— Сподіваюся, ваша зустріч із Таггартом була більш плідною,— сказав він, затягнувшись.
— А ви самі як вважаєте? — гмикнув я.— Скасувати прийом принца в ратуші не можна. Таггарт хотів улаштувати тут невеличку вечірку з вояками, але я його відмовив.
Не Здавайся зацікавлено покосився на мене.
— Чому?
— Це чудова нагода для Ґурунга випустити іприт, бо звинуватять нас.
— Отже, єдина надія — знайти його в натовпі?
Відповідати я не став, просто добряче затягнувся.
На дорозі, що прилягла до майдану, зупинилося кілька автомобілів. Перший — з відкритим верхом, водієм-індусом і трьома волонтерами Конгресу в хакі на задньому сидінні. За ним більше авто, чорне, з піднятим верхом і завішеними вікнами. Позаду — стара вантажівка з групою волонтерів. Автомобілі заїхали на тротуар і рушили до натовпу, зупинились біля сцени.
З першого вийшло троє пасажирів, двоє пішли до сцени, один — до авто з завішеними вікнами. З тих двох, що крокували до сцени, один здавався напрочуд знайомим. Жодної помилки — я бачив хлопчачу постать Дасового помічника в окулярах, Субхаша Боса.
— Що в біса він тут робить? — запитав я.— Як йому вдалося проїхати повз охорону?
— Гадаєте, що люди з бхованіпурського відділку встоять перед хабарем? — гмикнув Не Здавайся.
Я озирнувся на військових. Їхній командир, юний офіцер із засмаглим обличчям і лейтенантськими нашивками на плечах, нервував не менше за мене. Бос, як і Дас, перебував під домашнім арештом, і його присутність означала лише одне.
Волонтери Конгресу повистрибували з вантажівки і вишикувалися в ряд до сцени. Задні дверцята чорного автомобіля відчинилися, і з’явився Дас у бездоганно білому дхоті й накидці. Якщо на втечу Боса з-під домашнього арешту офіцери могли закрити очі, то непокора Даса — зовсім інше. Це могло коштувати їм заробітку, ще й загрожувало покаранням за невиконання обов’язків. Сумніваюся, що хтось із них виявився настільки дурним, щоб дозволити такому статися. Тож виникає питання: як старий прослизнув повз охорону? Але трохи подумавши, я дійшов висновку, що це не так уже й важко. Оселя у нього завбільшки з міський будинок, з такою ж кількістю входів та виходів. Можливо, і підвал є, поєднаний з іншими підвалами, як у похоронному бюро в Тангрі. Дас міг прослизнути просто попід ногами своїх тюремників.
Юний лейтенант на краю майдану не знав, що робити, і його нерішучість впливала на підлеглих. Я без надії сподівався, що пасажиром виявиться хтось інший, але в глибині душі знав, що це Дас, і раптом усвідомив, що від самого початку знав — з тієї хвилини, коли Таггарт викликав мене до свого кабінету кілька днів тому,— що саме цим справа й закінчиться. Що саме нам із Не Здавайся доведеться його заарештовувати. І я намагався уникнути цього сценарію; не заради себе — заради Не Здавайся. Для нього арешт людини, якому поклонялася вся Бенгалія, якого він називав дядьком, був випробуванням, до якого хлопець навряд чи був готовий.
Під захистом паркана з волонтерів Дас наблизився до сцени. Лейтенант і досі вагався.
— Ідіть звідси,— наказав я Не Здавайся.— Я мушу зупинити це, доки не стало гірше.
Він не відповів. Закляк, як статуя.
— Я мушу забрати Даса зі сцени, доки наші приятелі-вояки не накоїли дурниць. Вам не можна брати в цьому участь. Ідіть звідси! — повторив я з напором, сподіваючись, що мої слова виведуть його зі ступору.
Не Здавайся повільно похитав головою, як у трансі.
— Не можу, Семе. Не можу, доки Ґурунг десь тут.
Часу на дебати не було. Натомість я видав низку вишуканих фраз, наказав йому чекати, а сам почав проштовхуватися до сцени. Дас уже стояв у центрі, біля мікрофона, Бос лишився біля підніжжя сходинок. Коли я дістався платформи, з натовпу до мене полетіли глузливі вигуки, ніби я був лиходієм якоїсь дурнуватої пантоміми. Дас подивився на мене й усміхнувся.
— Прошу мене вибачити, капітане Віндгеме,— сказав він.— Я усвідомлюю, що спричинив вам проблеми. Сподіваюся, ви розумієте, що мої дії продиктовані моральною необхідністю, а не бажанням створювати вам ускладнення.
Я міг би відповісти, що й мої дії продиктовані моральною необхідністю, необхідністю упередити потенційне кровопролиття, яке змусить його самого та його ненасильницьких послідовників загинути найнасильницькою смертю, але сенсу в цьому не було.
— Містере Дасе,— заявив я,— ви заарештовані за порушення умов домашнього арешту. Я не можу дозволити вам звертатися до людей.
Мікрофон перед Дасом посилив мій голос, і з натовпу полетіли гучніші коментарі.
Дас поглянув на Боса, посміхнувся, знову перевів погляд на мене.
— Якщо ви заарештуєте мене, на моє місце прийде хтось інший,— драматично промовив він, і народ схвально заревів.
— Я заарештую будь-кого, хто звертатиметься з промовою,— сказав я.
Лейтенант і його вояки вже наблизились до сцени, і він у супроводі двох підлеглих почав підніматися сходами.
— Візьміть цього чоловіка під арешт,— наказав я.— Простежте, щоб із ним нічого не сталося.
Лейтенант, може, і гадки не мав, хто я такий, але радісно, навіть із задоволенням, підкорився моєму наказу.
Дас витягнув руки, як в’язень, на якого надягають кайдани. Натовп загомонів гучніше.
— Кайданок не потрібно,— сказав я лейтенанту.
Під какофонію вигуків із лан своїх прихильників Дас спустився сходами й пішов до солдатів. Я повернувся туди, де чекав Не Здавайся. Минаючи чорне авто, Дас сказав щось одному з охоронців, і процесія зупинилася. Дверцята відчинилися, і з’явилася мініатюрна постать у білому сарі.
— Басанті Деві,— охнув Не Здавайся.
— Що вона тут робить?
Я дивився, як вона вклонилася й торкнулася ніг свого чоловіка, тоді розпрямилася, накинула край сарі на голову і почала повільно підніматися на сцену, лишивши за спиною приголомшеного лейтенанта.
— Чорт забирай,— вилаявся Не Здавайся.
— Що?
— Вона виступатиме,— схвильовано пояснив він,— а ви щойно заявили людям, що заарештуєте будь-кого, хто звертатиметься до натовпу. Якщо армія її заарештує, нам кінець.
Коли я усвідомив сказане сержантом, мене захлеснула хвиля нудоти, і я зрозумів, що Дас пошив мене в дурні. Він і розраховував на те, що ми заарештуємо його дружину. Узяти під варту його — це одне, але арешт дружини, жінки з вищої касти, і запровадження її до в’язниці — геть інше. Не пригадую, коли востаннє в Калькутті заарештовували жінку з вищих кіл. Натовп розлютиться, і, дякувати нашим друзям із преси, новини розлетяться містом і провінцією, а тоді й усією країною. Така образа майже гарантує друге дихання руху неспівпраці Ґанді. Відчуття таке, ніби я отримав удар у живіт.
Коли я оговтався, зупиняти її було вже запізно. Басанті Дас підійшла до мікрофона, і натовп замовк. Вона заговорила бенгальською, динаміки посилювали її голос, який спочатку трохи тремтів, але дуже скоро вона знайшла свій ритм.
— Що вона каже? — запитав я.
— Каже, що Даса заарештували і замість нього марш очолюватиме вона. Якщо і її візьмуть під варту, нехай вони продовжують іти до ратуші і спалять під нею іноземний одяг.
З натовпу полетіли радісні вигуки, що змусило лейтенанта віддати наказ узяти жінку під варту. Двійко солдатів квапливо піднялися на сцену й заарештували її.
На мить усі розгубилися. Тоді на солдатів, деякі з яких на вигляд були зовсім підлітками, посипалися образи. Я бачив, що вони один за одним міцніше стискали свої гвинтівки, лякаючись того, що можуть утнути протестувальники. Коли здавалося, що ситуація от-от зіпсується, на сцену піднявся Бос і заспокоїв натовп.
— Він нагадав їм Дасові слова,— переклав Не Здавайся, не чекаючи мого прохання.— Вони мирні солдати. Насилля не мусить бути. Закликає їх марширувати до міської ратуші.
Натовп почав рухатись, ніби велика тварина, яка щойно прокинулась, волонтери крокували попереду, вели в напрямку Ред-роуд і міської ратуші.
Тридцять сім
и з Не Здавайся пішли з ними, то зливаючись із натовпом, то вигулькуючи з нього, нестямно видивляючись того, хто хоч трохи нагадував Ґурунга. Звісно, була ймовірність, що гуркх замаскувався, якось змінив своє обличчя, але Не Здавайся вважав, що навряд чи він до цього вдався. На його думку, те, як Ґурунг тримався, як говорив, коли вони зіткнулися минулої ночі, дозволяло припустити, що гуркх уважав маскування нижчим за себе. Я завважив, що замаскувався ж він під санітара, аби потрапити до спальні сестри Рувель, і, що важливіше, у цьому випадку власна гідність поступається місцем бажанню завершити місію, яку він обрав.