— Гадаєте, він щось планує?
— А ви б на його місці не планували?
— Принесіть теку з інформацією про нього,— попросив я.
— Так, сер,— кивнув він. Підвівся і пішов до дверей.
— І дізнайтеся, де він,— продовжив я.— Вдень нанесемо Дешбандху візит.
Кілька хвилин по тому, коли я упевнився, що Не Здавайся благополучно повернувся за свій стіл, я вийшов із кабінету і вирушив у власну подорож.
На іншому кінці двору стояла прибудова, на другому поверсі якої розташувався відділ поліції моралі. Я піднявся сходами і увійшов до майже безлюдної кімнати. Вранці після облави в кабінеті народу було, як на вокзалі Ватерлоо в годину пік. Натомість тут стояла мертва тиша. У куточку перешіптувалася парочка секретарок, та ще кілька молодших офіцерів давали ногам відпочинок; під стелею повільно поскрипували вентилятори. Я був тут таким частим гостем, що ніхто не звернув на мене особливої уваги, тож я пройшов до загородки в іншому кінці, постукав і сунув голову за двері.
Інспектор Каллаґан із пером у руках вивчав якісь документи. Це був кремезний чоловік з чесними очима, густим рудим волоссям і в окулярах; обличчя його було по-кельтському блідим, і від найменшого натяку на сонце він червонів як рак. А ще він до смерті боявся іноземної їжі, що, на додачу до його блідості, змушувало задуматись, навіщо він узагалі покинув Британію, не кажучи вже про те, що оселився в Калькутті. Втім, людиною він був доволі приємною і мені подобався. Моя спроба влізти йому в довіру перетворилася на свого роду дружбу, і було б погано, якби минулої ночі мене підстрелив хтось із його людей; він би собі цього не пробачив.
Каллаґан підвів очі.
— А, це ви, Віндгеме,— промовив він, відклавши перо.— Що можу для вас зробити?
— Обід?
Він похитав головою.
— Ви ж знаєте, я не обідаю.
Так і є. Він уже це казав. Обід погано впливає на травлення. Він звинувачував у цьому застарілу виразку шлунку. Той факт, що жоден лікар не зміг її знайти, лише переконував його у власній правоті, й оскільки ніякі ліки не допомагали, як паліативний засіб виступали кілька келихів «Гіннеса».
— У вигляді рідини?
Він поглянув на годинник.
— Ще навіть не дванадцята.
Я увійшов до кабінету і сів на стілець навпроти нього.
— Важкий сьогодні день.
Він подивився на мене поверх окулярів.
— Так, вигляд у вас не найкращий.
— То що скажете? — не відступав я.
— Боюсь, не зможу,— вибачився він. Підняв перо й постукав по документах перед собою.— Забагато роботи.
Я розіграв недовіру.
— Та ну. Сидите тут собі, кілька місяців тільки й роботи було, що ворушити великими пальцями. Навіть не пригадую, коли ви востаннє облаву влаштовували. Коли це було... в червні?
На обличчі його промайнув натяк на посмішку.
— Минулої ночі, якщо хочете знати. Велика облава. У Тангрі.
— Та невже? — «здивувався» я.— І ви мовчали?
— Була на те причина,— зізнався він.— Мене самого повідомили за годину до початку. Усе в таємниці. Наказ самого лорда Таггарта, але явно на прохання «Відділу Н».
— «Відділу Н»? Що це вони надумали?
Каллаґан поглянув на відчинені двері за моєю спиною.
— Зачиніть двері,— змовницьким тоном попросив він.
Я нахилився і штовхнув їх.
— Схоже, вони отримали наводку, що велике цабе із Зеленого Гангу на ім’я Фен Ванг із Шанхая минулої ночі завітав до Тангри.
— Таки завітав?
Каллаґан знизав плечима.
— Якщо й завітав, то поїхав ще до того, як ми туди дісталися.
— Когось заарештували?
— Звичайний шлак — кілька місцевих китайців і бельгієць, якому там не місце. Імена ми передали Доусону з «Відділу Н», але він просто наказав нам їх звільнити. Гадаю, їх цікавив лише Фен Ванг.
В голосі у Каллаґана бриніла нудьга. Навіть не згадав, що там було вбито людину. Про це точно варто було сказати, еге ж?
— Щось цікаве для відділу кримінальних розслідувань?
Він пильно глянув на мене.
— З вами все гаразд, Віндгеме?
— Усе добре,— відповів я.
— Шукаєте роботи? На вас не схоже. Точно не захворіли?
— Просто хочу допомогти. Маю трохи вільного часу.
— Так,— зітхнув він.— Я чув. Слухайте, друже, боюсь, нічого не можу вам запропонувати. Минула ніч була просто провалом.
— Чесна відповідь,— кивнув я і підвівся.
— Віндгеме! — гукнув він услід.— Вип’ємо найближчим часом, гаразд?
Я залишив його, вийшов з кабінету і повільно спустився сходами. Внизу притулився до стіни і витяг пачку сигарет. Запаливши одну, замислився над розповіддю Каллаґана. Облаву минулої ночі влаштували явно за наказом «Відділу Н», який буцімто отримав наводку, що в місті перебуває китайський гангстер. Але військові отримали завдання відстежувати політично ненадійних. Відколи це вони стали перейматися китайськими наркоторговцями? І якщо вже Фен Ванг така цяця, нащо довіряти облаву поліції, замість того щоб провести її власними силами? Дійсно, відколи Ґанді почав закликати солдатів до відставки, кількість індусів-військових, що полишали армію, навіть не попередивши про звільнення, значно збільшилася, але важко повірити, що ці втрати погіршили їхнє життя більше за життя поліції.
Але причина облави — це лише половина загадки. Виникало ще одне питання: що сталося з трупом убитого чоловіка? Чому Каллаґан і словом про нього не обмовився? Невже його люди не знайшли мерця? Опійний притон і приміщення над ним являли собою справжню кролячу нору: низка малесеньких кімнаток, закутів та щілин. Чи можливо, що офіцери не дуже старанно обшукували це місце? Навряд чи, враховуючи, що полювали на певну особу, ще й з таким завзяттям мене переслідували.
Припускаю, що хтось прибрав тіло за ті кілька хвилин, що минули між моєю втечею та обшуком кімнати. Якщо так, то хто і куди його подів?
Жодна деталь не мала сенсу, а тоді на думку взагалі спало дещо тривожне. Може, ніякого тіла і не було. Мій мозок затуманив опій. Може, я все це уявив?
Але в руках у мене було знаряддя вбивства. Сорочку й руки вкривала кров убитого. На жаль, кинджал та сорочка тепер на дні каналу Серкуляр, а руки вимиті. Щоправда, у шафі залишалися позичені сорочка й чадра, але вони нічого не доводять. Правда в тому, що фізичних доказів того, що сталося, у мене немає.
Я зробив довгу глибоку затяжку і спробував викинути цю думку з голови. Сказав собі, що той чоловік був справжнім. Напрошується очевидний висновок: Каллаґан мені бреше. Його люди знайшли тіло; можливо, то навіть був Фен Ванг, і «Відділ Н» наказав їм мовчати. Так і мусило бути. Решта — параноя.
На столі на мене чекала товстенька тека. На білому прямокутничку було надруковане ім’я «Ч.-Р. Дас», а зверху лежала записка, написана рукою Не Здавайся. Він знайшов Даса. Виявилося, що Дешбандху сьогодні вдень буде у Вищому суді.
П’ять
и з Не Здавайся сиділи на задньому сидінні поліційного «волслі» і нікуди не їхали. Капот машини вказував у напрямку Стренд-роуд, але майже десять хвилин ми не рухалися. Вдалині виблискувала на пообідньому сонці біла вежа Вищого суду.
— Ви певні, що він там? — запитав я.
— Ми б тут не застрягли, якби його там не було,— відповів Не Здавайся.
Навколо нас гуділи клаксони і розпалювалися пристрасті. Я відчинив дверцята і вийшов. За кілька ярдів з нещасним виглядом стояв місцевий констебль, помітний завдяки червоній фесці й парасолі, підвішеній до паска, щоб звільнити руки для регулювання руху — не те щоб він так уже його і регулював, бо всі вулиці поблизу були заблоковані.
— Що відбувається? — поцікавився я, підходячи до нього.
Він похитав головою, як це полюбляють робити індуси.
— Дорога заблокована, сер. Біля будинку суду відбувається демонстрація.
Я подякував і повернувся до авто. Не Здавайся стояв поряд і терпляче чекав.