Тридцять один
’ята ранку. Різдво. Це мусив бути день радості, надії та відродження. Можливо, так і є. Тепер ми маємо ім’я нашого убивці — Лакхіман Ґурунг, а це дає надію, хоч би якою примарною вона була, зупинити його, доки він не убив іще когось.
Небо на сході почало світлішати. Ми спустилися сходами від порогу Антеї Данлоп до нашого автомобіля. Водій дрімав на передньому сидінні, упершись головою в скло, і Не Здавайся довелося постукати у віконце, щоб вирвати його з обіймів сну.
— Форт-Вільям. Чало! — скомандував я, коли ми сіли.— Що сказав Доусон, коли ви йому зателефонували? — запитав у Не Здавайся.
— Сказав, що попередить відповідні органи і почне пошуки серед військових підрозділів у місті та навколо нього.— Не Здавайся посміхнувся.— Він був дуже вдячним за інформацію. Дійшов навіть до того, що подякував.
— А ти вже думав, що не доживеш до цього дня,— завважив я.— Якщо нам пощастить, люди Доусона швидко вистежать його і заарештують, та й по всьому.
Хоча, навіть промовляючи ці слова, я сумнівався, що заарештувати снайпера Ґурунга буде так легко. Почати з того, що в Калькутті нічого не буває легко; до того ж людина, яку ми вистежуємо,— гуркх, загартований у битвах.
— Він також мав новини,— продовжив Не Здавайся.— Два інші англійські лікарі на світлині — асистенти Данлопа; обидва повернулися до Англії після війни. Якщо Ґурунг на них полює, йому доведеться здійснити подорож морем.
Отже, Маꥳр лишився єдиною британською особою на світлині, до якої ще не навідувався гуркх. Можливості здійснити вбивство звужувалися, і зараз я почувався краще, ніж дві години тому. Тепер я знав свого ворога в обличчя і на ім’я і, що важливіше, я розумів його мотив. Щоправда, лишалася небезпека, що він улаштує газову атаку, яка призведе до масових жертв, але тепер наші шанси зупинити його збільшилися, хоча ми й досі лишалися у невиграшному становищі.
Автомобіль мчав на захід, до річки, перетнув Майдан, проїхав Утрем-роуд, лишивши ліворуч плац і меморіал Вікторії. У розсіяному ранковому світлі Форт-Вільям проступав таким собі велетнем-бегемотом. Ясноокий вартовий біля Чоурінгської брами помахав, щоб ми проїжджали, і невдовзі ми зупинилися біля блоку, де оселився «Відділ Н».
Кабінет Доусона виявився кабінкою з матового скла та дерева в дальньому кінці великої кімнати на третьому поверсі. Попри ранню годину, тут було людно, як на Боу-базар під час свята на честь богині Дурги: за столами сиділи чоловіки та жінки в одностроях, розмовляли по телефону або бігали, завантажені паперами, з однієї кімнати до іншої. Серед цієї метушні я роздивився знайоме обличчя Марджорі Брейтвейт, секретарки Доусона.
Марджорі мала суворий характер, завжди нахмурене обличчя, вигляд директорки, до якої не сунешся з дурницями, і репутацію найнадійнішої секретарки в Калькутті — невід’ємні риси жінки, яка була асистенткою таємного поліційного агента, якого боялися більше за всіх в Індії. Один лише звук її голосу вселяв страх божий в серця підлеглих; я навіть підозрював, що вона таки відвідувала курси з проведення допитів, на які посилали всіх офіцерів відділу. Не Здавайся боявся її до смерті, а мені вона навіть подобалася, і хоча вона завжди лишалася відданою своєму босу, здається, мене терпіла.
Ми пройшли до її столу.
— Марджорі,— сказав я,— ми до Торквемади. Терміново.
Вона підвела голову й зітхнула.
— Проходьте, капітане Віндгеме. Він на вас чекає.
Я подякував і пішов до кабінету Доусона.
— До речі, капітане,— гукнула вона.— Не варто вам його так називати. Йому це не сподобається, а мені не хотілося б дивитись, як він вириває вам нігті через дурний жарт.
Я осяяв її усмішкою і постукав у двері майора.
Доусон сидів за своїм столом, затиснувши в зубах люльку і притиснувши до вуха слухавку. Менш ніж сорок вісім годин тому він мене тут допитував, а я блював йому на підлогу. Тепер він був не так вороже налаштований, хоча я був би дурнем, якби вважав, що це щось більше за перемир’я,— радше пауза у військових діях, доки ми розбиралися зі спільним ворогом. Він кивнув головою на два стільці, що стояли за столом навпроти нього.
— Є новини? — запитав я, коли він поклав слухавку.
Він добряче затягнувся й послав до стелі хмару диму.
— Снайпер Лакхіман Ґурунг,— сказав він, постукавши по тоненькій коричневій теці на столі перед ним.— Рядовий, перший клас, четвертий полк, особистий гуркхський полк принца Уельського. Вік — сорок два. Поступив 1897 року, брав участь у військових діях на кордоні з Афганістаном, після цього воював у Франції та Палестині. Професійний військовий, 1920 року відмовився демобілізуватися. Минулого місяця його полк перевели до Калькутти, на цю базу.
— Ви його заарештували?
Доусон зробив іще одну затяжку. Очі у нього були червоні.
— Ще ні. Він самовільно залишив полк понад тиждень тому. Приблизно в той же час, коли зникли каністри з газом.
— Не припускаєте, де б він міг залягти?
— Перевіряємо всіх відомих родичів, які можуть проживати на цій території, розповсюджуємо інформацію серед наших оперативників у місцевих частинах. Ми помітимо його, коли він з’явиться.
Порожня бравада. Як і я, Доусон надто довго варився в цьому казані, щоб повірити власній риториці. Ґурунг заліг на дно. Єдиний спосіб його упіймати — це випередити: вирахувати, куди він піде, й дістатись туди першими.
— Ви планували використати Маꥳра,— нагадав я.— Цей план і досі в силі?
Доусон потер чоло.
— У силі,— підтвердив він.— На території військового містечка в Барракпурі за кілька годин відкриється різдвяний ярмарок. Більшість службовців отримали вранці вихідний на честь візиту принца Уельського. Полковник Маꥳр проведе ранок на ярмарку, намагаючись при цьому бути якомога помітнішим.
— Вважаєте, Ґурунг клюне?
— Сподіваюся.
— Чому б не піти ще далі і не намалювати на спині у Маꥳра мішень?
— Повірте, я б залюбки це зробив, якби це допомогло.— Він витягнув із рота люльку: — До речі, звідки місіс Данлоп дізналася його ім’я?
— Вона вже двічі його зустрічала. Його син став жертвою експериментів «Равалпінді» — вона доглядала за ним упродовж кількох днів перед його смертю. Хлопець утратив зір, легені згоріли. Батько почав мститися.
— Тоді сподіваймося,— зітхнув Доусон,— що його бажання помститися змусить скористатися шансом і напасти на Маꥳра.
Двадцять хвилин по тому, проковтнувши горнятко чорної кави у найближчій різдвяній ятці, ми з Не Здавайся сиділи в автомобілі. Застрягли десь на Стренд-роуд. Зважаючи на прибуття принца Уельського, найближчий маршрут назад — уздовж Ред-роуд повз Будинок уряду — був перекритий, потік транспорту відвели від набережної. Удалечині ранковий туман оповивав міст через Говрах. Зійшло сонце, і разом із ним прокидалося місто, щоб відсвяткувати Різдво. Дороги вже заповнилися, торговці, що везли свіжі продукти, змагалися за те, хто раніше потрапить у місто. Але цього ранку до транспорту приєднався натовп зовсім іншого кшталту. Протестувальники в білому з плакатами стікалися до берега, можливо, хотіли дістатися вокзалу біля Говраху.
Рух попереду зупинився, військові оточили демонстрантів сталевим кільцем, відганяючи від мосту та бульварів у глиб кварталів. На причалі також утворилися довгі черги, оскільки солдати перекрили доступ до поромів і розпитували всіх, хто скидався на людину, здатну завдати клопоту.
— Якось занадто для скромного візиту принца Уельського в наше місто,— завважив Не Здавайся.
Не така вже й несподіванка. В Індії навіть секрети, які охоронялися найретельніше, просочувалися назовні, і проблема, як правило, полягала в самих індійцях. Шкода, що без них країна не могла функціонувати — ні бюрократія, ні залізниці, ні сили закону та порядку; а якщо в системі є індійці, покірні пеони чи товсті бабу, завжди лишався ризик, що інформація перетече до супротивників Британської Індії. Люди завжди плескали язиками, і вистачало одного помічника начальника станції, який симпатизував Конгресу, десь у Варанасі чи Патні, чи ще десь по маршруту, який би здогадався, що ВІП-персона, яка проїжджатиме станцію в особливому потягу,— це Його Королівська Високість принц Уельський, і поділився своїми міркуваннями з місцевими партійними кадрами, і новини долетіли до Калькутти раніше за принца.