— Як нога? — поцікавився я, сідаючи поруч.
Він почистив ще парочку стручків. Шкаралупки впали до його ніг.
— Погано, чорт забирай. Лікар каже, що я назавжди можу лишитися кульгавим.
— Спробуйте знайти в цьому щось добре,— порадив я.
— Так, знаю. Це краще, ніж бути мертвим.
— Я хотів сказати, що ціпок надає вам певної урочистості. Головному шпигуну вона не завадить.
Він відвів погляд і нахмурився.
— Ви хотіли мене бачити?
Він витяг люльку з рота і поклав її на ослін між нами.
— Ми допитали Ґурунга. Він охоче нам усе розповів. Коли його перевели в Калькутту, він пішов до Антеї Данлоп, щоб подякувати за доброту, з якою вона доглядала його сина. Вона розповіла, як насправді помер його хлопець і що англійці попросили його чоловіка продовжувати експерименти.
Старенька місіс Данлоп. Її ми теж допитали, звісно, але від неї важко чогось добитись, крім посилань на гнів Господа. Вона вважає, що її чоловік служив дияволу і його потрібно було зупинити. Саме вона познайомила Ґурунга з Маꥳром. Виявилося, що лікар так і не оговтався від того, що його син загинув після газової атаки в Пассендалі. Вважав це карою божою за експерименти, які проводили на його об’єкті. Коли він дізнався, що уряд відкликає Данлопа до Портон-Дауна, щоб поновити роботу, нерви його не витримали.
Доусон почистив іще один горішок і кинув птахам.
— За словами Ґурунга,— продовжив майор,— самого його задовольнило б убивство Данлопа та всіх, хто був безпосередньо винуватий у смерті його сина. Замах на принца Уельського був пропозицією Маꥳра. Схоже, бідолаха збожеволів від горя. Вони розіграли його викрадення в Барракпурі, бо тільки там Маꥳру вдалося б утекти від моїх людей. Тоді злилися з натовпом біля міської ратуші й Будинку уряду і підірвали димові бомби, сподіваючись, що ми вважатимемо це газовою атакою і повеземо принца до Форт-Вільяма.
— А як же помічниця Маꥳра, сестра Рувель? — запитав я.— Чому Ґурунг намагався вбити її?
Доусон похитав головою.
— Ґурунг приїхав туди не вбивати Рувель. Хотів передати повідомлення Маꥳру, але на той час лікаря уже забрали мої люди. Він сподівався переконати Рувель передати це повідомлення, та коли з’явився у неї на порозі, вона розкричалася так, що й небу стало жарко.
— То моя провина,— зізнався я.— Я розмовляв із нею за якихось десять хвилин до нього. Сказав, що тієї ночі хтось може її вбити.
Доусон почистив іще стручок. Але цього разу запропонував його мені.
— Ні, дякую,— відмовився я.
— Як хочете.
Він стенув плечима й кинув два горішки собі до рота.
— Я чув, ви вирішили взяти відпустку,— сказав він.
— Від вас нічого не приховаєш,— завважив я,— навіть коли ви хворієте.
— Подорож до якогось приємного місця?
Я збирався в буддистський монастир поблизу містечка під назвою Джатинга в Ассамі, де, якщо вірити доктору Чаттерджі, монахи допомагають очистити тіло від опію. Але не сумніваюся, що Доусон уже знав про це. І якщо не вважати приємним досвідом потіння, блювоту й дослідження власних екскрементів, навряд чи можна було назвати це місто приємним.
— Ассам,— відповів я.
— Трохи холодно о цій порі року, ні?
— Сподіваюся, що ні.
Я лишив його з люлькою і пташками й пішов через меморіал до стоянки таксі на Чоурінгу. До потяга в Дарджилінг опівдні я мав зробити ще кілька справ. Хоча навряд чи потяг вирушить вчасно. Новий раунд страйків стрілочників перетворив залізничний розклад на фікцію. Місцеве населення по всій Бенгалії з новими силами вирішило зробити наше життя, життя британців, якомога жалюгіднішим. І все через Басанті Дас. Власне, то я винен, що дозволив заарештувати її тоді на майдані. Як і передбачав Не Здавайся, її арешт був величезною політичною помилкою. Він шокував індійців так, як шокувало б англійців ув’язнення королеви Вікторії, і хоча дуже скоро вояки випустили її, шкоди вже було завдано.
Що ж до принца Уельського, коли він отямився від потрясіння, то почав дивитись на все це як на надзвичайну пригоду, і знадобилась уся сила переконання віцекороля, Міністерства у справах Індії і, за словами Доусона, телеграма від його батька короля, щоб умовити його тримати рот на замку і не розповідати про те, що сталося. Наступний день принц провів на перегонах, тоді завантажився на корабель до Саутгемптону, і преса звітувала, що подорож була дуже приємною, а життєрадісні індійці проводжали його хлопавками та димовими шашками, ніби в них така, чорт забирай, традиція. Про газову атаку в Форт-Вільямі не згадували ніде, крім офіційних депеш, у яких описували нещасний випадок, що стався під час перевезення токсичних речовин і привів до смерті кількох солдатів та офіцерів і до численних поранень. Усе решту замели в куток і забули.
Від меморіалу я взяв таксі і поїхав не на північ, додому, а на південь, до Аліпуру. Наказав таксисту зупинитися біля брами будинку Енні, вийшов, розплатився, перекинувся словами з дверником і вирушив у нелегку подорож звивистою доріжкою до будинку.
Здалеку вигляд у будиночка був безтурботний; він стояв собі серед лужків, обсаджених пальмами, ніби в іншому світі, далеко від заворушень, які вирували лише за кілька миль від нього. Я завернув за ріг і з полегшенням завважив, що жахливої «іспано-суїзи», яка була припаркована тут під час мого останнього візиту, нема і сліду.
Коли я дійшов до кінця доріжки, двері відчинилися й вийшла покоївка Енні, Анжу, у вилинялому помаранчевому сарі та з джутовою торбою. Вона повернулася, щоб зачинити двері, тоді взулася в сандалі, що стояли на веранді.
— Доброго ранку, Анжу,— привітався я.
Жінка так і підскочила від здивування.
— Капітане Віндгеме, сагибе,— сказала вона, швидко накриваючи голову кінцем сарі.
— Зібрались у якесь приємне місце? — поцікавився я.
— Лише на ринок,— помахала вона джутовою торбою.
— Ваша господиня вдома?
— Господиня вдома, сер,— кивнула вона.— Але вона ні на кого не чекає.
— Я був тут неподалік,— сказав я,— і вирішив зайти.
Анжу лишила мене у вітальні з парчевими канапами та індуїстськими скульптурами, а сама пішла доповісти господині. Я надто нервував, щоб сидіти, тож, проігнорувавши канапи, пройшов до вікна й подивився на лужок, подумки повторивши те, що прийшов сказати.
На віддалі дві майни грали під кокосовою пальмою. Розумні птахи ці майни. Дехто вважає їх докучливими, і кілька років тому на них навіть оголосили полювання, але майни виявилися дуже кмітливими, помічали пастки, розставлені на них, і почали їх уникати. Кажуть, що вони і своїх нащадків навчили цього.
Двері за моєю спиною відчинилися, я обернувся й побачив Енні в рожевому шовковому халаті. Вона, схоже, здивувалася, побачивши мене, та принаймні не роздратувалася.
— Тільки не кажіть, що ви їх упіймали,— з підозрою сказала вона.
— Кого?
— Вандалів, що розбили моє вікно, звісно. Ви ж саме тому завітали о цій годині?
Я зізнався, що геть забув про те кляте вікно. Хотів було продовжити тему — вони майже в наших руках, ми тримаємо всі ниточки, що ведуть до них,— але зупинив себе. У цьому, зрозумів я, немає сенсу.
— Ми не впіймаємо їх, Енні,— сказав я.— Зважаючи на те, що відбувається в місті, боюсь, ваші вікна не головне.
Вона посміхнулася.
— Я так і думала. Що ж привело вас сюди?
Настав час сказати, але я раптом утратив усю мужність. І відступив.
— Зайшов попросити вас прислухатися до моєї поради й полишити місто на якийсь час.
— Семе...— зітхнула вона.— Ми це вже проходили.
— Ви ж бачите, що відбувається. Демонстрації влаштовують одна за одною, ситуація погіршується. Я не прошу вас емігрувати, мова лише про відпустку. Поїдьте кудись на кілька тижнів, доки все не заспокоїться.
На губах її заграла посмішка.
— Якщо вже ми про це заговорили, Стівен Шмідт попросив мене скласти йому компанію до Лондону. Він їде наступного тижня. Має там якісь справи.