У Не Здавайся, що сидів поруч, був такий вираз обличчя, що я одразу зрозумів, що його мозок аж кипів, намагаючись розв’язати Гордіїв вузол, у який сам себе і зав’язав.
— Що? — запитав я.
— Сер?
— Що хвилює вас цього разу?
Перед тим як відповісти, він замислився.
— Маꥳр,— промовив він.— Навіщо Ґурунгу його викрадати? Чому не вбити на місці?
— Може, часу не мав,— припустив я.— Хотів, щоб у жертви лишилися такі шрами, що й у його сина, а сам не знав, як швидко ми здогадаємось, куди подівся Мак-Ґір.
— Це означає, що він уб’є Маꥳра, щойно з’явиться достатньо часу.
— Можливо.
— Втім, щоразу в минулому він не квапився убивати: нам відомо, що він розпитував Данлопа перед тим, як його зарізати, а рани на руках Рут Фернандес і Пріо Таманга дозволяють зробити висновок, що він катував їх, щоб отримати інформацію. Можливо, з Маꥳром те саме?
— Цілком імовірно,— погодився я.— Маꥳр відповідав за об’єкт. Можна сказати, що він був верхівкою дерева. Але розраховувати на це не варто. А зараз ліпше викинути Маꥳра з голови і поміркувати, як переконати Даса відкликати демонстрацію.
— Так, сер,— погодився він.— А що, як Дас відмовиться поступитись?
— У такому разі,— завважив я,— сьогоднішній день він закінчить або знову у в’язниці, або мертвим, разом із великою кількістю своїх прихильників.
Слуга Даса невпевнено відчинив двері і привітав нас із таким виглядом, ніби з більшою радістю впустив би бандитів, що заявилися грабувати дім. Щоправда, шансів у них було б небагато, враховуючи озброєних поліціянтів біля входу на територію маєтку.
Нас провели до тієї ж величезної вітальні з дзеркалами й портретами і лишили чекати, доки слуга сходить за господарем. Нам не сиділося. Снайпер Ґурунг і досі був на свободі, тож нам найменше хотілося відпочивати в салоні багатенького юриста з комплексом мученика, пити чай, пояснювати йому, як іприт впливає на людину, і вмовляти скасувати демонстрацію.
Двері відчинилися, й увійшов Дас, за ним дружина та його лейтенант Субхаш Бос. На Басанті Дас було сарі кольору хакі, ніби вона сама була членкинею Конгресу волонтерів.
Дас склав долоні у вітанні.
— Прошу,— запросив він нас жестом на канапу.
Я прийняв запрошення — немає сенсу ускладнювати ситуацію без потреби, Не Здавайся також. Дас із дружиною зайняли місце на канапі навпроти, Бос примостився на підлокітнику. Позолочений годинник на комині тихенько пробив час.
— Бажаєте чаю? — поцікавилась місіс Дас.
Але час для люб’язностей був невдалим.
— Нам потрібно обговорити термінову справу,— почав я, відмовившись від пропозиції.
— Авжеж,— кивнув Дас.— Будь ласка, продовжуйте.
— Ми так розуміємо, що ви збираєте людей на майдані о третій.
Дас нічого не відповів.
— Я приїхав сюди, щоб наполегливо просити скасувати демонстрацію; якщо ви цього не зробите, то порушите умови домашнього арешту й повернетесь до в’язниці.
Дас зняв окуляри й протер скельця складками дхоті.
— Вам не здається, що громадяни імперії захочуть вийти, щоб привітати принца Уельського, нашого майбутнього короля-імператора?
Типова бенгальська відповідь — ні тобі «так» чи «ні», а гра слів, до якої у мене зараз не лежало серце.
— Містере Дасе,— сказав я,— ми отримали достовірну інформацію, що на сьогодні заплановано атаку на людей, які вийдуть привітати принца, і вона може закінчитися численними жертвами, смертю багатьох людей. Якщо ви не відкличете протестувальників, наслідки можуть бути катастрофічними.
— Це правда, каку,— підтвердив Не Здавайся.— Ми з капітаном бачили докази. Це не обман.
Дас уважно вислухав, перезирнувся із Босом, а тоді повернувся до нас. Зчепив пальці рук.
— Будь ласка, розкажіть детальніше, що за інформацію ви отримали.
— Я не маю права розголошувати подробиці,— відповів я.
— Дуже зручно,— фиркнув Бос зі свого сідала.— Якщо ми вийдемо на марш, наші послідовники будуть у небезпеці; але ви не можете повідомити нам, якою саме є небезпека. Можна навіть подумати, що так ви хочете прибрати нас із вулиць, бо якщо заарештувати всіх, нас ніде буде тримати. Дякувати Богу, ми маємо слово Сурендраната, що ваші обіцянки чесні.
Я відчув, як Не Здавайся поруч зі мною напружився. Він уже відкрив рота, щоб відповісти, але втрутилася місіс Дас.
— Чи атака, про яку йде мова, не завдасть шкоди британцям? За таких обставин, я так розумію, ви вже скасували всі плани принца й повідомили про це всіх відвідувачів?
— Не думаю, що це вже зробили,— сказав я,— хоча заходи безпеки були посилені.
Дас удав здивування.
— Мушу визнати, для вашої влади є незвичним так турбуватися про безпеку індійських протестувальників, ігноруючи ризик для британських мешканців Калькутти, не кажучи вже про самого принца.
— Я не можу це коментувати,— зітхнув я.— Можу лише сказати, що загроза реальна і наслідки можуть виявитись сумними. Якщо ви не скасуєте марш, я маю наказ повернути вас та вашого асистента назад до в’язниці.
Дас на мить замислився.
— Я вам не брехатиму, капітане. Знаю, що на сьогодні заплановані протести, і схвалюю їх. Але ви помиляєтесь, якщо вважаєте, що я маю силу їх зупинити, навіть якби захотів.
— Нагадаю вам,— продовжив я,— що ви перебуваєте під домашнім арештом. Якщо ви вийдете за межі вашого будинку, вас негайно заарештують.
— Тут дюжина ваших людей, перевіряють усі автомобілі, що приїжджають та виїжджають звідси. Як же мені вийти за межі будинку?
Це було б слушне зауваження, якби трохи більш ніж годину тому я не розводив безсило руками, коли інший індієць утік від наших військових.
— Будь ласка, Дасе каку,— сказав Не Здавайся.— З цього не вийде нічого доброго. Агітація триває вже довгий час, і люди втомилися.
Дас узяв дружину за руку й зітхнув.
— Побачимо, Сурене. Може, ти маєш рацію. А може, ми вас здивуємо. У будь-якому разі, курс обрано. Я мушу йти стежкою, яку проклав для мене Ґанді.
На цих словах вони з дружиною підвелися. Бос також.
Усі втрьох проводили нас до сходів. Біля брами я повернувся до Даса.
— Ви впевнені, що хочете цього?
— Який у мене вибір, капітане? Всевишній відвів ролі нам усім.
— Якщо сьогодні загинуть люди,— сказав я,— це буде на вашій совісті.
Він подивився на мене. За тиждень, відколи я з ним познайомився, він постарішав на десять років.
— Якщо ваші слова — правда, то прошу дозволити мені вийти й померти разом з ними.
— Дозвольте...— почав Не Здавайся.
— Будь ласка, не треба,— обірвав його Дас. Уперше за весь час старий утратив самовладання.— Сказано вже досить. Може, якби ти гаяв менше часу на розмови зі мною, а більше б спілкувався зі своїми родичами, то знав би, що твій батько також має намір узяти участь у сьогоднішньому протесті.
Тридцять п’ять
аси і Бос повернулися всередину, під’їхав «волслі». Не Здавайся закляк на місці від шоку.
— Ви мусите поговорити зі своїм батьком,— сказав я.— Переконайте його лишатися осторонь. Можна зателефонувати йому звідси.
— Марно,— нарешті сказав сержант.— Ви бачили, як відреагував Дас. Батькова реакція буде такою самою.
Я стукнув долонею по капоту автомобіля. Ми отримали наказ нічого не розповідати про гірчичний газ ні Дасу, ні будь-кому іншому. Але родина — це родина, і це буде не вперше, коли ми не виконували безпосередній наказ.