— Вони зачиняють форт,— завважив я.— Мабуть, Доусон уже привіз принца сюди.
— Схоже, ми прибули вчасно,— погодився Не Здавайся.— Ще дві хвилини, і крізь браму ми б не проїхали.
Я натиснув на гальма біля штаб-квартири «Відділа Н» і вистрибнув з авто. Вхід охороняв головоріз в однострої, озброєний гвинтівкою з грізним штиком.
— Ми отримали наказ явитися до майора Доусона,— сказав я, тицьнувши йому під носа своє посвідчення.— Нам терміново потрібно з ним поговорити.
Він похитав головою на шиї завтовшки зі стовбур дерева.
— Неможливо, сер. Маємо наказ. Нікого не впускати і не випускати.
Часу обговорювати це питання цивільно я не мав.
— Слухай, синку,— гаркнув я.— Не знаю, чи доводилось тобі бачити майора Доусона в приступі люті, але можеш мені повірити, видовище це не з приємних. Він чекає на нас за п’ять хвилин, і якщо ми не з’явимось, він розлютиться і захоче знати, чому так сталося. Тож якщо не хочеш провести решту свого військового життя за чищенням нужників, дозволь нам із колегою проїхати.
Коли я все пояснив, він швидко усвідомив, що мудро було б задовольнити моє бажання. Відступив і, кивнувши, махнув усередину, але ми з Не Здавайся уже крокували коридором.
Перестрибуючи через сходинки, ми піднялися на третій поверх, добігли коридором до великого кабінету, в якому розташувався «Відділ Н». Доусон був на місці: з люлькою в руці, в оточенні трьох своїх людей, він схилився над малою, що лежала на столі.
— Де принц?
Доусон підняв голову.
— Віндгеме,— роздратовано буркнув він.— Ви як той реп’ях...
Договорити він не встиг, бо вікна кімнати завібрували від вибуху.
Я кинувся до вікна. Завила сирена повітряної тривоги. З найближчої будівлі повалив стовп сіруватого диму, долинули крики, такі ж, які я востаннє чув на бойовищі у Франції.
Доусон уже стояв поруч зі мною.
— Іприт,— сказав я.— У місті підірвали димові бомби. А це по-справжньому. Ґурунг полює на принца.
Люлька Доусона впала на підлогу. Він похитав головою, не маючи ані бажання, ані змоги усвідомити факти.
— Як? Як він пробрався всередину?
— Немає часу пояснювати,— відрізав я.— Зараз ми мусимо подбати про принца.
— Він у резиденції старших офіцерів. Це один із будинків біля брами Святого Георгія,— пояснив Доусон, доки ми спускалися сходами й вибігали з будівлі.
Я застрибнув у авто, Доусон зайняв пасажирське сидіння.
— Нам потрібні протигази,— сказав я.
Не Здавайся з Алленбі, людиною Доусона, сіли на заднє сидіння.
Доусон указав напрямок.
— Склади біля каплиці Святого Патрика.
Підтвердження тому, що саме це і є справжньою атакою, довго чекати не довелося. Сцена нагадувала поле битви. Люди в протигазах несли бідолашного сипая, чиї очі були закриті імпровізованою пов’язкою, сорочка була розстебнута до талії, відкриваючи жахливі пурпурові опіки. Він корчився від болю, і ми ще довго чули його крики, доки їх не заглушило виття сирен. Ми проминули й інших: поранених, що могли ходити, командири виводили до вантажівок, і ті швидко кудись їхали, як можна здогадатись, до лазарету.
Війська з’юрмилися біля складу зброї, і стривожений лейтенант намагався навести лад. Ще якийсь сержант зі своїми людьми були зайняті розподілом засобів захисту. Доусон з Алленбі вискочили з авто, пробігли в голову черги й повернулися з п’ятьма протигазами — по одному кожному з нас і ще один для принца. Щойно вони сіли, пролунав другий вибух. Я озирнувся на Доусона.
Він простягнув мені протигаз.
— Це в районі офіцерської резиденції,— сказав він.
— Ґурунг здогадався, де принц,— кивнув я.
Добрі новини, якщо можна їх так назвати,— він випереджає нас лише на кілька хвилин. Я натягнув протигаз і повернув автомобіль у напрямку вибуху.
Ми в’їхали в білий туман, густу завісу отруйного газу, проїхали повз обгорілих людей, які тікали звідти.
Спілкуватися в протигазі було важко, тож Доусон жестами показував, у якому напрямку рухатись. Він підняв руку й наказав мені зупинитись біля непримітного триповерхового будинку. Ми вийшли й кинулися до входу. Біля відчинених дверей лежали долілиць двоє чоловіків. Не Здавайся нагнувся над одним і помацав пульс, тоді торкнувся грудей іншого. Підвів очі й підняв руку, пальці в нього були в крові.
Вартових застрелили. Я витяг револьвер, Доусон і Алленбі теж. Не Здавайся підхопив гвинтівку одного з убитих і приєднався до нас. До будівлі потрапило не так уже й багато газу, і, опинившись в коридорі, Доусон зняв протигаз.
— Як йому вдалося застрелити охоронців? — запитав він.— Вони отримали наказ не пропускати всередину гуркхів.
— На ньому був протигаз,— завважив я.— Звідки їм знати, що це гуркх?
Доусон похитав головою.
— Це ж мої люди. Вони мусили б насторожитись, щойно він підійшов.
— Розслідування може зачекати,— зупинив його я.— Де принц?
— На верхньому поверсі,— вказав він на сходи.
Пролунав постріл, і штукатурка за моєю головою бризнула в різні боки. Стріляли згори, зі сходів.
Ми розбіглися, сховавшись хто де зміг. Іще один постріл. Я спробував установити місцерозташування стрілка.
— Схоже, ми його знайшли,— крикнув я Доусону.— Чи можна потрапити нагору якось інакше?
— Є ще сходи з кожного торця будинку,— відповів той.
— Ви з Алленбі піднімайтеся з одного боку. Охороняйте апартаменти принца,— сказав я.— Не забувайте, ми маємо справу з Ґурунгом.
Військова розвідка кинулася коридором, а я повернувся до Не Здавайся. Сержант сховався за одвірком.
— Зможете відволікти його?
Замість відповіді Не Здавайся вистрілив угору, в напрямку сходового майданчика на другому поверсі.
— Добре,— кивнув я. Ґурунг відповів черговим залпом. Я приготувався підводитись.— Будьте готові прикрити мене вогнем.
Не Здавайся вистрілив.
— Ви куди?
— Хочу перехитрити його,— відповів я.— Готові?
Сержант кивнув і дав два залпи. Я підхопився й побіг коридором, який привів мене до сходів з боку, протилежного тому, куди попрямували Доусон з Алленбі. Ґурунг побачив мене, і в стіну за моєю спиною вдарилась куля.
Я дістався коридору і побіг. Двері обабіч були відчинені, кімнати порожні. Позаду знову залунали постріли. Я добіг до дверей в кінці і вибіг на сходи, кинувся на другий поверх.
Легенько штовхнув двері, сподіваючись, що вони вели до коридору, який спрямує мене до центральних сходів, де засів Ґурунг. Я визирнув і побачив його з гвинтівкою в руках. Він лежав на животі і стріляв униз, у Не Здавайся.
Я тихенько прокрався коридором із револьвером напоготові, сподіваючись, що Ґурунг надто зайнятий, щоб мене помітити, і сховався за першими відчиненими дверима. З відносної безпеки кімнати я просунув голову в коридор. Ґурунг так і лежав на підлозі футів за тридцять від мене, не більше.
Я зробив вдих, підняв револьвер і вийшов до коридору.
— Кидайте зброю, Ґурунгу! — крикнув я.
Гуркх блискавично обернувся, одним плавним рухом перекотився на бік і наставив на мене свою гвинтівку. Натиснути на курок він не встиг; я вистрілив і влучив йому в ногу. Він скрикнув від болю й несподіванки, але опанував себе і стрельнув у відповідь. Я пірнув за двері; він вистрілив ще раз, і з дверної рами посипалися тріски. Більше нічого він зробити не встиг, бо пальнули з першого поверху.
Я висунувся в коридор і вистрелив, але не влучив. Ґурунг, лишаючи за собою кривавий слід, поповз до однієї з кімнат. Я випустив іще одну кулю. Цього разу вона знайшла свою ціль, влучила йому в груди. Гвинтівка випала з його руки. Я наблизився, не відводячи револьвера від його голови, відштовхнув зброю ногою. Він був іще живий, я чув його уривчасте дихання. Гукнув до Не Здавайся, який уже піднімався сходами: