Зіпнувся на ноги, тоді звернувся до Мондола.
— Приведіть сюди місіс Данлоп. Після цього обшукайте весь дім.
Він нахмурився.
— Що шукати, сер?
— Те, чим витирали,— гаркнув Не Здавайся.— Ганчір’я, тканину, простирадла, заплямовані кров’ю. Перевірте сміття. Зазирніть у комини.
Констебль кивнув і крутнувся на підборах.
Схоже, Данлопа вбили тут, у його кабінеті. Я сів за стіл убитого і подивився на світлини на стіні. Ту, яку поцупив Не Здавайся під час свого танця вмираючого лебедя, і ті, які пошкодилися, замінили, з підлоги прибрали розбите скло. Але все одно лишилося кілька порожніх місць там, де раніше висіли світлини, на їхню відсутність указували прямокутники темнішого кольору.
Двері рипнули й відчинилися, і в супроводі констебля увійшла Антея Данлоп, закутана в халат і похмуріша за грозову хмару.
— Що все це означає, капітане? Ви ж усвідомлюєте, що зараз глупа ніч. Ваша поведінка дорівнюється образі. Навіть не сумнівайтеся, що вранці я подам на вас скаргу начальству.
— Вибачте, місіс Данлоп,— сказав я,— але те, що ми мусимо обговорити, не може зачекати до ранку.
Вона поглянула на мене з підозрою.
— Як я зрозуміла, ви не можете більше нічого зі мною обговорювати.— Вона махнула рукою на Не Здавайся, який стояв біля дверей.— Не сумніваюся, ваш помічник цього не забув.
— Певен, що цього разу наші друзі з військової розвідки не протестуватимуть,— відповів я, запрошуючи її на стілець навпроти.— Насправді вони тепер схильні сприяти нашому розслідуванню. Здається, телефон ви маєте. Можемо зателефонувати їм, якщо хочете.
Вона так і стояла, мовчки кипіла від злості, і на мить мені здалося, що вона обмірковує мою пропозицію, але передумала й сіла.
— Що ви хочете знати?
— Спочатку, місіс Данлоп,— сказав я,— чи не скажете ви, чому збрехали нам?
— Прошу?
Я глянув їй в очі.
— Вашого чоловіка вбили не в ліжку, еге ж?
Щось промайнуло в її очах. Як і першого разу, коли я її розпитував. То був не страх, щось інше. Може, виклик? Її рука потяглася в кишеню халата, але вигулькнула звідти порожньою. Можливо, вона шукала чотки. Не схоже, щоб їй була потрібна носова хусточка.
Вона гірко зітхнула.
— Чому ви так кажете?
— Бо це правда,— відповів я.— Бо я сумніваюся, що його дослідження малярії призвели до того, що він почав спати без москітної сітки. Гадаю, вам відомо, хто вбив вашого чоловіка. Ви прикриваєте вбивць. Не знаю тільки чому.
Реакцією на таку заяву міг бути тільки шок, але альтернативи не було — часу на люб’язності бракувало, і якщо чесно, я надто втомився, щоб через це перейматися. Враховуючи, що вдовою вона стала зовсім недавно, можна було очікувати, що зараз потечуть сльози, але Антея Данлоп не проронила ні сльозинки. Натомість вона сміливо глянула мені в очі.
— Не знаю, про що ви, капітане. Я вже казала, що випила снодійне. Знайшла Аластера вранці в його кімнаті.
Неправильна відповідь. Або, можливо, вона неправильно це сказала. Хай там що, вона брехала. Хотіла, щоб я повірив, буцімто вбивця проник до будинку, знайшов її чоловіка, привів його сюди, вбив, прибрав за собою і насунув килим на те місце, де не відмилися сліди крові, тоді пішов, і ніхто в домі цього не помітив. Навіть для Калькутти така історія була поганенькою. Я ні на мить не міг припустити, що вона вбила чоловіка власноруч, але це не означало, що вона не винувата.
— Хтось вам погрожує? — допитувався я.— Ви їх прикриваєте? Якщо так, я можу вас захистити.— Вдруге за ніч я обіцяю поліційний захист жінці. Матильда Рувель не повірила, що я здатен її захистити. Цього разу реакція була іншою. Антея Данлоп явно не вважала, що потребує захисту.
— Я вже сказала вам, капітане. Не знаю, про що ви.
Сказано це було буденним тоном, майже легковажно.
Жінка, яка відчайдушно намагається переконати мене в правдивості своєї історії, співала би геть по-іншому.
І тут мене осяяло. Вона вважає, що смерть чоловіка була справедливою. Вона жінка релігійна, віддана католичка з явним відчуттям того, що є добро і що є зло. Можливо, чоловік її зробив щось таке, чого вона не могла пробачити. Вона явно не почувалася винною через його вбивство, але брехати мені їй вдавалося важче. Раптом я зрозумів той блиск у її очах. Вона хотіла розповісти мені — пояснити, чому помер її чоловік і чому вона мала рацію, захищаючи його вбивцю.
Мені потрібно було лише поставити правильне питання.
— Гірчичний газ,— сказав я.
Вона звела на мене переляканий погляд.
— Що?
— Коли ви дізналися, що ваш чоловік досліджував не ліки від малярії, а працював над створенням для армії більш токсичного різновиду гірчичного газу?
— Я не...
— Не знали, доки не поїхали з Англії? Ви щонайменше почали здогадуватися про характер його роботи, коли приїхали сюди і почали працювати медсестрою у шпиталі Барракпуру. Це, напевно, було важко: така богобоязна жінка, як ви, мусить жити в одному будинку з чоловіком, який розробляє зброю масового вбивства.
— Я не знала,— з силою підкреслила вона. В очах її були сльози й гнів.— Він казав, що шукає протидію. І я вірила йому, доки...
— Доки що?
— Доки полковник Маꥳр не розповів правди.
— Маꥳр? — здивувався я.— Директор шпиталю? Навіщо йому вам розповідати?
— Горе,— пояснила вона.— Кінець 1917 року. Його сина поранили в Пассендалі. Хлопець жахливо обгорів під час газової атаки і за місяць помер у шпиталі. А він відповідав за об’єкт, де досліджується гірчичний газ. Така іронія долі. Спочатку він тримався мужньо, але був один випадок: я мусила зайти до його кабінету, а він був п’яний. Белькотів щось нескладне, причитав про гнів божий. Вважав, що це кара божа за його роль у сприянні злу.
Авжеж, я почала розпитувати Аластера. Чоловік відповів, що не мав вибору, що працював на благо короля та країни. Я змусила його пообіцяти, що кине все, щойно скінчиться війна. І він кинув. Отримав посаду у школі тропічної медицини.
Вона витерла сльози з очей.
— А тоді прийшов лист із Лондону, його викликали в Портон-Даун[23] продовжувати дослідження. Я благала його відмовитись, але він не послухав. Ніколи не бачив нічого злого в тому, що робив, тільки науковий виклик: удосконалення ще ефективніших отрут. І коли він погодився на цю посаду, я усвідомила, що це не та людина, за яку я виходила заміж. Не знаю, що б я робила, якби місяць тому не з’явився той чоловік.
— Хто? — запитав я.
Вона замовчала.
— Не знаю, чим він вас причарував,— додав я,— але ви мусите знати, що ми підозрюємо його у викраденні доволі великої кількості отруйного газу і в намірах застосувати його до невинних цивільних. Єдина наша надія — це те, що ви розповісте все, що вам відомо.
Я бачив, що в душі її відбувається боротьба.
— Місіс Данлоп,— тихо сказав я,— цей чоловік може вбити безліч людей. Ви маєте шанс спокутувати вину вашого чоловіка. Ви можете допомогти мені зупинити його.
Вона змахнула сльозинку з куточка ока.
— Ґурунг,— промовила вона.— Його звуть Лакхіман Ґурунг. Він снайпер одного з полків гуркхів.
— Знаєте, якого саме?
— Ні.
Я озирнувся на Не Здавайся, який уже витяг записник і занотовував деталі.
— Зателефонуйте Доусону. Скажіть, що людина, яку ми шукаємо,— снайпер Лакхіман Ґурунг.
— Зроблю це негайно, сер,— сказав він і рушив до дверей.
Я повернувся до Антеї Данлоп.
— Чому місяць тому він прийшов до вас? Він був одним із тих, на кому ваш чоловік проводив експерименти?
Вона похитала головою.
— Ні, батьком одного з них. Його сину, Багадуру, було лише п’ятнадцять, коли він записався. Ми називали його Боббі. Низькорослий хлопець, навіть як на непальця. Гадаю, йому б відмовили, якби не війна. Його умовив на експерименти Пріо — тобто Пріо Таманг. Таманг служив у шпиталі санітаром, але також виконував роль неофіційного рекрутера, одного з тих, хто об’їжджає гірські непальські села і вербує хлопців до армії.— Вона посміхнулася своїм думкам.— Вважаю, нічого б не сталося, якби Боббі не був таким малим.
23
Портон-Даун — центр дослідження хімічної та біологічної зброї у Великій Британії, розташований неподалік від містечка Портон.