Таггарт наказав нам повертатися додому і відпочити скільки зможемо. О сьомій ранку ми мусили з’явитися до Дасового будинку й умовити його відкликати свій марш — і зробити це він, безсумнівно, відмовиться. Щось підказувало мені, що ця хода стане спусковим гачком для подій, які ми не зможемо втримати під контролем. Але то буде вранці. Єдине, чого мені хотілося зараз,— дістатися до ліжка.
Не Здавайся сидів поруч зі мною, міцно стиснувши губи. Гадаю, шок уже минув, і він почав усвідомлювати, що сьогодні він на волосок розминувся зі смертю.
— З вами все гаразд, сержанте? — поцікавився я.
Він ввічливо кивнув і відвернувся, знову почав дивитись на порожні вулиці.
— Ми могли б схопити його сьогодні,— промовив він.— Це я винен, що він утік. Тепер хтозна скільки людей загине через мою помилку.
— Дурниці,— відмахнувся я.— Ви зробили все можливе. І ви чули про план Доусона. Ми його ще піймаємо.
— Думаєте, план спрацює? — запитав він таким тоном, що ясно стало, як йому хочеться, щоб хтось запевнив його, що цю помилку можна виправити, і за такої ситуації від мене вимагалася не чесна думка, а радше відповідь, яку йому кортіло почути.
— Упевнений, що спрацює. Цей чоловік явно божевільний. Варто поглянути на те, як він пошматував своїх жертв, щоб це зрозуміти. Сумніваюся, що він не скористається нагодою убити Маꥳра, навіть якщо підозрюватиме, що це пастка.
Не Здавайся мовчки обмірковував мої слова.
— Ви знаєте, ви помиляєтесь,— нарешті заявив сержант.— Він не божевільний. Бо інакше убив би нас обох сьогодні. А він цього не зробив.
Я повернувся до нього.
— До чого це ви ведете?
Не Здавайся знову подивився у вікно.
— Він має план і рішуче налаштований його дотримуватись. Така людина помилок не припускається. Лишається молитись, що він хоче убити тільки Маꥳра, а не тисячі невинних цивільних.
Коли автомобіль зупинився біля нашої квартири, навіть проститутки Премчанд-Борал-стрит лягли спати. Я важко піднявся сходами: ноги ніби свинцем налилися, відчинив парадні двері і ввімкнув електричне світло в передпокої. Не Здавайся пройшов повз мене до своєї кімнати. З вітальні почулося шарудіння нашого слуги Сандеша, і за мить він босоніж вийшов у коридор.
— Гарбуза, сагибе?
Замість відповіді я кивнув, пройшов крізь вітальню на веранду, а він пішов готувати сік. Місяць заливав веранду своїм блідим світлом, із річки дмухав легенький вітерець. Я сів на один із плетених стільців. Ніч була довгою, деякі з частинок мозаїки стали на свої місця. Я знайшов зв’язок між убивствами Аластера Данлопа, Рут Фернандес і небіжчика в Тангрі — Пріо Таманга, ми попередили вбивство Матильди Рувель, дивились в очі нашому вбивці і дізналися таємницю операції «Равалпінді». Ніч була б просто чудовою, зупинись вона на цьому, але тут розірвалася бомба Доусона з новинами про викрадений гірчичний газ, і все раптом стало набагато гіршим, ніж я боявся.
Лишалося ще питання, хто вбивця. Я бачив достатньо, щоб зробити висновок, що він гуркх, можливо, військовий. Проблема в тому, що в армії тисячі гуркхів; десятки тисяч, якщо рахувати тих, хто пройшов війну і був демобілізований. Шанси, що люди Доусона встановлять його особистість, доки не сплинув час, дуже невисокі. Тут на веранду вийшов Сандеш із гарбузовим напоєм, і я пригадав ще одне питання, яке мене також тривожило,— те, що Не Здавайся казав про час.
Експерименти відбулися 1917 року. Чому нападник чекав чотири роки перед тим, як помститись? Можливо, він був якимось чином прив’язаний до перевезення решток гірчичного газу з Барракпуру до Форт-Вільяму, але ніяк не можу збагнути, як саме. Щось я упустив. Щось аморфне, що мені ніяк не вдавалося вхопити. Хай там що, зрозуміти це, втупившись у нічну темряву, навряд чи вдасться. Тож я узяв у Сандеша склянку з напоєм, випив і пішов спати.
Я поплентався коридором до своєї темної кімнати. Світло вмикати не став, бо добре знав, що де стоїть. Скинув черевики, зняв шкарпетки, розстебнув сорочку і штани, лишив там, де вони впали, і ступив до ліжка. Підняв один край москітної сітки й заліз під нього. Одна з констант калькуттського життя — нескінченна боротьба з москітами. Хтось вирішив, що непогано було б звести місто на болоті, і це визначило долю Калькутти. Це ідеальне місце розмноження усіляких неприємних істот, але малярійні комарі були найгіршими з них. Усі в місті, від лейтенант-губернатора до останнього рикши, залежали від їхньої милості, і щоночі одним із обов’язків Сандеша було накривати наші ліжка москітною сіткою, а вранці знімати її та прибирати.
Я ретельно запхав сітку між матрацом та рамою ліжка і влаштувався зручніше. Під сіткою з’являлося відчуття певної недоторканності, ніби ти прикривався щитом від усього того, що могла в тебе жбурнути Калькутта. Я заплющив очі.
Наступної миті мене аж підкинуло.
Я схопив край сітки, відкинув його, вистрибнув з ліжка й кинувся до вмикача світла. Увімкнув, підхопив з підлоги сорочку й штани, швидко натягнув їх і попрямував до дверей.
Швидко перетнув коридор і постукав у двері Не Здавайся, не чекаючи на відповідь, увірвався до кімнати і клацнув вимикачем.
— Піднімайтеся! — наказав я.
Не Здавайся сів у ліжку, протираючи очі.
— Вдягайтеся. Мусимо ще раз допитати місіс Данлоп.
Він не повірив.
— Зараз?
— Потрібно зараз,— відповів я.— Іншого часу немає.
— Чому?
— Москітна сітка,— видихнув я.— Якщо Данлопа вбили у ліжку і ніхто нічого не торкався на місці злочину, чому москітна сітка над його ліжком не була опущена?
Не Здавайся так і витріщився на мене крізь тоненький білий серпанок власної москітної сітки.
— Десять хвилин,— сказав я.— Зустрічаємось у передпокої. А я спочатку зроблю кілька телефонних дзвінків.
Тридцять
ерший дзвінок до гаража на Лал-базар з наказом негайно прислати по нас автомобіль. Другий — до місцевого відділку на Парк-стрит з наказом послати офіцерів до оселі Данлопів на Парк-стрит. Я попросив констебля Мондола, з яким ми зустрічалися вранці, бути там присутнім. Як правило, констеблі живуть у службових квартирах біля відділків, і в Індії гарно те, що місцеві офіцери не схильні ставити питання щодо наказів сагиба, навіть якщо це означає піднятися серед ночі.
Хлопці з відділку на Парк-стрит встигли дістатися до будинку Данлопів раніше, і нас впустив молодий констебль, провів нагору.
Людям Мондола не знадобилося багато часу, аби знайти докази, що чогось бракує, і незабаром ми знову стояли на порозі кабінету Данлопа.
Мондол сам опустився навколішки. Звів очі й усміхнувся, показав на брунатні плями між китицями килима, що вкривав більшу частину підлоги.
— Ось,— майже з тріумфом промовив він.
— Це може бути все що завгодно,— похмуро завважив Не Здавайся.
Мондол нахилився вперед, підняв кут килима й відкинув його. Лак на дошках підлоги був нанесений тонким шаром і в певних місцях витерся. На одному з таких місць, трохи більшому за мою долоню, деревина частково зафарбувалася.
Я підійшов, опустився на коліна, провів по плямі пальцем.
— Хтось пробував відмити,— підсумував я.