту. Вони теж там будуть.
— Не сумніваюся,— кивнув Доусон.— Наші джерела вважають, що він планує зібрання на майдані, а після нього — марш до ратуші.
Таггарт повернувся до мене.
— Ви мусите піти й поговорити з Дасом. Нагадайте йому, що він під домашнім арештом. Скажіть, раптом він спробує вийти з дому, його заарештують і привезуть на Лал-базар. І подвойте охорону особняка. Його рух не-співпраці ледь дихає. Якщо ми протримаємося протягом візиту принца, є ймовірність того, що його придушить вага власних очікувань. Коли зробите це, повертайтеся до Форт-Вільяма. На наступні двадцять чотири години я передаю вас із Не Здавайся під командування Доусона.
Я хотів було запротестувати, але комісар помахав рукою, щоб я мовчав.
— Більше ми на цю тему не дискутуватимемо, капітане. Ви ступили на дуже тонку кригу.
Я знову опустився на канапу.
— Так краще,— продовжив він.— Майор має план, як викурити вашого приятеля-гуркха.
Із внутрішньої нагрудної кишені кітеля Доусон витяг свою люльку, запалив її сірником і, коли тютюн почав тліти, легко видихнув кільце диму.
— Скористаємось полковником Маꥳром як приманкою,— промовив він.
Двадцять дев’ять
з кабінету Таггарта я пішов до автомобіля, а в голові лунали слова Доусона. План військових був досить зухвалим, тобто, інакше кажучи, відчайдушним. Але до найбільшого зібрання британських резидентів у Калькутті з часів останнього візиту короля десятиріччя тому лишилося кілька годин, і оскільки той божевільний був озброєний достатньою кількістю гірчичного газу, щоб улаштувати криваву розправу, не можна було нехтувати навіть наймізернішим шансом.
Отже, Таггарт уже знав про «Равалпінді». Для мене це стало шоком, хоча, якщо подумати, не мусило. Хіба це не черговий приклад лицемірства, в якому нас звинувачували індіанці — оголосили себе «захисниками» їхньої землі, а самі ставимось до них трохи краще, ніж до рабів? Іноді мені важко звинувачувати їх у тому, що вони бажають нас позбутися. Що ж до Таггарта, він має звичку знати більше, ніж удає. Під час війни він був старшим офіцером військової розвідки, тож міг знати про «Равалпінді» від дня зародження проекту. Хоча тепер він уже не вояк, а голова бенгальської поліції. Це означає, що його справи з військовими, особливо з їхньою розвідкою, зводилися до боротьби за вплив на політику в місті. У минулому він застосовував мене як корисний інструмент, щоб покопатися там, куди «Відділ Н» намагався не лізти, і я боявся, що і цього разу саме такий випадок. Цілком можливо, що він щось запідозрив, коли в Рішрі знайшли тіло сестри Фернандес, але, судячи з виразу його обличчя, він казав правду, коли заявив, що викрадення гірчичного газу стало для нього новиною.