— Що сталося?
— Експерименти,— пояснила вона.— Експерименти Аластера. Він розповів, що для вироблення опору отруті піддослідні отримували маленьку кількість газу. Він казав, що ніякої шкоди в тому не було, а коли таки застосовували летальну концентрацію газу, людям видавали маски. Нещасний випадок стався під час одного з експериментів із високою концентрацією газу. Протигази були армійськими, розумієте, а голова у Боббі була такою маленькою, що йому не підходив навіть найменший розмір. Під час експерименту маска з нього зісковзнула.
Вона помовчала, дивлячись повз мене.
— Пригадую, як його принесли до лазарету. Ми бачили пошкодження і раніше, але таких іще ні. Обидва ока згоріли, дихання було уривчастим. Він прожив ще три дні в агонії і помер.
Весь цей час я доглядала за ним, як за власним сином. Потім я вважала своїм обов’язком написати його родині. Його батько служив на Західному фронті, і я послала листа йому, повідомивши, що його син пішов у кращий світ. Думала, що цензори пройдуться по тексту своїм чорним олівцем, але щонайменше частина того, що я написала, дійшла до Лакхімана. Він відповів, дякуючи мені за доброту до його сина, ось і все. Принаймні так було, доки місяць тому він не з’явився у мене на порозі. Сказав, що його полк щойно перевели до Калькутти, і він хотів подякувати мені особисто за те, що я зробила для його сина. Він був сором’язливим чоловіком, незграбним, але напрочуд ввічливим. Я зрозуміла, що він і гадки не має, як насправді помер його син.
— І ви його просвітили? — припустив я.
Вона підняла на мене очі.
— Батьки мають знати, як померла їхня дитина, капітане. Не сказати йому було б злочином — якщо не перед законом, то перед Богом.
— Як він сприйняв новини?
— Мужньо. Думаєте, що місцевий чоловік відреагував би по-іншому, почувши такі новини від білої жінки? Не сумніваюся, що, будь його поведінка інакшою, для нього це було б соромом.
— Те, що він після цього зробив, було не таким мужнім,— завважив я.— Він убив три особи, включно з вашим чоловіком.
— Аластер заслужив свою долю,— відрізала вона.— Мій чоловік хотів створювати більше зброї, кращу зброю. Яка вбивала би більше синів. І все це тому, що то буцімто був науковий виклик.
— Що сталося, коли Ґурунг пішов?
— Приблизно дві ночі тому він повернувся до нашого дому. Сказав, що зустрів чоловіка, який завербував його сина на експерименти,— припускаю, що то був Пріо Таманг,— напоїв його, і Таманг назвав імена тих, хто відповідав за експерименти. Сказав, що знає, що накоїв мій чоловік під час війни, і що він збирається помститися. Я вказала на те, що розплати може вимагати тільки Бог. Авжеж, він процитував Біблію: «Око за око, зуб за зуб» — здається, цей вірш найпопулярніший серед язичників,— і я, своєю чергою, процитувала йому відповідь Господа нашого: «І коли вдарить тебе хто в праву щоку твою, підстав йому й другу». Я думала, що переконала його.— Вона відвернулася.— Очевидно, я помилилася.
М’яко сказано. З власного досвіду можу сказати, що підставляти іншу щоку — не та філософія, яку сповідують гуркхи. Вони радше слідуватимуть доктрині, що коли хтось ударив тебе по правій щоці, краще так заїхати йому в пику, щоб у нього більше і думки не з’явилося вдарити тебе. Як мінімум, принцип «око за око», як максимум — «позбавиш мене ока, я відітну тобі всю голову». Власне, ця стримана, смертоносна лють — одна з причин, чому ми так високо цінуємо їх у ролі солдатів.
Але її слова мене вразили.
Око за око.
— Що ви розповіли Ґурунгу про пошкодження, які отримав його син?
Антея Данлоп відвела погляд.
— Місіс Данлоп,— натиснув я,— які пошкодження отримав Багадур Ґурунг і що саме ви сказали його батькові?
Вона подивилась на мене. Очі її сповнилися сльозами.
— Я сказала йому правду!
— Що Багадура Ґурунга осліпив газ?
Вона кивнула.
— І ще він пошкодив його легені?
— Саме пошкодження легень його і вбило,— промовила вона.
— І все це ви розповіли його батькові, так? Саме тому він наніс вашому чоловіку та іншим жертвам ті самі рани. Око за око. Легеня за легеню.
Жінка не відповіла. У цьому не було потреби.
Уявляю, що для такого чоловіка, як Ґурунг, факт, що його сина отруїла газом британська армія, інститут, який він шанував, у якому служив, відколи став достатньо дорослим, щоб іти служити, дорівнював би зраді. За такий гріх убити тих, хто безпосередньо відповідав за ці дії, було б недостатньо.
В уяві постала сцена: Ґурунг вистежив Пріо Таманга, чоловіка, який завербував його сина до «Равалпінді»; напоїв Таманга, сподіваючись дізнатися подробиці особистої відповідальності за смерть сина; тоді дізнався, що Пріо Таманг уже не просто вербує невинних непальських сільських хлопців — тепер він помічник інтенданта в Барракпурі. Під час розмови Таманг похвалився, що рештки гірчичного газу перевозитимуть із Барракпуру до Форт-Вільяму, і Ґурунг зрозумів, що такий варіант помсти його цілком улаштовує. Він дав хабаря Тамангу, щоб той «загубив» кілька каністр гірчичного газу по дорозі до Форт-Вільяму. Таманг доставив їх Ґурунгу, та замість того, щоб розплатитись із ним в опійному притоні Тангри, гуркх убив його — перша жертва в низці убивств заради помсти, у списку були також Рут Фернандес, Аластер Данлоп, Матильда Рувель і полковник Маꥳр, після цього — акт розплати: отруєння газом великої кількості цивільних у Калькутті на Різдво.
— Це востаннє, коли ви його бачили? — запитав я.— До минулої ночі?
— Так,— сказала вона, трохи опанувавши себе.— Він увірвався після опівночі. Я пішла спати, Аластер був тут, працював.— У голосі її забриніла гіркота.— Він тільки й робив, що працював. Лакхіман, мабуть, знав, що кімнати слуг на першому поверсі, бо потрапив усередину крізь дах. Спочатку він увійшов до моєї спальні.
— Ви не закричали?
— Закричала б, але він затулив мені рота рукою, не встигла я усвідомити, що відбувається. Сказав, що не зробить мені нічого поганого. Що прийшов поставити моєму чоловікові кілька питань.
— І ви сказали, що Аластер у своєму кабінеті?
— Так.
— І що було далі?
— Він зв’язав мене і заткнув кляпом рота, а тоді вийшов із кімнати. Я чула, як він пройшов до кабінету. Чула, як скрикнув Аластер, от і все. Припускаю, що Ґурунг погрожував йому пістолетом. Наступне, що пам’ятаю,— Ґурунг повернувся до кімнати. На вигляд — справжній диявол... чи, може, один із янголів помсти Господа нашого. Кажуть же, що Сатана — це один із занепалих янголів божих. Він нагнувся й почав мене розв’язувати. Я запитала, що він зробив. Він нічого не відповів.
Двері відчинилися, й увійшов Не Здавайся. Кивнув мені і зайняв своє місце поруч мене.
Я витяг із кишені світлину, розправив її на столі, вказав на її постать.
— Він полює на тих, хто був зайнятий в операції «Равалпінді»,— сказав я.— Навіть на медсестер, які доглядали поранених і помираючих. Чому ж він не вбив вас?
Вона знову перевела погляд на стіну.
— Чи повірите, якщо я скажу, що просила його це зробити? Я також втрачала дітей і не раз міркувала, чи не позбавити себе життя, але це, звісно, гріх, якому немає прощення. Убий він мене, зробив би мені величезну послугу, але він відмовився. Сказав, що не хоче моєї смерті на своїй совісті.
— І все одно готується отруїти невинних цивільних?
— Це ви сказали,— парирувала вона.— Я не побачила доказів цьому. Досі він убивав лише тих, кого вважає відповідальним за смерть сина.
Її зауваження мало б сенс, якби не той факт, що чоловік украв кілька каністр іприту. Те, як вона захищала його, змусило мене згадати дещо інше.
— Ви просили Ґурунга убити вашого чоловіка?
— Ні,— спокійно відповіла вона,— але я його і не зупиняла. Мій чоловік створював зброю, отруйнішу за ту, що вбила Багадура Ґурунга. Якби ви знали когось, хто поставив за мету сіяти смерть, то чи стали б ви зупиняти месника, капітане?
— Саме це я і намагаюсь зробити, місіс Данлоп.