— Далі підемо пішки,— вирішив я.
Вищий суд розташувався у палаці в неоготичному стилі, між ратушею, річкою та полем для крикету в «Еден Ґарденз». Кажуть, що це копія торгових рядів в Іпрі. Ми проходили крізь Іпр під час війни, але не пригадую, щоб бачив там таку будівлю. Не дивно. Тоді екскурсії містом мене не дуже приваблювали, до того ж німці, французи або всі ми разом могли розбомбити її вщент.
Причина хаосу на вулиці скоро з’ясувалася. На пів-дорозі до суду, просто посеред Еспланад-роуд, сиділо зо дві дюжини чоловіків у білих капелюхах та дхоті, вигукували гасла й розмахували плакатами, що закликали до вже звичного — звільнення політичних в’язнів, самоуправління для Індії та, для різноманітності, відновлення турецького султанату, щоб захищати святі мусульманські місця. Остання вимога могла здатися дивною, але то була ідея Ґанді, і дуже дотепна. Додаючи її до своїх закликів до незалежності, чолов’яга зробив те, чого нікому не вдавалося зробити за тисячу років: він завоював прихильність мільйонів мусульман і об’єднав їх у спільній справі з індусами. Події набували не дуже вдалого повороту, щонайменше для віцекороля та Міністерства у справах Індії. Врешті основним мотивом уряду не надавати незалежності був той факт, що не можемо ж ми лишити меншини Індії, особливо мусульман, жити під тиранією індусів. Але цей аргумент ставав доволі сумнівним, якщо всі бралися за руки і вели один з одним чесну гру.
На тротуарах зібрався натовп із кількох сотень місцевих, яким керувала фаланга волонтерів Конгресу, перекривши дорогу до будівлі суду. Попереду, на платформі, під охороною ще двох волонтерів у хакі, стояв молодий кругловидий бенгалець в окулярах із розчесаним на рівний проділ чорним волоссям, що вже почало рідшати. Накинувши поверх білих дхоті і курти[8] важкий білий плащ, щоб захиститись від холоду, він звертався до натовпу.
— Не знаєте, хто це? — запитав я.
— Його звуть Бос,— відповів Не Здавайся.— Субхаш Бос, нещодавно повернувся з Англії. Батько послав його туди складати вступні іспити на державну службу. Кажуть, що він отримав найкращі результати, але раптом відмовився від посади і повернувся до Калькутти, щоб приєднатися до руху за незалежність.
Я чув це ім’я раніше.
— Це не той хлопець, про якого писав «Стейтсмен» минулого тижня? — поцікавився я.
— Саме він, сер.
«Виграш Конгресу — втрати уряду» — так називалася стаття, принаймні щось на кшталт цього.
— Кажуть, Дас ставиться до нього з прихильністю,— продовжив Не Здавайся.— Зробив головою Конгресу волонтерів у Бенгалії.
— Ваш приятель, еге ж?
— Як сказати,— заперечив він.— Можливо, коли ми були молодшими. Тепер я б так не сказав. Радше знайомий. Його батько також адвокат.
— Ви що, всіх знаєте? — роздратовано буркнув я.
Не Здавайся знизав плечима.
— Лише юристів.
Бос підняв у повітря кулак і почав ним розмахувати. За два з половиною роки в Калькутті я непогано вивчив бенгальську — вистачало, щоб замовити келих кількома діалектами,— але мій рівень не дотягував до того, щоб розшифрувати політичну дискусію саме в розпалі.
— Що він каже?
— Звичайні речі. Потрібно непохитно стояти перед напором британської агресії.
Люди заревіли і, заохочувані Босом, почали скандувати. Хоча це була наймасштабніша демонстрація, свідком якої я був, ані кількістю людей, ані поривом вона не могла порівнятися з масами людей, що вийшли на вулиці на початку року. Це була довга, виснажлива боротьба з обох боків, і не схоже, щоб візит принца Уельського зміг розбурхати пристрасті до рівня початку року.
Футів за двадцять від них стояло двійко констеблів; вони насторожено спостерігали, але втрутитися не намагалися. Цілком розумно. По-перше, зробити вони могли небагато, навіть якщо б і спробували; завжди варто було зважати на те, що з ненасильницького натовпу може вилетіти невинний черевик і влучити просто в обличчя. Хоч би що там було, але це осередок Білого міста, і влада просто не могла дозволити, навіть якби захотіла, щоб такий зухвалий виклик британському уряду лишився без відповіді. Богобоязкі читачі «Стейтсмен» та «Інглішмен» вдавилися б своїм кеджері[9], а поціновувачі «Дейлі Мейл» у Лондоні не змогли б обійтися без нюхальної солі. І точно, за кілька хвилин пролунали сирени і бумкаючий ритм акценту навколостоличних графств, посилений мегафоном, наказав транспортним засобам звільнити дорогу. Під’їхали дві поліційні вантажівки і відтіснили загін місцевих констеблів із бамбуковими палицями до тротуару. Англійський офіцер, хлопець дуже виснажений на вигляд,— я бачив його раніше, але імені не знав — вийшов із кабіни першої вантажівки і приготувався звернутись до натовпу.
Констеблі вишикувались, і офіцер підніс до рота мегафон.
— Це зібрання заборонено Законом про анархічні та революційні порушення від 1919 року. Негайно розходьтеся, інакше вас буде заарештовано.
Голос його звучав натомлено-формально. І дійсно, весь цей спектакль був якимсь заяложеним. Обидві сторони танцювали цей танок уже стільки разів, що вивчили свої ролі напам’ять. Протестувальники взялися за руки й продовжили скандувати свої гасла, ніби це була якась прадавня релігійна літургія.
Почекавши кілька хвилин, офіцер знову взявся за мегафон.
— Останнє попередження. Негайно звільніть дорогу.
Ці слова, вимовлені поліціянтом, мусили б вважатися загрозою, але цьогоріч в Індії ті, кому вони були адресовані, радо їх привітали.
За кивком офіцера констеблі розділилися на дві групи: одна повернулася до юрби на тротуарі, інша попрямувала до демонстрантів, що заблокували дорогу. Під захистом своїх лейтенантів Бос спустився з платформи, і я загубив його з виду.
— Нам краще піти,— сказав Не Здавайся, коли натовп на тротуарі почав розходитись.
Я не міг не погодитись. Вистава скінчилася, незабаром підуть усі, залишаться тільки справжні ентузіасти і ті, що сидять на дорозі, їх і заарештують.
Ми проштовхувалися крізь натовп, що став швидко рідіти; тут утрутилися констеблі і заходилися зганяти решту демонстрантів із дороги у фургони, що чекали на узбіччі. За нами почулися крики поранених: на кістки демонстрантів обрушився град ударів бамбуковими палицями. Дехто з глядачів викрикував образи в бік поліціянтів, але їх швидко приструнили, і не констеблі, що вишикувалися перед ними, а волонтери Конгресу.
Ми пробралися крізь клубок протестувальників і вийшли на відкритий простір.
Браму перед Вищим судом охороняв взвод озброєних солдатів, які так ретельно перевіряли наші документи, ніби то були екзаменаційні роботи. Задовольнившись, вони помахали, щоб ми проходили, і ми опинилися у дворі, що нагадував територію коледжу в Оксфорді, де вздовж лужків проходжалися юристи в чорних мантіях, занурені в тихі розмови, і навіть не підозрювали, що відбувається за кілька ярдів від них.
— Я так розумію, що містер Дас виступає захисником у суді номер три,— сказав Не Здавайся.
— Не знаєте, у чому там справа?
— Ні, сер, але зазвичай суд робить перерву на обід приблизно в цей час, тож довго чекати нам не доведеться.
Ми опустилися на потертий дерев’яний ослін у коридорі біля суду номер три. Тут ми були вже багато разів; сиділи на цьому самому місці і спостерігали, як повз нас пробігають ці самі заклопотані судові офіцери, нахиливши голови, притискаючи до грудей портфелі, а ми сиділи і чекали, доки нас викличуть давати свідчення.
Минали хвилини, але двері суду номер три лишалися рішуче зачиненими. Натомість відчинилися двері в дальньому кінці коридору, і звідти вийшов індус-патрицій у костюмі-трійці в тонесеньку смужку, чорній мантії та сивій перуці юриста. Він покрокував коридором у нашому напрямку, за ним — двоє молодиків, навантажені стосами тек.
Вигляд у чоловіка був надзвичайно знайомий, і я вже відкрив рота, щоб поділитися цим відкриттям з Не Здавайся, аж тут чоловік помітив нас, і вираз його обличчя змінився. Цей вираз я бачив безліч разів.
— Це ваш...