— Подивіться, чим можна йому допомогти. Я до Доусона.
На третьому поверсі пролунали два вистріли, тоді ще один.
Ми з Не Здавайся з жахом перезирнулися.
Ґурунг ворухнув губами.
— Ви спізнилися,— прохрипів він і закашлявся кров’ю.
Сходи перед моїми очима попливли, знизу живота почав підніматися чорний жах. Якщо Ґурунг тут, хто стріляє вгорі?
— Лишайтеся тут,— крикнув я і кинувся до сходів.— Не дайте йому померти!
Майданчик третього поверху нагадував поле бою. На підлозі лежало троє чоловіків в одностроях, убиті. Двом перерізали горлянки, третій лежав долілиць, спина його була пошматована численними колотими ранами. Переступивши через тіла, я рушив у напрямку, з якого лунали постріли. Знайти кімнату принца було неважко. На підлозі лежало двоє мертвих охоронців, поруч із ними сидів Алленбі з діркою в голові.
Усередині хтось розмовляв. То була явно не бесіда, радше безладний монолог.
Не опускаючи револьвера, я зробив крок у відчинені двері. Доусон лежав на канапі, поранений і непритомний, але це була найменша з моїх турбот. Переді мною стояв британський офіцер в однострої і цілився в голову принца, який опустився перед ним навколішки. Щоки офіцера були мокрими; схоже, він намагався щось пояснити своєму полоненому. Втім, принц його не слухав. Обличчя його блищало від поту, його ніби контузило: людина явно не усвідомлювала, що відбувається навколо.
Я знав цього офіцера й мимоволі ступив уперед. Я бачив його сьогодні вранці, переважно в бінокль.
— Маꥳре? — Я не вірив власним очам.
Він обірвав свій монолог і повернувся до мене. Очі його налилися кров’ю і палали божевіллям.
— Не наближайтеся, Віндгеме. Попереджаю, що вб’ю його.
У щирості директора шпиталю я не сумнівався.
— Опустіть зброю, полковнику,— спокійно промовив я.— Ми можемо все владнати.
Він хрипко розреготався.
— Трохи запізно, вам так не здається?
— Навіщо ви це зробили?
— З тієї ж причини, що й Ґурунг: отруйний газ забрав життя і мого сина, не лише його. Я бачив, як помирає в агонії його син,— у моєму шпиталі. Хлопець отримав такі опіки, що його не можна було впізнати. Його вбив експеримент, який проводили під моїм наглядом. Відтоді я тисячу разів пережив ту смерть. Ви колись бачили, як хлопці помирають від іприту, Віндгеме? Мій хлопчик страждав так само. Хтось мусить за це заплатити.
— Ви вже помстилися,— сказав я.— Данлопу, іншим. Вони мертві. Більше нікому не потрібно вмирати.
— Помстився? Чи відомо вам, що таке втратити сина? А королю? Авжеж ні! — Він схопив принца за шию і тряхнув.— Цей малий покидьок навіть на фронті не був. Він надто цінний, щоб ризикувати його життям! Але для мого хлопця було цілком нормальним служити й загинути. І чиїм іменем, як ви вважаєте, прикривалися м’ясники на кшталт Данлопа, створюючи свою мерзенну зброю? Все це робили заради короля та країни! Тож король відчує мій біль — біль батька.
Чоловік явно був не в собі, збожеволів від горя. Принца він не відпустить. У всякому разі доки в його тілі лишатиметься хоч краплина сили. Я міцніше стиснув револьвер. Завів палець на курок.
Він помітив, що моя рука напружилася, і зробив крок убік, відкривши металевий циліндр з імпровізованим спусковим механізмом з одного боку, до якого була прив’язана мотузка. Остання з викрадених каністр.
Доволі довгий час я намагався вгадати його наступні дії, проаналізувати їх, побачити, чи можу я щось зробити, але правда полягала в тому, що він тримав пістолет біля скроні принца Уельського, не лишаючи мені жодного шансу. Одним швидким рухом він смикнув мотузку, тоді переставив пістолет від чола принца до власного й натиснув на гачок. Пристрій на циліндрі з тріском спрацював, тієї ж миті бездиханне тіло Маꥳра вдарилось об підлогу. Просочилася цівочка жовтуватого диму, попливла кімнатою.
Я інстинктивно кинувся вперед. Зірвавши з гачків важку завісу, я накинув її на каністру, тоді схопив принца, який зігнувся навпіл, зайшовшись у кашлі, і витяг його з кімнати.
— З вами все гаразд, Ваша Високосте? — запитав я.
Принц, не припиняючи кашляти, підняв голову й кивнув.
Лишивши його в коридорі, я зробив глибокий вдих і повернувся до кімнати, цього разу рятувати Доусона. Легені у мене мало не вибухнули від болю, доки я волочив пораненого головного шпигуна в коридор. Нарешті я повернувся й зачинив двері.
Майор утратив багато крові.
— Допоможіть мені спустити його сходами,— попросив я принца, і, притримуючи Доусона з обох боків, ми спустилися на майданчик другого поверху, де Не Здавайся перев’язував рани Ґурунга.
Наступні кілька хвилин минули як у тумані, і в пам’яті лишилися тільки розрізнені образи: я допомагав принцу Уельському надягати протигаз; надяг свій; довіз його до найближчого вартового; послав до офіцерської резиденції загін солдатів у протигазах і медиків. Минула година, перш ніж усе заспокоїлося.
Нас із Не Здавайся лишили, щоб допитати. Не в підземеллі, куди кинув мене Доусон два дні тому, а в приємному кабінеті, обшитому дерев’яними панелями, з товстими килимами та портретом імператора на стіні. Не Здавайся чекав у приймальні, а вельми люб’язний тип на прізвище Сміт з акуратно зачесаним на проділ волоссям та в бездоганно випрасуваному костюмі ввічливо розпитував мене, хоча й значно довше, ніж потрібно, враховуючи, що ми на одному боці. Він назвав це звітом, хоча я й не міг багато розповісти, з оглядом на те, що й сам лише намагався все осмислити. Сказав, що ліпше розпитати снайпера Лакхімана Ґурунга, який, коли я його бачив востаннє, був і досі живий і якого, якщо вірити Не Здавайся, повезли під вартою до лазарету за п’ять хвилин після майора Доусона. У кінці звіт перетворився на застереження. Нам з Не Здавайся недвозначно дали зрозуміти, що ми ні з ким не можемо обговорювати те, що сталося, навіть один з одним.
— Чи можемо ми щось для вас зробити, капітане? — поцікавився Сміт, завершивши розмову.
— Мені б хотілося якомога скоріше допитати снайпера Ґурунга,— відповів я.— Він потрібен нам у зв’язку з серією убивств у Калькутті та Барракпурі.
Сміт ледь стримався, щоб не розреготатися мені в обличчя, що дуже люб’язно з його боку, а тоді підвівся й пішов до дверей.
— Боюся, це неможливо, капітане,— промовив він, відчиняючи їх. Натяк на те, що мені час іти.— З усіма цими справами розбереться «Відділ Н».
Сорок
урунга розстріляли о шостій ранку 31 грудня. Розстрільна команда Форт-Вільяму, найхолоднішого дня року, хоча я сумніваюся, що він відчував холод, адже був горцем. Мене, звісно, там не було. Як і Не Здавайся. А Доусон був, і сам мене про це повідомив. Не те щоб ми стали приятелями — аж ніяк. Він вирішив віддати мені борг за те, що я повернувся по нього після того, як вивів принца з небезпеки. Можна було б очікувати, що коли врятуєш людині життя, вона змінить своє ставлення до тебе, але в мене склалося таке враження, що у випадку з Доусоном цей факт змусив його образитись на мене ще більше. Та мені байдуже. Яка різниця, хто лежав би поранений у тій кімнаті: Доусон, кайзер Вільгельм чи сам диявол? Я би повернувся за будь-ким, бо не можна лишати людину на милість газу. Хоча коли він прислав мені пляшку віскі «Гленфарклас» двадцятип’ятирічної витримки на знак подяки, я не став відмовлятися. Ситуація, коли твоїм ворогом є шпигун-поліціянт, має і світлий бік: він прагне знати про тебе все, навіть марку твого улюбленого віскі. Я навіть запросив його розпити пляшку разом, але він відмовився.
Натомість ми зустрілися якось рано-вранці на ослінчику біля дзеркального басейну меморіалу Вікторії. Місце обирав він. Одна з тих невинних місцинок для рандеву, які так полюбляє головний шпигун. Не те щоб наша зустріч була аж такою таємною, але старих звичок важко позбутися.
Він уже сидів, коли я прийшов. У цивільному вбранні, з ціпком з одного боку і люлькою в зубах. На колінах у нього лежав брунатний пакетик з арахісом. Він узяв один стручок, почистив і кинув два червонуваті горішки на траву, де на них уже чекала зграйка птахів.